Перша справа Христини

Пролунав телефонний дзвінок.

— Христина слухає.

— Ой, вибачте, я, мабуть, номер переплутав. Я до Євгена телефонував.

— Та правильний у вас номер. Його зараз немає, я його дівчина і співробітниця. Що у вас сталося?

— Та це не в мене. Мене звуть Юрій Борисенко, я з поліції. Ми з Євгеном співпрацювали по кількох нестандартних випадках. У нас тут дуже дивна справа, саме по його частині, якщо ви розумієте, про що я.

— Так-так, продовжуйте.

— Я ж чому зателефонував: якщо в нього немає ніяких інших нагальних справ, то приїжджайте десь за пів години. Адресу кину в телеграм вам або йому.

— Так, добре. Наскільки я знаю, ніяких справ немає, тож чекайте. Приїде або він, або я.

— Велике дякую. Можете дати свій телеграм?

— Немає за що. Мій нік — @Mistukalhronada, англійськими літерами 

— Угу, дякую, записав.

Чоловік поклав слухавку, а я спустилася вниз, у наш офіс. На другому поверсі я почула якісь звуки. Відчинивши двері, я побачила таку картину: у кімнаті Йонас із якимось незрозумілим мені клинком бився проти живих лат, які гордо звалися Його Величність Лорд Землі Саксонської, або просто — Бляшанка П'ятий. Здавалося, ці хитрі обладунки успішно давили оборону нашого німецького гончака. Побачивши мене, Йонас різко клацнув пальцями, і лати миттєво зупинилися.

— Женю бачив? — запитала я.

— Та ні, я з шостої ранку тут, його не бачив. Може, десь в офісі знову справи перебирає з Ярославом. Той прийшов декілька хвилин тому з кимось. Може, клієнт новий.

— А-а, ну добре, дякую. Можеш далі битися, вибач, що завадила.

— Та нічого. Ти ж тут пані господиня, можеш заходити, куди хочеш і коли хочеш.

— Хах, ну дякую.

Я зачинила за собою двері. Спустившись на перший поверх, я почула, мабуть, найбільш неочікувані звуки. Це була невпевнена мелодія на гітарі, яка нагадала мені пісню зі словами «Прийди, милий, серце любе». Назву, як на зло, я не пам'ятала. Увійшовши в кабінет, я побачила наступне: Ярослав пробував незграбно грати на гітарі, а йому в цьому допомагала якась досить мила дівчина, трішки молодша за мене.

— Ярику, на кілька хвилин підійди, будь ласка.

Він віддав гітару цій дівчині та вийшов до мене в коридор.

— Христино Олександрівно, мені Євген дозволив бути в офісі до того, як ми відкриваємося. А робочий день починається об 11-й ранку, так що не треба на мене сваритися, якщо що.

— Ха-ха-ха, Боже! Ну видно, що він тебе навчає, навіть виправдовуєшся точнісінько, як він. Немає мені що робити, окрім як сварити тебе. Їй-богу, я тобі що, мама чи хто, щоб сварити за те, що ти дівчину привів? Я прийшла спитати: ти Женю не бачив?

— Ні, не бачив. Це ми прийшли з Тасею, і я чув, що тільки Йонас нагорі займається. А Євгена не бачив.

«От блін, навіть він не бачив», — промайнула в мене думка. Але її швидко витіснила інша, пов'язана з тією дівчиною в кабінеті.

— Дякую, зрозуміла. І ще, якщо не секрет: це ви з нею зустрічаєтеся, так?

Хлопець на мить опустив очі, а потім кинув погляд на двері, за якими сиділа його гостя.

— Ну, типу того. Поки що лише на побачення ходимо. Он, сказав їй, що був би радий знову навчитися нормально грати на гітарі, і вона відповіла, що дасть кілька уроків.

— Хм, зрозуміла, зрозуміла. Гаразд, іди вже до своєї судженої, не буду вам заважати.

Ярослав кивнув і ледь не зі швидкістю світла помчав назад до дівчини. Я ж швидко зібралася та вирушила на місце злочину. Поліцейський якраз кинув адресу в месенджер. Вона вела на саму південну околицю міста, у район, який забудовники колись пафосно називали ЖК «Нові Горизонти». Місцеві ж кликали його просто і влучно — «Будинки Сигнала». Це був похмурий масив недобудов: сірі скелети багатоповерхівок, що сліпо дивилися на світ порожніми віконними отворами, гори будівельного сміття та іржаві крани, які назавжди завмерли в небі, наче велетенські металеві чаплі.

Покинувши авто, я вийшла на вулицю. Холодний березневий вітер одразу пробрався під куртку, принісши із собою стійкий запах вогкості та цементного пилу. Я глибоко вдихнула, налаштовуючись на робочий лад. Жені поруч не було, тож доведеться імпровізувати і тримати марку самостійно. Як-не-як, це моя перша власна справа.

Підійшовши до огородження, я спробувала нишком пірнути під поліцейську стрічку. Проте шлях мені миттєво перегородила дівчина у формі. Вона виглядала втомленою, але максимально зосередженою: волосся туго зібране у хвіст, а в руках — планшет-кліпборд із паперами.

— Ей, шановна, стояти! — суворо гукнула вона, зробивши рішучий крок назустріч. — Сюди не можна. Тут місце масового вбивства, тривають слідчі дії. Преса та роззяви чекають за периметром, он там.

Я зупинилася і спокійно подивилася їй в очі.

— І вам доброго дня. Я не з преси і точно не роззява.

Дівчина зміряла мене підозрілим поглядом. Вона явно оцінювала мій вік та звичайний цивільний одяг, абсолютно не розуміючи, ким же на місці жорстокого злочину може бути така молода особа.

— Тоді хто ви така? І що вам тут потрібно? Представтеся.

Я випрямила спину, намагаючись надати своєму голосу максимальної ділової впевненості.

— Мене звуть Розумовська Христина Олександрівна. Я — молодший детектив приватної детективної агенції «Меркурій». Мене особисто запросив сюди старший слідчий Юрій Борисенко з групи «Омега». Він чекає на мене.

Вираз обличчя дівчини миттєво змінився. Підозра в її очах поступилася місцем професійній зацікавленості. Вона швидко глянула на свій список на планшеті, а потім знову перевела погляд на мене.

— А, так це ви від Юрія Борисовича... — пробурмотіла вона, помітно пом'якшавши. — Він справді казав, що під'їдуть спеціальні консультанти. Але я думала... Хм, зрештою, це вже неважливо.

Вона поправила годинник на зап'ясті і простягнула мені руку, тепер уже значно привітніше:

— Мене звуть Еліна Марківна, я помічниця слідчого. Рада знайомству, хоч і за таких похмурих обставин. Юрій зараз біля котловану. Там... м'яко кажучи, не дуже приємне видовище. Ходімо за мною, — кивнула вона, піднімаючи стрічку, щоб я могла вільно пройти. — Тільки йдіть обережно, дивіться під ноги. Тут іржава арматура стирчить усюди, де тільки можна. І ще одне... — Вона на мить завагалася. — Якщо у вас слабкі нерви, краще не підходьте надто близько до тіл. Повірте, навіть наші бувалі експерти трохи в шоці від побаченого.