Як ми в покинутому селі гончих зустріли

В одному покинутому українському селищі (чи то десь на мальовничій Черкащині, чи то на безкраїх степах Кіровоградщини — здається, воно називалося Вільшанка або якось дуже схоже, зараз уже точно й не згадаю) панувала абсолютна пустка. Село безнадійно потопало в густих, непролазних заростях високого бур'яну та диких дерев, коріння яких уперто пробивалося крізь потрісканий, посірілий асфальт колишньої головної вулиці. Похилені, потемнілі від часу хати з повністю вибитими вікнами сумно дивилися на цей світ порожніми очницями, до болю нагадуючи старі, беззубі роти. Колись дуже давно тут дзвінко лунав щирий дитячий сміх, гавкали сторожові собаки, кипіло життя, а тепер панувала лише гнітюча, мертва тиша. Її порушував хіба що моторошний скрип старих, перекошених дверей, що самотньо розгойдувалися на протягах.

У прохолодному повітрі чітко відчувався важкий запах вогкості та неминучого тліну, який химерно змішувався з різким, гірким ароматом дикого полину. Люди масово покинули це село відносно недавно — десь на самому початку буремних дев'яностих років минулого століття. Деякі забобонні місцеві жителі із сусідніх, ще живих сіл пошепки казали, що земля, на якій стояло це поселення, давно проклята. Нібито колись у сиву давнину там знаходилося якесь темне язичницьке капище — можливо, присвячене суворому Перуну, а може, й комусь іншому. Але, власне, ця історія зовсім не про містику чи древніх богів.

Потрапили туди двоє молодих хлопців — Ярослав та Олежка. Звісно, вони приїхали в таку глухомань зовсім не заради екстремального сільського туризму. Хлопці були вже досить досвідченими сталкерами, які тривалий час професійно займалися дигерством і за вельми солідну фінансову винагороду розшукували різні втрачені цінності. Довгий час їхній специфічний «бізнес» обмежувався виключно радіоактивною Чорнобильською зоною відчуження, але після початку повномасштабної війни вони прийняли рішення розширити географію і працювати вже по всій території України. Цього разу їхній новий клієнт — дуже заможний і ексцентричний колекціонер старовини — доручив їм знайти вкрай рідкісну річ: унікальний рукопис із втраченим заповітом Бориса Богослова, датований ще сімнадцятим століттям.

Надана замовником інформація про ймовірне місцезнаходження цієї безцінної книги і привела напарників до тієї самої покинутої Вільшанки. Стара, намальована від руки карта чітко вказувала на конкретну, майже повністю зруйновану хату, що знаходилася на самісінькій північній околиці мертвого села.

Олежка — кремезний, широкоплечий та максимально зібраний хлопець із короткою стрижкою «їжачком» на голові — був живим втіленням прагматизму та практичності. Його цікавили виключно конкретні, відчутні результати роботи та реальні гроші, які він відчайдушно прагнув заробити для дорогого лікування свого хворого батька. Він завжди був одягнений у максимально зручний, зносостійкий камуфляжний одяг, а при собі обов'язково мав надійний тактичний ніж та дуже потужний акумуляторний ліхтар.

Ярослав же — навпаки: високий, дещо худорлявий, із довгим темним волоссям, що постійно неслухняно спадало йому на очі, він більше нагадував якогось замисленого художника-романтика, ніж досвідченого, суворого сталкера. Він носив потертий старий шкіряний рюкзак, який був ущерть заповнений не тільки необхідним для виживання спорядженням, але й товстим блокнотом для художніх замальовок та збіркою віршів його улюбленого поета.

Поєднувало цих двох абсолютно різних людей лише одне — спільне бажання добре заробити. За іронією долі, ще в університеті, де вони колись разом вчилися на одному потоці, хлопці були ледь не відкритими ворогами через свої кардинально різні, полярні погляди на життя.

А, ой... перепрошую, я трохи відволікся на передісторію. Давайте почнемо саму історію.

Пролунав глухий звук кроків по сухому гіллю. Хлопці повільно продиралися крізь хащі.

— Слухай, Олеже, — важко дихаючи, промовив Ярослав. — Давай домовимося: наступного разу обов'язково бери трохи більше їжі на наші вилазки. А то один нещасний армійський сухпайок і самотня банка дешевого тушкованого м'яса на двох здорових лобів — це якось зовсім малувато для такої довгої ходки.

— Е-е-е, Ярику, гальмуй, — обурено відповів Олежка, зупиняючись і поправляючи рюкзак. — Я, звичайно, все чудово розумію, ти голодний. Але ж ми ще після тієї нашої вилазки під Білогорівкою чітко домовилися: за провізію та воду відповідаєш саме ти! Чи ти знову про це благополучно забув?

— А-а-а... точно, чорт, — винувато почухав потилицю Ярослав. — Так, вибач, дійсно трохи вилетіло з голови. Розумієш, із цими всіма різдвяними святами, метушнею вдома я про наш маленький бізнес взагалі трохи забув, як і про те, хто з нас за що конкретно відповідає по списку.

— Та гаразд, проїхали, нічого страшного не сталося, до вечора дотерпимо, — махнув рукою напарник. — Ти, до речі, розкажи: як узагалі Різдво відсвяткував? А то я чув від нашої спільної знайомої Софії, що ти з батьками ніби дуже сильно поскандалив через щось, чи якось так. Що там сталося?

— Ох, так, сварився, і ще й як, — важко зітхнув Ярослав, відводячи погляд. — Розумієш, мої батьки просто ніяк, ну категорично не хочуть переходити на новий календар! Засіли у своєму «Сьомого січня, тільки сьомого січня!» — і все тут, хоч кілок на голові теши. Я їм логічно доводжу, наводжу історичні факти, пояснюю, що це святкування саме сьомого січня нам колись штучно нав’язали за часів совка, а вони мені у відповідь одну завчену фразу: «У мене мама та тато все життя так святкували, і я теж так буду!». І чомусь далі цього аргументу вони ніколи не думають. Їм навіть на думку не спадає поцікавитися, як же, наприклад, моя прабабуся ще до того святкувала. Абсолютно не розумію я їхньої впертості в цьому плані. Таке враження, наче від того, що вони просто перейдуть на нормальну дату разом з усім цивілізованим світом, їх миттєво кинуть у найглибше коло пекла за зраду традицій, або станеться ще щось набагато гірше.