Повернувся з Пекла на землю

Пекло — напрочуд дивне місце. Здавалося б, це класична обитель вічних мук грішників, але мене тут жодного разу не піддавали тортурам. Ба більше, я прийшов сюди абсолютно сам, із власної і доброї волі. Мені, відверто кажучи, просто остогидло та смертельно набридло звичайне земне життя. Ще в ті часи, коли я працював у сумнозвісному «Аненербе», задовго до свого переведення в елітну парашутно-танкову дивізію «Герман Герінг», я відкрив для себе зовсім інший, містичний світ, по вінця сповнений темних секретів та нерозгаданих загадок. Як насправді влаштоване пекло? Чи існує хоч якесь свідоме життя після того моторошного чорного тунелю, який люди називають смертю? Чи існують взагалі рай або пекло у їхньому біблійному розумінні? На більшість із цих фундаментальних запитань я зрештою отримав цілком реальні відповіді.

Свій потойбічний контракт я твердо вирішив підписати того дня, коли на власні очі побачив так звані «м'ясні штурми». Тільки цього разу вони були вже з нашого боку, а не з боку деяких відчайдушних підрозділів Червоної армії. Тоді я якраз перебував у засніжених румунських горах — суворих і непривітних Карпатах. Один із суміжних із нами підрозділів, а саме дивізія Ваффен-СС «Марія Терезія» — точніше, одна конкретна рота, сформована з фольксдойчів (тобто етнічних німців за походженням, а не за паспортом чи громадянством Рейху), — кинули буквально на вірну смерть. Їхнім завданням було будь-якою ціною зупинити потужний прорив 12-ї бронетанкової бригади Червоної армії зі складу Третього Українського фронту. Радянські війська масовано прорвалися за гірський перевал, який місцеві жителі здавна називали «Три Ікла». Вони наступали на важких танках Т-34-85 та двох надпотужних ІС-2 за щільної підтримки піхоти. У тих же нещасних фольксдойчів для захисту була лише підтримка трьох танків Panzer IV останніх модифікацій, та й ті належали навіть не їм — це була частина нашої власної бронегрупи, яку їм тимчасово передали для посилення. Як і слід було очікувати, більшість особового складу тієї роти безглуздо загинула в тій нікому не потрібній, самогубній контратаці. Своїми життями вони затримали червоних буквально на якихось пів години кривавих боїв і зупинили їхній наступ загалом за десять кілометрів від початкового місця прориву — і то лише тоді, коли наше командування нарешті підтягнуло резервну протитанкову артилерію.

Їхній офіцер, який віддав цей злочинний наказ на контратаку — Віктор Клейст, що мав позивний «Хорст Вессель» (хоча зазвичай поза очі його називали просто «Вессель» на честь одного відомого штурмовика НСДАП), — цинічно отримав за цю бійню якусь високу нагороду від вищого командування дивізії. Тоді мене це просто неймовірно, до нестями розлютило. З більшістю тих загиблих хлопців я був близько знайомий вже понад пів року — по суті, весь той час, що перебував на цій ділянці фронту. Багатьох із них я щиро вважав своїми справжніми друзями та хорошими товаришами. Я зовсім не був таким сліпим фанатиком, як більшість пихатих рейхсдойчів; я твердо вважав, що хай вони будуть хоч дунайськими швабами, хоч кимось іншим — вони такі ж самі справжні німці, як і я сам. І таке скотське ставлення командування до їхніх життів спровокувало мене на радикальні дії. Настільки радикальні, що я взяв зброю, спокійно зайшов у штаб їхнього підрозділу під переконливим приводом передачі надважливого секретного наказу від вищого командування нашої дивізії, і без зайвих вагань перестріляв там усіх офіцерів, до кого тільки зміг дотягнутися.

Коли я холоднокровно перебив усіх присутніх у штабі, і знадвору на галас пострілів уже почала збігатися озброєна охорона, повітря в кімнаті раптом миттєво змінилося. Воно стало неприродно важким, густим і крижаним, ніби заповнилося невидимим свинцем. Потім почувся різкий, сухий звук клацання. Проте це клацнули зовсім не людські пальці — звук був такий, ніби хтось із силою тернув голу кістку об кістку. Я різко обернувся на цей моторошний звук і побачив перед собою неймовірно дивну, потойбічну істоту. Вона мала вигляд чоловіка середнього зросту, десь метр шістдесят п'ять, може, трохи більше. Шкіри на його руках не було взагалі — з рукавів стирчали лише голі, пожовклі від невлаганного часу кістки фаланг. На обличчі ж висіла стара, напівзогнила сіра шкіра, у складках якої, як мені тоді здалося в напівтемряві, безперервно копошилися якісь дрібні комашки та могильні черв'яки. Одягнений цей візитер був у якесь безформне, подерте лахміття. Здавалося, воно збереглося ще з часів розп'яття Христа — усе було настільки вицвіле і старе, що виглядало як суцільна, брудна сіро-чорна маса. Правого ока у цього загадкового чоловіка взагалі не було — лише порожня, темна зіяюча очниця. Ліве ж око являло собою ще гіршу, моторошнішу картину: весь його білок був густо пронизаний яскравими кривавими лініями судин, що болісно пульсували. Точний колір райдужки я так і не зміг розгледіти, але мені здалося, що вона була глибокого темно-карого, майже чорного відтінку. У той момент я справді не на жарт злякався, бо в голові промайнула цілком логічна думка: це за мною буквально прийшла сама Смерть у плоті. Не роздумуючи ні секунди, я звів зброю і випустив у нього впритул усю свою обойму до останнього патрона. Одна з куль влучила точно в ціль — прямо йому в гнилу щелепу. Але чоловік навіть не похитнувся. Він лише злегка пожував розпечений шматок свинцю своїми зубами, з презирством виплюнув зім'яту кулю прямо мені в обличчя і почав говорити. Його голос виявився неймовірно глибоким, гуркотливим і басистим, ніби лунав із самої безодні. Він абсолютно спокійно описав мені те, що мало статися найближчими секундами.

— Зараз я можу ще раз просто клацнути своїми кістлявими пальцями, — прогримів він, — і сюди миттєво забіжать ті самі озброєні бійці, яких ти, можливо, щиро вважав своїми вірними побратимами і навіть друзями. Вони просто на цьому ж місці тебе жорстоко розстріляють, без будь-якого розслідування чи польового суду. Вони абсолютно не будуть розбиратися в тому, чому саме ти щойно вбив половину вищого офіцерського складу сусіднього елітного підрозділу. Твоє життя обірветься прямо тут і зараз.