Йшли в похід за золотом,а зустріли відьму...

У тиші коридору пролунав чіткий, трикратний стук у вхідні двері.

— Та Коляне, це вже зовсім не смішно! Давай відкривай, ти ж сам мене на сьогодні покликав, — трохи роздратовано, але звично гукнув я.

За мить почувся брязкіт металевого замка, засув клацнув, і двері повільно відчинилися.

— Привіт, Ромчику! — радісно вигукнув товариш, зустрічаючи мене на порозі.

Ми обмінялися міцним, щирим чоловічим рукопотисканням, як це завжди буває після довгої розлуки.

— Заходь до хати, не стій на порозі. Роззутися можеш ось тут, — він гостинно вказав рукою на акуратний килимок.

Друг показав мені на спеціально відведене місце в його просторому передпокої, де акуратно стояло його взуття. Я роззувся, зняв верхній одяг, і ми разом попрямували до кухні його новенької квартири. Кухня виявилася справді просторою та сучасною, разюче контрастуючи з тісними приміщеннями в старих радянських хрущовках чи панельних брежнівках. Праворуч від масивного холодильника гармонійно вписався досить зручний барний столик, біля якого стояли два високих стільці.

— Що пити будеш? У мене тут непоганий вибір: є холодне пиво, свіжий квас, вино та навіть горілка, — поцікавився Коля, зазираючи до холодильника.

— Ой, знаєш, налий мені краще квасу. Пити алкоголь сьогодні чомусь взагалі немає бажання, — спокійно відповів я, сідаючи за стійку.

— Хмм, цікаво. Це часом не після того епічного випадку, коли ти «зовсім випадково», напившись до зелених слоників, зірвав з Юлі Терновської — тієї самої, що з третього курсу перевізників — ледь не половину сукні? Та ще й на очах у половини всього нашого курсу! Ти що, тепер у переконані зожники записався? — з хитрою усмішкою підколов мене товариш.

— Ой, та перестань, це ж давно вже було. Та й справа зовсім не в тому. Розумієш... я нещодавно згадав свого батька.

— Ох ти ж нічого собі! Це до якого такого дзену ти дійшов, що аж про свого старого згадав? Він же, здається, років десять тому помер, хіба ні? — Коля здивовано підняв брови і поставив переді мною склянку з квасом.

— Саме через це й згадав. Днями я перебирав удома старі речі і випадково натрапив на його медичну карту. І ось вгадай із трьох спроб, через що саме він відправився на зустріч до святого Петра.

— Цироз печінки? — припустив друг.

— А ось і не вгадав. Серце в нього просто зупинилося, коли він перебував у черговому глибокому запої. Мотор тупо не витримав і спинився. А вже пізніше розтин показав, що всі його багаторічні алкогольні пригоди не минули безслідно: підшлункова залоза, печінка — усе було стерте буквально в труху. Коротше кажучи, побачивши це все на папері, я твердо вирішив нарешті взятися за розум. Краще я взагалі не буду пити ті енергетики, пиво чи горілку, аніж здохнути ось так. Або ж у якомусь п'яному угарі, де я через дурницю посварюся з кимось, мене штовхнуть на асфальт, а я тупо не зможу встояти на ватних ногах і розіб'ю голову.

Та й знаєш, я серйозно планую переїжджати з нашого депресивного містечка кудись далі, у Львів або у Вінницю. Хочу почати все спочатку й зібрати навколо себе нормальних однодумців — таку собі тверезу, антиалкогольну компанію. Бо те, що відбувається зараз — це взагалі не діло. Більшість наших спільних знайомих безпробудно п'ють ще з тринадцяти-чотирнадцяти років, а деякі, здається, і того раніше. І щось серед них зовсім не видно бодай на краплю успішних чи реалізованих людей. Майже всі перетворилися на звичайнісіньку алкашню, яка вперто тягне на саме дно і себе, і всіх, хто поруч. Сидять здоровими лобами на шиї у своїх батьків, а єдине, на що здатні — це безцільно тинятися вулицями і щодня шукати привід напитися. З усієї нашої тусовки лише ми двоє змогли хоч чогось досягти: ти ось зумів купити власну квартиру, я за останні два роки зміг відкласти гроші та взяти хороше авто. І нагадаю: щоразу, коли ми збираємося, постійно тільки ми з тобою і виставляємося цим дармоїдам.

— Блін, братане... а знаєш, ти абсолютно правий. Насправді правий, — замислено простягнув він. — Краще я також вип'ю квасу, а все це пійло завтра просто вилию або віддам місцевим бомжам.

— От і молодець, правильне рішення. До речі, я все хотів запитати: через що саме ти мене сьогодні так терміново покликав? Невже вирішив ще раз святкувати своє новосілля?

— Ромчику, ти що, зовсім уже з глузду з'їхав? Я вже навіть кота за традицією в квартиру пустив, так що святкувати по другому колу ніяк не вийде. Справа в іншому. Ти пам'ятаєш ту історію, коли ми з Буратіно поїхали в його глухе село на Різдво, дорогою загубилися й два дні просиділи в одному з мертвих, занедбаних сіл, де випадково знайшли кілька старовинних польських монет?

— Ну, припустимо, пам'ятаю я цю історію. І що з того? Який план далі? — я з цікавістю нахилився ближче.

— Так от, один мій знайомий, який уже давно займається сталкерством та дигерством — може, ти знаєш його, це Пашка Мушкет, — розповів мені чимало цікавого. Виявляється, це цілком прибуткова справа: шукати цінні речі в таких покинутих селах. Він навіть дав мені чітку наводку на декілька конкретних локацій, де стовідсотково може бути щось дійсно вартісне.

— Емммм... слухай, я, звичайно, все прекрасно розумію, але ти мені зараз буквально запропонував займатися відвертим мародерством чужого майна? Ти що, зовсім придурок чи як? У тебе ж є нормальна робота, яка приносить дохід! Навіщо взагалі лізти в таке і займатися подібними сумнівними речами? — обурено випалив я.

— Ай, коротше... бачу, доведеться розповідати тобі всю правду, як є, — він важко зітхнув. — Я ніколи раніше цього не розповідав, але мої рідні дідусь та бабуся походять з одного дуже старого села. Воно має доволі кумедну назву, тільки благаю, зараз не смійся... Переорки.

— Пхххххххх... вибач, я намагався триматися. Гаразд, продовжуй.

— Так ось, мій дід до війни був там кимось на кшталт голови села. І коли німці в сорок першому році атакували Союз, він таємно зібрав усі найбільші цінності, що належали громаді: всіляке золото, срібло та інші дорогоцінності. Зібравши все це до купи, він надійно заховав скарб у глибокий пересохлий колодязь, який знаходився в «старому селі» — місці першого поселення, з якого історично і сформувалися сучасні Переорки. Він робив це якраз у той хаотичний період, коли відбувався масовий відступ Червоної армії. Тоді панувала тотальна паніка, більшість наляканих людей сиділи по своїх хатах, тому ніхто навіть не звернув уваги на ще одну тінь, яка під покровом ночі метушиться по селу. Згодом німці розстріляли його за те, що він навідріз відмовився з ними співпрацювати, і швидко поставили на його місце когось іншого. А вже через кілька років, коли радянські війська пішли в масштабний наступ, загони німецьких карателів просто спалили те селище дощенту разом із майже всіма його жителями. Але головний сенс усієї цієї історії зовсім не в цьому. Суть у тому, що всі ті заховані дідом скарби так досі ніхто і не знайшов! Якщо ми з тобою зможемо їх відкопати, то гарантовано озолотимо і себе, і наших дітей, і батьків забезпечимо, та ще й на розкішне життя залишиться. Або ж, якщо діяти офіційно, законно отримаємо свої 25 відсотків від держави. А повір мені, там добра лежить точно на кілька мільйонів гривень!