Чорнобильський похід

Ми з Пашею — моїм найкращим другом і за сумісництвом безбашенним напарником — топтали закинуті об’єкти вже добрі три роки. За цей час наше хобі еволюціонувало з простої цікавості до справжнього фанатизму. Ми облазили десятки місць: від похмурих «мертвих» сіл на кшталт Чорносілля, де тиша тисне на вуха, до бетонних скелетів багатоповерхівок у містах від Львова до Маріуполя. Місцеві там зазвичай розповідали стандартні байки про полтергейстів, сатаністів чи криваві розправи, але на ділі найстрашнішим злом там виявлялися облізлі дворові коти, що з гуркотом ганяли порожніми консервними бляшанками по занедбаних кімнатах.

Звісно, не обійшлося і без «класики» — Чорнобильська зона відчуження стала для нас майже рідною. Ми вивчали кожен куток легендарного заводу «Юпітер», блукали прип’ятськими дахами та спускалися в недобудовані тунелі метро. Проте жодне з цих місць не викликало такого внутрішнього тремтіння, як територія покинутої військової частини №4566-223.

Серед досвідчених ставкерів вона мала дурну славу і похмуре прізвисько — «Мрія самогубця». Статистика там була справді моторошною: щороку об’єкт стабільно забирав близько десяти життів. Навіть коли частину взяли під посилений контроль поліції та Збройних Сил, деякі індивідууми все одно знаходили лазівки, щоб пробратися всередину і закінчити там свій шлях. Здавалося, сама територія мала якесь викривлене магнітне поле, що манить слабких духом людей у свої тенета. Ми ж опинилися там за кілька днів до того, як об’єкт остаточно оточили. На початку планувалася велика експедиція — нас мало бути п'ятнадцятеро, але, як це часто буває, в останній момент у всіх «раптово» з’явилися невідкладні справи. Лишилися тільки ми з Пашею.

На дворі стояв 2021 рік. Зона тоді була відносно вільною. Звісно, це вже не дикі 90-ті, коли мародери вивозили майно цілими караванами КамАЗів, але для двох ставкерів простору вистачало. Головне — подолати похилений паркан із іржавим «колючим дротом», і все — ти господар цієї мертвої землі. Від межі зони до села Гайворонські Луги, на околиці якого причаїлася частина, ми йшли хвилин п’ятдесят. І ось ми нарешті стояли біля важких іржавих воріт частини 4566-223. На старій залізній табличці ледь проглядався вицвілий радянський напис: «Вхід стороннім особам суворо заборонено». Навколо панувала мертва, ватяна тиша, яку лише зрідка порушував сухий шурхіт жовтого осіннього листя під нашими ногами та тривожне крякання птахів, що кружляли високо в сірому небі.

— Ну що, готовий до пригод, Рембо? Ха-ха, — тихо спитав я, намагаючись жартами збити напругу.

Паша лише коротко кивнув, міцніше стиснувши в долоні важкий ліхтарик.

— Давай швидше всередину, поки нас тут не запалили. І баф одягни. Тут камери можуть стояти нові, пам’ятаєш, як ми на «Юпітері» обличчя не заховали? Потім поліція нас за сраку взяла так, що мало не здалося.

Я прислухався до поради і натягнув свій баф у патерні мультикам. Ми знали, що заходимо на територію, де безпека — поняття умовне, але адреналін у крові витісняв будь-який страх. Ми перемахнули через ворота і опинилися в епіцентрі розпаду.

Закинуті будівлі, густо порослі бур’яном і вкриті сизим мохом, нагадували привидів минулої епохи. Природа поступово і впевнено забирала своє, поглинаючи бетон і цеглу, які колись людина вирвала у лісу для своїх потреб. Ми просувалися короткими перебіжками, намагаючись не шуміти — ніхто не знав, чи справді охорону зняли, чи вона просто зачаїлася десь у тіні казарм.

Раптом Паша різко зупинився і жестом наказав мені завмерти. Він вказав на одну з господарчих будівель біля казарми №6. Звідти тягнуло чимось таким, від чого шлунок миттєво зсудомило. Це був густий, липкий запах розкладу. Смерділо так, ніби там був цілий скотомогильник, що гнив під сонцем не один тиждень. Повітря навколо будівлі було чорним від трупних мух — вони гули так голосно, що звук нагадував роботу трансформатора. Це не обіцяло нічого доброго.

— Дивись, Сергійку, — прошепотів Паша, показуючи пальцем на двері.

На відміну від усіх інших входів, які були надійно запечатані або заварені так, що навіть удвох не вибити, ці двері були ледь прочинені. Темний проріз здавався ротом монстра, який чекає, поки жертва сама в нього зайде. Ми переглянулися, закрили носи краями одягу і, долаючи блювотний рефлекс від жахливого смороду, обережно зазирнули всередину...

Всередині панувала важка, майже відчутна на дотик напівтемрява, просочена запахом застарілих медикаментів та іржі. Коли промені наших ліхтариків розрізали морок, ми заціпеніли. Перед нами постав імпровізований операційний стіл — обдерта залізна конструкція з плямами, які за десятиліття стали майже чорними. Поруч стояла тумбочка, вщерть забита інструментарієм, що нагадував знаряддя тортур: потемнілі від часу скальпелі, масивні медичні ножиці, затискачі та пожовклі гумові маски. Зі столу на перекрученому дроті звисала стара ручна дрель — інструмент, який явно не призначався для витончених нейрохірургічних маніпуляцій.

Але справжній жах чекав нижче. Коли світло впало на підлогу, я побачив кілька людських силуетів. Вони лежали ідеальним, моторошним рядом, головами до нас. Тіла були загорнуті в напівзотліле брезентове полотно, з-під якого стирчали висохлі, наче пергамент, кінцівки.

— Якого біса тут роблять трупи?! — мій крик розірвав тишу, а серце, здавалося, вирішило пробити грудну клітку. По спині промчав цілий легіон мурашок.

Паша лише мовчки хитав головою. Його обличчя стало білим, як крейда. Він, на відміну від мене, ніколи не бачив смерті так близько. Я ж, пройшовши крізь пекло АТО, здавалося, мав би звикнути, але ця стерильна, лабораторна смерть лякала куди більше, ніж артобстріли. Не змовляючись, ми кинулися геть із цієї катівні, шукаючи порятунку в колишній солдатській казармі.

Ми вже майже добігли до входу, коли важкий, чавунний крок ззаду змусив нас зупинитися...

Озирнувшись одночасно, ми побачили її. Величезна постать відокремилася від густої тіні будівель. Вона наближалася повільно, з якоюсь хижою впевненістю. При світлі місяця стало зрозуміло: це не людина. У істоти було три руки — дві масивні кінцівки з правого боку та одна з лівого. Очі, великі й вузькі, наче у велетенської кішки, фосфоресціювали в темряві. Замість обличчя було криваве місиво з глибоких шрамів та рубців, одне вухо було відірване, а блідо-жовта шкіра щільно обтягувала деформований череп. Рідні руки істоти були неприродно м'язистими, вкритими жорсткою шерстю.