Мертве село "Вільшанка"

В одному покинутому селищі, чи то на Черкащині, чи то на Кіровоградщині — називається воно ніби Вільшанка, або щось на кшталт цього, точно не знаю — панувала мертва тиша. Село потопало в густих заростях бур'яну та диких дерев, коріння яких безжально пробивалося крізь потрісканий асфальт колись головної вулиці. Похилені хати з вибитими вікнами дивилися на світ порожніми очницями, нагадуючи старі, беззубі роти, що застигли в німому крику.

Колись тут лунав дзвінкий дитячий сміх і гавкали собаки, а тепер цю гнітючу тишу порушував лише скрип старих іржавих петель — двері якоїсь хати розгойдувалися на вітрі. У повітрі стояв важкий запах вогкості та тліну, змішаний із гірким ароматом полину. Село покинули досить недавно, на початку 90-х років минулого століття. Місцеві з сусідніх сіл пошепки казали, що земля, де стояла Вільшанка, проклята. Мовляв, колись тут було древнє язичницьке капище, можливо, самого Перуна, де проливалася кров. Але ця історія зовсім не про це.

Сюди потрапили двоє хлопців — Ярослав та Олежка. Звичайно, вони прийшли не заради сталкерської романтики чи туризму. Хлопці були досвідченими шукачами пригод, які довгий час займалися нелегальними розкопками та розшукували за солідну винагороду різні втрачені цінності. Довгий час їхній «бізнес» обмежувався Чорнобильською зоною відчуження, але після початку повномасштабної війни вони вирішили розширити географію і працювати по всій Україні.

Цього разу клієнт, заможний столичний колекціонер, доручив їм знайти справжній скарб — рідкісну книгу, рукопис із заповітом Бориса Богослова, датований 17-м століттям. Інформація про місцезнаходження артефакту привела їх саме сюди, до покинутої Вільшанки. Карта, дбайливо надана замовником, вказувала на стару, майже зруйновану хату на північній околиці села.

Олежка — кремезний та зібраний, з коротким армійським «їжачком» на голові — був втіленням практичності. Його цікавили лише конкретні результати та гроші, які були йому життєво необхідні для лікування батька. Він завжди був одягнений у якісний, зручний камуфляж і мав при собі надійний ніж та потужний тактичний ліхтар.

Ярослав же був його повною протилежністю: високий та худорлявий, з довгим темним волоссям, що постійно спадало на очі. Він більше нагадував художника-романтика, що заблукав у часі, ніж досвідченого мародера. За плечима він носив старий шкіряний рюкзак, набитий не тільки необхідним спорядженням, але й блокнотом для замальовок та томиком віршів улюбленого поета.

Поєднувало цих двох лише одне — бажання заробити. В університеті, де вони колись разом вчилися, вони були ледь не ворогами через кардинально різні погляди на життя, але доля, як відомо, має своєрідне почуття гумору.

Але досить передісторії. Повернімося до наших героїв.

Під підошвами їхніх берців хрустіло сухе гілля та бита цегла.

— Олеже, — порушив тишу Ярослав, поправляючи лямку рюкзака, — наступного разу бери більше їжі на наші вилазки. А то один сухпай і банка тушкованого м'яса на двох — це якось малувато.

— Е-е-е, Ярику, — протягнув Олег, не обертаючись, — я, звичайно, все розумію, але за провізію на цій вилазці під Білогорівкою відповідаєш саме ти. Ми ж домовлялися. Чи ти знову забув?

— А-а-а... — Ярослав ляснув себе по лобі. — Так, вибач, точно. З цими різдвяними святами зовсім вилетіло з голови, хто за що відповідає в нашому маленькому бізнесі.

— Та нічого страшного, переживемо, — махнув рукою Олег. — Ти, до речі, як Різдво відсвяткував? Чув краєм вуха від Софії, що ти з батьками ніби сварився, чи щось таке?

— Так, сварився, — важко зітхнув Ярослав. — Батьки ніяк на новий календар перейти не хочуть. «Сьоме січня, сьоме січня», і все тут! Я їм доводжу, що це нам нав’язали сьомого святкувати, а вони мені своє: «У мене мама та тато так святкували, і я буду». І аргументи закінчуються. Чомусь вони ніколи не думають, як же моя прабабуся, наприклад, святкувала до совєтів. Не розумію я їх у цьому плані. Наче від того, що вони перейдуть на 25-те, їх у найглибше коло пекла кинуть, або ще щось гірше.

— Угу, — промимрив Олег, уважно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через коріння.

Ярослав зупинився і подивився кудись у далечінь, на потемнілі від часу стіни покинутих хат, де подекуди ще виднілися залишки старої штукатурки з вицвілими народними візерунками.

— Слухай, а от як думаєш, чому люди покидають свої домівки? — задумливо промовив він. — Ну, от як це село. Тут же, напевно, колись гуляли весілля на три дні, народжувалися діти, вечорами збиралися на лавках біля хат, лузали насіння, співали пісні… А тут бац — і нікого немає. І ми через двадцять років лазимо тут, як стерв'ятники, розшукуючи якусь книжку. Та й кажуть у сусідніх селах, що тут проклята земля, що колись тут сталася якась трагедія...

— Ярику, ну ти як маленький, чесне слово, — відмахнувся Олежка, не збавляючи ходу. — Прокляте, не прокляте… Просто часи такі були. Дев’яності. Колгоспи розвалилися, роботи не стало буквально у всіх в один момент. Молодь швидко порозбігалася по містах у пошуках кращої долі, от і все. А старі самі не могли господарювати, їх діти позабирали до себе. Звичайнісінька побутова справа, ніякої містики.

— Може, й так, — погодився Ярослав, хоча в його голосі відчувалася деяка невпевненість.

— Ти замість оцих філософських думок краще мапу діставай, — перебив його Олег, зупиняючись біля роздоріжжя. — Мені здається, ми кудись не туди зайшли.

Ярослав неохоче стягнув рюкзак і дістав звідти стару карту. Вона була складена в кілька разів, місцями потерта до дірок, з пожовклими, ламкими краями. На ній були від руки намальовані нерівні лінії вулиць та позначені червоними хрестиками місця, що цікавили замовника. Розклавши її на поваленому, вкритому мохом стовбурі дерева, хлопець почав водити пальцем по паперовій схемі, намагаючись розібрати вицвілі написи.

— Схоже, ти правий, — буркнув Ярослав через хвилину. — Ми трохи збилися з курсу. Треба було повернути біля тієї розваленої клуні ліворуч і йти по вулиці Шевченка, а ми пішли по правій стороні, в обхід.