Мертве село "Чорносілля"

— Доброго дня. Мене звуть Юрій Борисенко, я слідчий-детектив оперативної групи «Омега». Мене направили сюди з Києва у справі загадкового зникнення та вбивства поліцейських у населеному пункті Чорносілля.

Місцевий поліцейський — огрядний чоловік із мішками під очима, що свідчили про кілька безсонних ночей, — поквапно підвівся з-за столу і протягнув руку. Його долоня була вологою.

— Доброго, доброго дня, пане Юрію. Я Кремчук Степан Васильович, старший слідчий, який веде цю справу. Чекали на вас. Пройдемо відразу в кімнату для допитів? Він там.

— Так, звичайно. Ходімо, — кивнув Юрій, поправляючи теку з документами.

Двоє поліцейських пройшли довгим тьмяним коридором відділення та зупинилися перед металевими дверима. За ними в тісній, сірій кімнаті за столом сидів підозрюваний. Він зовсім не виглядав як холоднокровний вбивця. Радше — як людина, що зазирнула в саме пекло і дивом звідти вибралася. Його форма була брудною, погляд — скляним і порожнім.

Юрій сів навпроти, поклав теку на стіл і спокійним, розміреним голосом почав:

— Вітаю, пане Олександре. Я — Юрій. Я той, хто приїхав розібратися в цьому хаосі. Я хочу вам допомогти та витягти вас звідси, але для цього мені потрібна правда. Розкажіть усе, як було, з самого початку. Будь ласка.

Хлопець, що сидів на стільці, нервово почухав шию, де виднілися засохлі подряпини, і гірко, майже істерично хмикнув.

— Хех... Ну, хочете правду — гаразд. Хоча навіщо я буду розпинатися, якщо ви мені все одно не повірите? Вирішите, що я дахом поїхав, як і місцеві психіатри...

Олександр важко зітхнув, потер обличчя долонями, ніби намагаючись стерти з пам'яті жахливі кадри, і почав свою розповідь. Його голос звучав глухо.

— Мене звати Олександр Коваленко, я капітан Національної поліції. Нещодавно, а саме чотири дні тому, ми отримали виклик про вкрай дивні події в селищі Чорносілля, що глибоко в Карпатах, на кордоні з Румунією. Люди з сусідніх хуторів у паніці обривали лінію. Вони повідомляли про нелюдські жіночі крики та моторошні верески, що лунали вночі з території покинутого селища.

Він зробив паузу, дивлячись кудись крізь Юрія.

— Розумієте, Чорносілля — це частина так званого «Вимерлого району», як його прозвали місцеві жителі. Це ціла аномальна зона, пляма на карті, що складається з десятка сіл-привидів різних розмірів: Любомирівка, Чорносілля, Новоселиця, Андріївка, Липницька Балка... Там уже півстоліття ніхто не живе. Але суть не в цьому. На перевірку виклику відправили два екіпажі патрульної поліції — четверо молодих, озброєних хлопців.

Капітан зціпив кулаки так, що кісточки побіліли.

— Вони доповіли по рації, що в'їжджають у населений пункт... і все. Тиша. Після цього наші колеги зникли безвісти. Вони перестали виходити на зв'язок, їхні GPS-трекери просто згасли в одну мить. Через кілька днів мовчання керівництво забило на сполох. Мені з моєю спецкомандою було наказано негайно висунутися туди, віднайти зниклих патрульних або хоча б зрозуміти, яка чортівня з ними сталася...

— Ми приїхали в село о десятій годині вечора 22 жовтня. Темрява стояла така густа, хоч ножем ріж, а єдиним джерелом світла були фари нашого службового авто. Обійшовши селище кілька разів, ми остаточно зрозуміли — тут не було жодної живої душі. Мертва тиша. Ми розбилися на пари і швидко оглянули прилеглі території: стару лісопосадку та невеличкий гай за крайніми хатами. Саме там ми знайшли перші сліди... Пістолет одного зі зниклих патрульних, весь залитий засохлою кров'ю, та відірваний шмат поліцейської форми, що самотньо теліпався на гілці тернового куща.

Нас було п'ятеро. Вирішивши не ризикувати вночі, ми розмістилися в одному з найбільших і, здавалося, найміцніших будинків у центрі села. Розпалили в старій печі багаття, щоб хоч якось зігрітися — все-таки жовтень надворі, холод пробирав до кісток. План був простий: переночувати, тримаючи кругову оборону, а вранці негайно їхати і доповідати про знахідки. Здавалося б, вогонь мав додати затишку, але всередині росло дивне, липке відчуття тривоги. Ніби повітря стало важким. Я сидів біля мутного вікна і фізично відчував чийсь важкий, холодний погляд собі в потилицю. Тоді я списав це на втому та моторошну атмосферу покинутого місця... Якби ж я знав.

Ми сиділи навколо вогню, тихо обговорюючи ранковий маршрут, коли нічну тишу розірвав крик. Він долинав з боку чорного лісу — протяжний, надривний, не схожий ні на звіриний, ні на людський. Костя і Паша, двоє наших наймолодших і найгарячіших хлопців, миттєво підскочили, пересмикнули затвори і вирішили вийти на розвідку. Ми залишилися чекати.

Минуло хвилин п'ятнадцять-двадцять, які здалися мені вічністю. І раптом у вхідні двері пролунав стук. Точніше, не стук — це був потужний, глухий гуркіт, від якого затряслася лутка. Ми втрьох миттєво насторожилися і підняли зброю. Нашим умовним сигналом були три короткі, тихі удари.

— Гей, відкрийте, це ми! Холодно ж! — пролунали з-за дверей голоси. Це були точнісінько голоси Кості та Паші. Жодної відмінності в інтонації чи тембрі.

Але щось було кардинально не так. Я сидів біля вікна, що виходило на ґанок. Якби вони підійшли до дверей, я б обов'язково побачив їхні силуети. Але там, на ґанку, було абсолютно порожньо.

Я обережно визирнув у скло, вдивляючись у темряву двору, і в мене перехопило подих. Метрах у тридцяти від хати я побачив тих двох роздовбаїв, які поверталися з лісу тією самою стежкою. Це були справжні Костя і Паша. Вони тільки-но підходили до двору.

«А хто ж тоді грюкає нам у двері, ще й з повністю ідентичними голосами?!» — панічно подумав я, відчуваючи, як крижаний піт стікає вздовж хребта. Зброя в руках затремтіла.

Раптом гуркіт у двері різко припинився. Настала дзвінка тиша. Ми стояли, затамувавши подих, намагаючись зрозуміти, що відбувається. А потім на вулиці почалося справжнє пекло.

Я бачив це крізь брудне скло. З темряви на наших хлопців вилетіла якась моторошна істота. Здорова, метри два на зріст, з плечима вдвічі ширшими за мої. Величезні м'язисті руки закінчувалися чотирма пазуристими пальцями, а очі горіли в темряві криваво-червоним, демонічним вогнем. Обличчя я толком не розгледів, але воно було суцільним кошмаром — щось середнє між спотвореною людською фізіономією і мордою орангутанга, суцільно вкрите густою, жорсткою шерстю.