Глава 23 — Сталевий коридор

(Від імені Вирія)
Постріл уже стих. Та звук усе ще лунав у моїй пам'яті. Я не знав, чи люди теж так відчувають, коли якийсь момент закінчується, а мозок продовжує його програвати знову і знову.
Лея зробила ще один крок. І ледь помітно здригнулася. Вона відразу спробувала приховати це, ніби нічого не сталося.
— Я нормально... — тихо сказала вона.
Я подивився вниз. На її нозі темніла пляма крові. Не така велика, як могла бути. Але достатня, щоб зрозуміти: Їй боляче. Я автоматично підставив плече.
Вона хотіла заперечити.
— Вирію, я сама...
— Ні.
Вона здивовано подивилася на мене. Я не знав, чому саме сказав це таким тоном. Просто знав, що так правильно. Я обережно поклав її руку собі на плечі, підтримуючи більшу частину її ваги. Тепер кожен її крок був коротшим. Повільнішим. Але й менш болючим. Я уважно стежив за тим, як вона ставить ногу. Коли вона трохи сильніше переносила вагу на поранену сторону, я майже непомітно брав більше навантаження на себе. Вона кілька секунд мовчала. Потім тихо усміхнулася.
— Ти зараз аналізуєш мою ходу?
— Так.
— І що показує аналіз?
— Якщо ти ще раз скажеш "я сама", тобі буде боліти сильніше.
Вона тихенько пирхнула.
— Це був жарт?
Я задумався.
— Не впевнений.
Попереду швидко йшов Ерік. Він постійно дивився то вперед, то назад, перевіряючи коридори. Іноді торкався планшета. Іноді прислухався. Іноді просто жестом наказував рухатися швидше. Але навіть він кілька разів озирнувся саме на Лею.
— Як нога? — тихо запитав він.
— Жива.
— А ти?
— Поки теж.
— Це вже хороший результат.
Він кивнув сам собі й рушив далі.
Я знову перевів погляд на Лею. Її обличчя залишалося спокійним. Але вона стискала зуби. Дуже тихо. Майже непомітно. Людина могла цього не помітити. Я помітив.
— Болить? — запитав я.
Вона кілька секунд мовчала.
— Трохи.
Це слово не відповідало даним. Напруження м'язів. Частота дихання. Пульс. Мікроскорочення зіниць. Усе говорило зовсім інше. Вона применшувала біль. Чому? Я не знав. Але знав інше. Якщо їй боляче... значить потрібно зробити так, щоб боліло менше.
Я ще трохи міцніше підтримав її. Вона цього навіть не помітила. Або зробила вигляд, що не помітила. І ми мовчки рушили далі крізь довгий сталевий коридор, де сирена вже здавалася не найгучнішим звуком. Найгучніше зараз було її стримане дихання.
Мені здавалося, що лабораторія прокинулася. Поки я був у камері, вона здавалася нерухомою. Холодною. Беземоційною. Тепер вона рухалася.
Ми звернули в новий сектор, коли під ногами раптом пролунав низький металевий гуркіт. Підлога здригнулася. Окремі її частини почали зміщуватися, утворюючи вузькі проходи, тоді як інші плити повільно піднімалися догори, перекриваючи шлях.
— Швидше! — крикнув Ерік.
Ми перестрибнули через щілину саме в ту мить, коли позаду нас дві металеві секції із глухим ударом зійшлися одна з одною. 
Я озирнувся. Коридору, яким ми щойно бігли, більше не існувало. Його перекрила товста броньована перегородка.
— Вона нас перебудовує... — тихо промовив я.
— Саме так, — відповів Ерік, навіть не обертаючись. — Лабораторія вирішила, що ми гуляємо без дозволу.
Попереду спалахнуло синє світло. Тонкі лазерні промені один за одним простягнулися через увесь коридор. Вони рухалися. Повільно. Методично. Немов сканували простір.
Ерік різко виставив руку.
— Стояти.
Ми завмерли. Один промінь пройшов у кількох сантиметрах від мого обличчя. Другий ковзнув по підлозі. Третій піднявся до рівня грудей.
Я машинально простежив закономірність.
— Інтервал... одна ціла сім десятих секунди.
Ерік коротко всміхнувся.
— Подобається, що ти думаєш саме зараз.
Він витягнув із кишені невеликий електронний модуль. Швидко під'єднав його до технічної панелі збоку. Екран засвітився. Пальці Еріка забігали по клавішах. На моніторі одна за одною миготіли системні помилки. Помилка маршрутизації.
Помилка сектора.
Помилка авторизації.
— Ну давай... — тихо пробурмотів він. — Посварімося ще трохи...
Лазери мигнули. На мить згасли.
— Зараз!
Ми ковзнули вперед. Ледве встигли. За нашими спинами промені знову ожили. Наче нічого й не сталося.
Я почав розуміти. Ми тікали не просто від людей. Ми тікали від самої будівлі.
Попереду знову щось загуркотіло. Із стелі різко опустилися товсті металеві перегородки, розділяючи коридор на окремі секції. Одна впала просто між мною та Еріком.
— Ерік!
— Спокійно!
Його голос почувся вже з іншого боку металу. За кілька секунд звідти долинув звук удару. Потім ще один. Потім тріск електроніки. Перегородка сіпнулася. Замок коротко пискнув. І важка стіна повільно піднялася назад угору.
Ерік вискочив із-за неї, витираючи долоню об комбінезон.
— Якщо чесно, ця лабораторія дуже образлива.
Лея, попри біль у нозі, тихо фиркнула.
— Чому?
— Бо кожні двері тут упевнені, що вони розумніші за мене.
Він знову рушив уперед. Тільки тепер я помітив одну дивну річ. Він більше не воював із охороною. Він воював із самою лабораторією. Охоронці були лише людьми. Але ця будівля... Вона думала. Перекривала маршрути. Замикала двері. Вмикала нові пастки. Ніби намагалася будь-якою ціною залишити нас усередині. І вперше мені здалося, що нашим четвертим противником була не людина. А сама лабораторія.
Здавалося, лабораторія остаточно вирішила, що більше не збирається грати за власними правилами. Вона просто вигадувала нові.
Ми звернули до транспортного сектора. Попереду були автоматичні двері. Ерік натиснув кілька клавіш на планшеті. Замок пискнув. Двері почали відкриватися... і раптом різко зачинилися назад.
— Серйозно?.. — Ерік закотив очі. — Ти зараз зі мною фліртуєш чи що?
Він знову спробував. Цього разу двері відкрилися лише на кілька сантиметрів. Потім знову зачинилися. На екрані планшета мигнуло повідомлення:
Маршрут змінено.
— Та хто тебе взагалі про це просив?
Лея нервово озирнулася.
— Ерік...
— Уже бачу.
Він швидко від'єднав планшет.
— Раз електроніка образилася... поговоримо по-старому.
Ерік дістав викрутку й невеликий мультитул. За кілька секунд декоративна панель біля дверей уже лежала на підлозі. Під нею відкрився клубок дротів.
— Красота... — тихо промовив Ерік. — Наче хтось навмисно збирав це після триденного недосипу.
Він швидко переставив кілька контактів. Двері здригнулися. Повільно відчинилися.
— Бачиш? — задоволено сказав він, ніби звертався до самої лабораторії. — Треба було одразу нормально попросити.
Ми встигли пройти лише кілька метрів. Раптом зверху загуркотіло. Із вентиляційних шахт вирвався потужний потік повітря. Він був таким сильним, що Лея ледве втрималася на ногах. Я міцніше підтримав її. Повітря свистіло між трубами, здіймаючи пил і дрібні уламки.
— Вітаю... — буркнув Ерік, прикриваючи очі рукою. — Тепер вона вирішила, що ми листочки.
Він швидко підбіг до вентиляційної панелі. Відкрутив кришку. Ударив долонею по одному з модулів. Потік повітря миттєво стих.
— Іноді ремонт — це просто хороший ляпас.
Я не втримався й усміхнувся. Ще хвилину тому ця людина сперечалася з дверима. Тепер переміг вентиляцію.
Попереду засвітилися покажчики ліфтів. Ерік одразу звернув туди. Натиснув кнопку. Нічого. Ще раз. Тиша.
На дисплеї спалахнув напис:
"Усі ліфти заблоковано."
— Авжеж, — зітхнув Ерік. — Бо сходами ходити корисніше.
Він із силою вдарив кулаком по металевих дверцятах технічної шафи.
Ті відчинилися.
— Ну, якщо ліфт не хоче працювати...
За хвилину він уже копирсався всередині механізму. Щось клацнуло. Двигун коротко загудів. Кабіна здригнулася. Піднялася на пів метра. І... знову завмерла.
Ерік кілька секунд мовчки дивився на неї. Потім дуже спокійно сказав:
— Добре. Не хочеш працювати. Не треба. Мені ти теж не подобаєшся.
Він різко зачинив технічний люк.
— План змінюємо. Йдемо через сервісні переходи.
— Ти це щойно вигадав? — запитала Лея.
— Ні. Я просто дуже переконливо зробив вигляд, що саме так і планував.
Я дивився на нього й не міг зрозуміти, що мене дивувало більше. Те, що він майже вручну ламав систему безпеки цілої лабораторії... Чи те, що весь цей час безперервно сперечався з нею так, ніби вона була впертим співрозмовником. І, здається... Поки що в цій суперечці перемагав саме Ерік.
Попереду виднівся останній сектор. Він майже не відрізнявся від інших: ті самі сірі стіни, металеві двері, аварійні лампи. Але щось у ньому було іншим. Порожнеча. Тут уже не було ні лабораторних столів, ні камер, ні обладнання. Лише довгий коридор, який вів до важких герметичних дверей.
— Майже... — тихо сказав Ерік, не озираючись.
Його голос був значно тихішим, ніж раніше. Навіть сарказм кудись зник.
Я майже повністю підтримував Лею. Вона все ще намагалася йти самостійно, але після кожного кроку ледь помітно здригалася. Я відчував це. Її рука сильніше стискала мою.
— Я можу сама... — прошепотіла вона.
Я лише похитав головою.
— Можеш.
Вона зробила ще один крок. Нога підкосилася. Я встиг підтримати її ще до того, як вона почала падати.
— ...але зараз не треба.
Вона важко видихнула.
— Не хочу бути тягарем...
— Ти ним не є.
Вона нічого не відповіла. Лише мовчки кивнула.
Попереду Ерік швидко працював із черговою панеллю. Пальці літали по клавішах. На екрані одна за одною зникали червоні попередження.
— Ну ж бо...
Пауза.
— Давай...
Ще кілька натискань.
— Серйозно?
Панель тихо пискнула. Замок залишився заблокованим.
Ерік на секунду заплющив очі.
— Дуже смішно...
Він дістав викрутку й відкрив технічну кришку просто на дверях.
— Якщо не хочеш нормально працювати...
Пучок проводів опинився назовні.
— ...працюватимеш вручну.
Іскра. Ще одна. Замок клацнув.
— От тепер поводишся значно вихованіше.
Ми рушили далі. Моє дихання стало важчим. Не через втому. Через дивне відчуття. Наче чим ближче ми були до виходу... тим сильніше лабораторія не хотіла нас відпускати.
Позаду знову почувся металевий гуркіт. Ще одна перегородка впала на місце. Коридор, яким ми щойно пройшли, повністю зник за сталевою стіною. Відступу більше не існувало.
Лея теж озирнулася.
— Вони... відрізали шлях назад...
— Назад ми й не збиралися.
Вона ледь усміхнулася. Я допоміг їй зробити ще кілька кроків.
Попереду вже було видно великі герметичні двері останнього сектора.
Ерік теж їх побачив.
— Ось вони...
Він прискорив крок. Я теж. Попри біль у нозі, Лея намагалася не відставати. Ніхто більше не говорив. Було чути лише наше дихання... і рівний гул механізмів, що працювали десь за стінами. До дверей залишалося зовсім небагато.
Попереду були двері. Великі. Сталеві. Без жодного вікна чи позначки. Вони просто стояли посеред коридору, ніби відділяли лабораторію від усього іншого світу.
Ерік різко видихнув.
— Ось вони...
Він майже усміхнувся.
— Якщо система ще не вигадала новий спосіб нас зненавидіти, то зараз ми звідси вийдемо.
Я нічого не відповів. Усі сили йшли на те, щоб підтримувати Лею. Вона вже майже не переносила вагу на поранену ногу. Я відчував це по тому, як дедалі сильніше вона спиралася на мене.
— Вибач... — тихо прошепотіла вона.
Я похитав головою.
— Не вибачайся.
Вона лише коротко кивнула.
Ерік уже стояв біля панелі керування.
— Ну що...
Він поклав планшет поруч, відкрив сервісну кришку й занурив руку всередину.
— Подивимося, хто з нас сьогодні впертіший.
Кілька кабелів він від'єднав. Два переставив місцями. Щось коротко замкнуло. З глибини дверей почувся низький металевий гул.
— О... Уже краще.
Він швидко набрав кілька команд на планшеті. Червоний напис на дисплеї змінився на жовтий.
«Аварійний режим підтверджено.»
— От і славно...
Він постукав по металевій панелі.
— Бачиш? Якщо чемно попросити — двері теж можуть бути ввічливими.
У відповідь пролунало гучне клацання. Десь усередині запрацювали масивні механізми. Двері почали розходитися. Повільно. Дуже повільно. Міліметр... Ще один... Між стулками з'явилася тонка смуга темряви.
Ерік не відводив погляду.
— Давайте... Ще трохи...
Прохід ставав ширшим. Достатньо, щоб людина могла пройти.
Я відчув, як Лея поруч ледь помітно видихнула. Наче вперше за весь цей час дозволила собі повірити. Ми майже вибралися. Майже.
Ерік зробив крок уперед. І завмер.
Я відразу зрозумів чому. За дверима... Хтось стояв. Нерухомо. Спокійно. Ніби знав, що ми прийдемо саме зараз. Світло коридору падало йому за спину, приховуючи обличчя. Видно було лише рівний силует. Високий. Ідеально прямий. Без жодного зайвого руху.
Ерік повільно опустив руку з планшетом. У коридорі запанувала така тиша, що навіть сирена ніби стихла десь далеко.
Незнайомець зробив один спокійний крок уперед. Світло торкнулося його обличчя. Я побачив його. Архітектор. Він дивився на нас так, ніби вся ця втеча була лише частиною сценарію, який він давно прочитав. І тоді він ледь помітно усміхнувся.