Глава 22 — Коридори, що ожили

(від імені Вирія)
Сирена вдарила несподівано. Не просто пролунала. Вона пронизала весь простір навколо такою силою, що мені здалося — самі стіни почали кричати. Звук врізався у свідомість різким металевим лезом. Алгоритми миттєво визначили рівень гучності як небезпечний. Не думаючи, я різко затулив вуха долонями. Світ навколо ніби став тихішим. Але лише на мить.
— Вирію! — почувся голос Леї крізь виття сирени.
Я підняв голову. Вона вже стояла поруч, простягнувши до мене руку. На її обличчі не було паніки. Лише хвилювання і рішучість. Я змусив себе повільно опустити руки. Звук нікуди не зник.
Він залишався таким самим різким, лише тепер я дозволив собі його чути.
— Я... звикаю, — тихо сказав я.
Лея ледь усміхнулася.
— Це просто сирена.
Просто. Для неї — можливо. Для мене ж це був звук, якого я ніколи раніше не чув. У лабораторії завжди було тихо. Працювали вентилятори, клацали механізми, дзижчали сервери, але ніколи не було такого хаосу. Тепер же вся будівля ніби прокинулася.
Червоні аварійні лампи миготіли під стелею, забарвлюючи металеві стіни у темно-кривавий колір. Коридор, який ще зовсім недавно здавався безпечним і звичним, перетворився на зовсім інше місце. Я дивився на нього і вперше розумів одну просту річ. Я більше не був його частиною. Раніше ці стіни були моїм світом. Тепер вони були кліткою. Я біг не між знайомими секторами лабораторії. Я тікав із неї. Ця думка змусила мене озирнутися. Позаду залишалися однакові двері камер, холодне світло, білі стіни, прозорі панелі спостереження. Я дивився на них і дивувався. Невже весь цей час я справді вважав це домом?
— Не відставай! — тихо покликав Ерік.
Я різко повернув голову. Він уже був попереду. Рухався швидко, але без жодної зайвої поспішності. Наче знав цей маршрут напам'ять. Він зупинився біля непримітної панелі, швидко під'єднав планшет. Пальці забігали по екрану. За кілька секунд важкі металеві двері попереду тихо клацнули й повільно розсунулися.
— Сюди.
Ми навіть не пригальмовували. Ледь переступили поріг, як за нашими спинами двері знову зачинилися.
Ерік уже біг далі. Ще одна панель. Ще один короткий сигнал. Ще один прохід відкрився саме в ту мить, коли ми до нього підбігли. Мені здалося, що він не просто знає лабораторію. Він ніби розмовляє з нею. Відкриває потрібні двері. Закриває ті, через які можуть пройти інші. Плутає саму будівлю.
— Як він це робить?.. — тихо запитав я.
Лея навіть не озирнулася.
— Довга історія.
— Він працював тут?
На кілька секунд вона замовкла.
— Так.
Лише одне слово. Але його було достатньо. Я ще раз подивився на Еріка. Він уже відкривав наступний шлюз. Наче знав кожен кабель. Кожен замок. Кожну приховану систему цієї лабораторії. І саме зараз вся ця будівля, яка колись тримала мене всередині, починала працювати... проти своїх творців.
Я думав, що лабораторія — це просто довгі коридори й однакові двері. Помилявся. Вона жила. Не так, як люди. Не так, як я. Але вона постійно намагалася нас зупинити.
Попереду Ерік різко звернув у вузький технічний прохід.
Він навіть не озирнувся.
— Швидше!
Я побачив, як його пальці знову забігали по планшету. Екран мигнув десятками рядків. Я не встиг прочитати й половини. Лише помітив, що символи змінювалися надто швидко, ніби він не вводив команди, а сперечався із самою системою. Пролунав короткий сигнал. Металеві двері перед нами важко здригнулися.
— Чотири секунди, — кинув Ерік.
Двері почали відкриватися. Повільно. Надто повільно.
— Уже?!
— Так!
Ми майже одночасно рвонули вперед. Я переступив поріг саме тоді, коли почув за спиною механічне гудіння. Двері вже почали закриватися. Вони не чекали. Не перевіряли. Не давали другого шансу.
Лея різко схопила мене за зап'ястя.
— Бігом!
Вона буквально смикнула мене вперед. За нашими спинами металеві стулки з глухим ударом зімкнулися. Бах!
Я мимоволі озирнувся.
— Вони...
— Уже заблоковані, — відповів Ерік, навіть не сповільнюючись.
Він уже відкривав наступний сектор. І тільки тепер я почав розуміти закономірність. Поки одна секція відкривалася... інша вже закривалася. Коридори ніби самі перекроювалися. Маршрут, яким ми щойно пробігли, переставав існувати. Позаду нас залишалися зачинені шлюзи. Попереду відкривалися нові. Лабораторія ніби стискалася навколо нас. Наче величезний механізм намагався впіймати трьох маленьких порушників.
— Вона змінює маршрут... — тихо промовив я.
Ерік коротко кивнув.
— Так і повинно бути.
— Вона захищається.
— Саме так.
Він під'єднав планшет до ще однієї панелі. Цього разу система не піддалася одразу. На екрані мигнув червоний напис.
"Доступ заборонено." 
Ерік лише фиркнув.
— Та невже?
Пальці ще швидше застукотіли по екрану. Напис змінився.
"Помилка авторизації."
— Гарна спроба.
Ще кілька команд.
Панель тихо пискнула.
"Доступ підтверджено."
— Оце вже інша розмова.
Двері попереду відчинилися. Ми кинулися вперед. Ледь останнім переступивши поріг, я почув, як важкі стулки знову почали сходитися. Вони закривалися так близько, що повітря вдарило мені в спину.
Я інстинктивно прискорився.
— Не зупиняйся! — вигукнула Лея.
Її рука знову знайшла мою. Вона міцно стиснула пальці. Не тому, що я не міг бігти сам. А тому, що боялася залишити мене позаду.
Я подивився на неї. На її швидке дихання. На пасмо волосся, що вибилося з хвоста. На очі, які щосекунди перевіряли, чи я поруч. І зрозумів одну дивну річ. Уся лабораторія зараз намагалася нас розділити. А Лея — навпаки. Вона не дозволяла цьому статися.
Чергові герметичні двері зачинилися за нашими спинами з таким гуркотом, що підлога ледь помітно здригнулася. Ерік одразу звернув ліворуч.
Я здивовано подивився вперед. Там був глухий кут.
— Ми... помилилися? — мимоволі запитав я.
Ерік лише усміхнувся куточком губ.
— Ні. Просто тут двері трохи... менш очевидні.
Він присів навпочіпки біля великої вентиляційної решітки, що майже зливалася зі стіною. З кишені комбінезона з'явилася невелика викрутка.
— Ти носиш із собою інструменти? — не втримався я.
— Після кількох років у лабораторії починаєш розуміти, що викрутка іноді цінніша за зброю.
Кілька швидких рухів. Гвинти один за одним тихо лягали в його долоню. Ерік притримав решітку обома руками й повільно відсунув убік. За нею відкрився вузький технічний тунель. Звідти одразу вдарило гарячим повітрям.
Я зробив крок ближче. Переді мною відкрився зовсім інший світ. Не стерильні білі коридори. Не лабораторії. Не камери. А нутрощі всієї будівлі. Уздовж стін тягнулися товсті труби різного діаметра. Одні були холодними, вкритими сріблястою ізоляцією. Інші ледь світилися теплом. Між ними перепліталися десятки кабелів — чорних, синіх, помаранчевих, червоних. Вони нагадували величезні судини, якими текло життя цієї лабораторії. Десь угорі безперервно оберталися вентиляційні турбіни. Їхній гул був низьким і рівним. Він відрізнявся від сирени. Не різав слух. Навпаки... Наче сама будівля дихала.
Я завмер. Уперше за весь час свого існування я побачив лабораторію зсередини. Не як мешканець. Не як піддослідний. А як людина, яка шукає вихід.
— Гарно... — тихо промовив я.
Лея здивовано подивилася на мене.
— Гарно?
Я повільно кивнув.
— Я... навіть не знав, що вона така.
Мій погляд ковзав по трубах. По кабелях. По металевих балках. По вузлах, які утримували всю цю величезну конструкцію. Раніше я бачив лише кімнати. Тепер бачив серце всієї лабораторії. І чомусь це викликало дивне відчуття. Наче я вперше побачив істоту без шкіри.
— Не відставайте, — тихо покликав Ерік.
Він уже заліз усередину. Тунель був настільки вузьким, що просуватися доводилося майже боком.
Першою пролізла Лея. Я побачив, як вона пригнула голову, щоб не зачепити труби, потім озирнулася до мене.
— Давай.
Я обережно ступив усередину. Метал був теплим. Місцями навіть гарячим. Повітря пахло мастилом, пилом, нагрітими проводами й металом. Зовсім не так, як стерильні приміщення лабораторії. Тут усе було... справжнім.
За моєю спиною Ерік безшумно повернув решітку на місце. Гвинти він не закручував. Лише акуратно притиснув її. Зовні вона виглядала так, ніби її ніхто й не чіпав.
— Готово, — прошепотів він.
Я озирнувся. Світ лабораторії залишився по той бік металевої сітки. А ми опинилися всередині її прихованих шляхів. І вперше мені здалося, що навіть найміцніші стіни мають свої таємні проходи. Потрібно лише знати, де шукати.
Після технічної шахти повітря здалося прохолоднішим. Я зробив глибокий вдих. Попереду вже виднівся наступний коридор — довгий, майже порожній. На стелі миготіли аварійні лампи, а сирена вже не оглушала так, як на початку. Мій слух ніби поступово пристосовувався до її ритму, перетворюючи суцільний шум на фон.
Ерік біг попереду. У його руці знову опинився планшет. Він навіть не сповільнювався. Пальці швидко ковзали по екрану, запускаючи один протокол за іншим.
— Ще трохи... — тихо пробурмотів він. — Давай... відкривайся...
Попереду були масивні металеві двері. Ерік натиснув останню команду. Замок клацнув. Але... Нічого не сталося. Двері навіть не ворухнулися. Він різко зупинився.
— Що?.. — прошепотів він.
Ще одна команда. Ще. Ще.
На екрані миготів червоний напис.
«Доступ заблоковано.»
Я вперше побачив, як Ерік насупився. Не театрально. Не жартома. По-справжньому.
— Це... дивно...
Лея теж завмерла.
— Що сталося?
Ерік кілька секунд мовчав.
— Ці двері повинні були відкритися.
— Але...
Він ще раз натиснув кілька клавіш. Безрезультатно. Сирена продовжувала вити. Десь далеко почулися кроки.
Я повернув голову. Навіть без своїх точних алгоритмів визначення звуку я розумів: вони наближалися.
Лея теж це почула. Вона мимоволі зробила крок ближче до мене.
— Еріку...
Він різко видихнув.
— План змінився.
Його голос залишався спокійним. Але тепер я вже навчився помічати дрібниці. Він стиснув щелепу. Ледь сильніше, ніж потрібно. Отже... Він хвилювався. Вперше.
Я дивився, як він швидко оглядає двері. Потім без жодного слова опустив планшет.
— Якщо система не відкриває...
Він дістав із кишені тонкий інструмент.
— ...відкриємо самі.
Я здивовано спостерігав.
— Це теж протокол?
Ерік коротко пирхнув.
— Ні.
— Тоді що?
Він усміхнувся лише одним кутиком губ.
— Українська інженерна думка.
Лея навіть тихо засміялася.
— Це звучить страшніше, ніж лабораторні експерименти.
— Бо так і є.
Ерік швидко відкрутив захисну кришку панелі. Під нею відкрилися десятки проводів, мікросхем і контактів. Він навіть не дивився на схему. Наче знав її напам'ять.
— Тримайтеся позаду.
Ми відійшли.
Його пальці блискавично працювали всередині панелі. Клацання. Іскра. Ще одна. Раптом світло в коридорі мигнуло. Сирена на мить затихла... і знову заревла ще голосніше.
— Це добре чи погано? — тихо запитав я.
— Поки не знаю.
Лея нервово озирнулася.
— Еріку...
Кроки стали ближчими. Тепер їх чув навіть я без жодного аналізу. Не один охоронець. Кілька. Вони швидко наближалися.
Я вперше побачив, як Лея справді занервувала. Вона не боялася за себе. Вона дивилася то на мене, то на Еріка. Наче подумки рахувала, кого рятувати першим, якщо щось піде не так.
Ерік різко смикнув два кабелі. Усередині панелі щось голосно клацнуло. Металеві двері здригнулися. Але відкрилися лише на кілька сантиметрів.
— Серйозно?.. — пробурмотів Ерік. — Оце вся ваша гостинність?
Він уперся плечем. Двері не піддалися. Ще раз. Метал застогнав. Лея вже озиралася через плече.
— Вони майже тут.
Я теж почув. За поворотом пролунали голоси.
— Перевірити сектор!
— Вони десь поруч!
Ерік тільки сильніше вперся в двері.
— Ну ж бо...
Ще один різкий ривок. Пролунав глухий тріск.
І двері нарешті повільно почали відчинятися.
— Швидко! — тихо, але твердо сказав він.
Ми з Леєю миттєво ковзнули всередину. Ерік озирнувся лише один раз. На коридор, де вже з'являлися силуети охоронців. Потім різко прослизнув за нами. І в ту ж секунду важкі двері зачинилися просто перед носом переслідувачів. З іншого боку відразу пролунали удари. Глухі. Сильні. Наполегливі.
Я мовчки дивився на металеву перегородку. Вперше мені стало зрозуміло: Лабораторія більше не була місцем, де мене утримували. Тепер вона сама намагалася не випустити нас.
Перший постріл пролунав так несподівано, що я навіть не одразу зрозумів, що це був саме постріл. Не сирена. Не гуркіт механізмів. Не удар металевих дверей. Зовсім інший звук. Короткий. Різкий. Такий, після якого повітря ніби розривається навпіл.
— Вниз! — різко вигукнув Ерік.
Його голос уперше прозвучав не жартівливо. Не іронічно. Це був наказ.
Лея навіть не озирнулася. Вона миттєво потягнула мене за руку, і ми ковзнули за масивну технічну колону саме в ту мить, коли ще дві кулі з металевим дзвоном ударилися об стіну. Іскри посипалися нам під ноги.
Я завмер. Не від страху. Мій мозок просто не мав готової моделі для такого. До цього небезпека була теоретичною. Тепер вона стала реальною.
Ерік вискочив із-за іншої колони, зробив кілька швидких пострілів із електрошокового пістолета по освітленню коридору. Одна лампа вибухнула. Потім друга. Частина проходу занурилася у темряву.
— Люблю економити електроенергію! — почувся його голос.
Навіть зараз. Навіть під обстрілом. Він усе одно жартував. Я починав розуміти. Він жартує не тому, що йому смішно. Він жартує, щоб не дозволити страху керувати собою.
Ще один постріл. Цього разу ближче.
Охоронці вже побачили нас.
— Ліворуч! — крикнув Ерік.
Ми побігли. Коридор різко звертав.
Лея бігла попереду. Я майже повторював кожен її рух. Вона була швидшою. Я — точнішим. Здавалося, ми рухалися одним ритмом. 
І саме тоді це сталося. Глухий удар. Немов хтось сильно вдарив металевою трубою. Лея різко здригнулася. Її крок збився. Вона тихо видихнула.
— А...
Вона ще зробила один крок. Другий. Потім її права нога підкосилася. Я автоматично підхопив її під лікоть.
— Лея?
Вона нічого не відповіла. Лише міцніше стиснула зуби. Я подивився вниз. На тканині комбінезона, трохи нижче коліна, повільно розпливалася темна пляма. Кров. Я знав це слово. Я знав це явище. Я читав про нього. Але зараз... У мене всередині ніби щось різко обірвалося. Усі звуки навколо стали глухими. Постріли. Сирена. Крики.
Наче вони залишилися десь дуже далеко. Я бачив лише її. Її обличчя. Її зблідлі губи. Її руку, яка все ще стискала мою.
— Тобі...
Я не договорив. Не знайшов потрібних слів. Мої алгоритми пропонували десятки логічних варіантів.
"Поранення."
"Необхідно зупинити кров."
"Ймовірність..."
Я відкинув їх усі. Єдина думка, яка залишилася, була зовсім не схожа на алгоритм. Я не хочу, щоб їй було боляче. Чому? Я не знав. Не міг пояснити. Не міг проаналізувати. Я просто знав це. І цього було достатньо.
— Все нормально... — тихо сказала Лея, хоча голос її тремтів.
Неправда. Я бачив. Їй боляче. Вона намагалася приховати це. Заради мене.
— Не рухайся.
Я сам здивувався власному голосу. Він був дуже спокійним. Навіть лагідним.
— Це лише подряпина, — спробувала усміхнутися вона.
Я похитав головою.
— Ні. Тобі боляче.
Вона мовчала. Бо зрозуміла, що я це бачу. Позаду знову почулися кроки.
— Не зупиняємося! — вигукнув Ерік, прикриваючи нас із-за кута. — Вони вже майже тут!
Я обережно підтримав Лею. Вона сперлася на мене сильніше. Я відчув вагу її тіла. І дивне бажання зробити так, щоб ця вага більше ніколи не стала важчою через біль. Чому саме її біль хвилював мене більше за власну безпеку... Я не знав.
Але вперше в житті зрозумів одну просту річ. Іноді найстрашніше — це не те, що можуть поранити тебе. А те, що можуть поранити когось, хто йде поруч.