Глава 21 — Дуже здивований штучний інтелект

(від імені Вирія)
Я йшов. Саме це дивувало мене найбільше. Не тому, що я не вмів ходити. Навпаки — мої рухи завжди були точними, вивіреними до міліметра. Але раніше кожен мій крок мав визначену мету: перейти від столу до панелі, від панелі до тренувальної зони, від зони до камери. Простір був відомий, межі — встановлені. Тепер усе було інакше. Під ногами все ще була та сама холодна металева підлога лабораторії, але кожен новий метр здавався невідомою територією. Я йшов не за наказом. Я йшов тому, що сам зробив вибір. Ця думка знову й знову виникала в моїй свідомості, ніби система ніяк не могла завершити її обробку.
Попереду швидким кроком ішла Лея. Вона постійно озиралася, перевіряючи коридори, камери спостереження, перехрестя проходів. У її руці був планшет, який вона міцно притискала до себе, наче боялася впустити.
Позаду нас ішов Ерік. Його кроки були майже безшумними. Він раз по раз поглядав на невеликий екран свого планшета, іноді торкався кількох кнопок, після чого з динаміка ледь чутно лунав короткий електронний сигнал. Він контролював щось, чого я ще не розумів.
Я перевів погляд на стелю. Невеликі камери спостереження повільно оберталися у своїх гніздах.
— Вони нас бачать? — тихо запитав я.
Лея навіть не озирнулася.
— Уже ні.
— Чому?
— Бо Ерік тимчасово вимкнув їх.
Я перевів погляд на нього.
— Це дозволено?
Ерік тихо всміхнувся, не відриваючись від екрана.
— Абсолютно ні.
Я замислився.
— Тоді... це порушення.
— Саме так, — відповів він.
Я кілька секунд мовчав. Усі алгоритми, які будували моє розуміння світу, наполегливо повідомляли одне: Порушення правил — неправильне. Але ці двоє були абсолютно спокійними. Вони не виглядали людьми, які чинять щось погане. Навпаки. Вони поспішали... заради мене.
Я знову подивився на Лею. Вона помітила мій погляд і ледь усміхнулася.
— Усе добре?
Я не одразу знайшов відповідь.
— Не знаю.
Вона трохи нахилила голову.
— Що саме?
Я озирнувся довкола. Коридор був значно довшим, ніж я уявляв. Уздовж стін тягнулися десятки однакових дверей із номерами, миготіли сині індикатори, у вентиляційних шахтах шуміло повітря.
Я ніколи не бачив лабораторію такою.
— Тут... набагато більше всього, ніж видно з камери.
Лея тихо засміялася. Не голосно. Лише одним коротким видихом.
— Це ще навіть не половина.
Я автоматично зупинився.
— Не половина?
Ерік озирнувся.
— Вирію.
— Так?
— Якщо зараз почнеш рахувати всі приміщення, ми не встигнемо втекти.
Я кілька секунд серйозно обдумував його слова.
— Це... логічно.
Лея тихенько прикрила долонею усмішку.
— Вибач.
Я подивився на неї.
— За що?
— Просто... ти іноді дуже буквально все сприймаєш.
Я не зрозумів, чому це викликало в неї усмішку. Але, дивлячись на неї, раптом відчув дивне бажання...щоб вона усміхнулася ще раз. Я не знав, як називається це відчуття. І саме це дивувало мене найбільше.
Ми рушили далі. Наші кроки глухо відлунювали металевою підлогою, але навіть цей звук здавався мені незвичним. Раніше я чув його лише під час тренувань або переведення між секторами. Тепер же цей ритм був іншим. Він не означав виконання протоколу. Він означав рух уперед. Свободу. Я не до кінця розумів це слово, але воно дедалі частіше з'являлося серед моїх думок.
Лея йшла попереду, інколи торкаючись пальцями планшета. На екрані миготіла схема лабораторії.
— Ліворуч чисто... — ледь чутно промовила вона.
Ерік одразу підняв погляд.
— Тоді через технічний сектор.
— Там немає патруля?
— Якщо розрахунок правильний — ні.
Мене зачепило одне слово.
— Якщо?
Вони обоє подивилися на мене.
— Що означає «якщо»? — уточнив я.
Ерік видихнув.
— Це означає, що я можу помилятися.
Я зупинився.
— Ти можеш помилятися?
Він здивовано всміхнувся.
— Можу.
— Але ж ти все прорахував.
— Так.
— Тоді чому помилка можлива?
Ерік на секунду задумався.
— Бо життя не завжди поводиться так, як поводяться цифри.
Я мовчав. Система не знайшла готової відповіді. Усі моделі прогнозування, які були закладені в мене, працювали інакше. Якщо дані правильні — результат передбачуваний. Але зараз... Зараз двоє людей навколо мене поводилися так, ніби були готові до будь-якого розвитку подій. Навіть неправильного.
— Люди часто помиляються? — запитав я.
Лея тихо всміхнулася.
— Частіше, ніж хотілося б.
— І це нормально?
Вона переглянулася з Еріком.
— Не завжди приємно... але нормально.
Я ще кілька секунд аналізував її відповідь. Виходило, що вони не прагнули бути ідеальними. Для мене це було... дивно. Я завжди вважав, що ідеальний результат — єдино правильний.
Ми звернули в інший коридор. Тут було темніше. Частина ламп не працювала, і довгі смуги світла чергувалися з напівтемрявою. Металеві труби тягнулися вздовж стелі, а вентиляція шуміла голосніше.
Я машинально провів рукою по стіні. Холодна. Шорстка. Раніше я ніколи не торкався стін просто так. Навіщо? А зараз мені стало цікаво.
— Щось не так? — тихо запитала Лея, помітивши мій рух.
— Ні.
Я ще раз провів долонею по металу.
— Просто...
Я шукав потрібне слово.
— Відчуваю.
Лея на мить сповільнила крок.
— Що саме?
— Температуру... фактуру... вібрацію труб...
Я трохи замовк.
— Раніше я не звертав на це уваги.
Лея тепло всміхнулася.
— Бо тобі не було коли.
— А зараз?
Вона подивилася мені просто в очі.
— А зараз ти починаєш жити.
Я не відповів. Лише знову торкнувся холодної стіни. І раптом зрозумів... Метал залишався таким самим. Змінився не він. Змінювався... я.
Ми продовжили рухатися вперед. Наші кроки звучали по-різному. Лея ступала швидко, майже нечутно. Її ноги самі знаходили найменш шумні місця на металевій підлозі. Ерік ішов рівномірно, не прискорюючись і не сповільнюючись, ніби кожен його крок був прорахований заздалегідь. 
А я... Я лише вчився. Кожен новий звук змушував мене повертати голову. Кожен миготливий індикатор привертав увагу. Кожен запах здавався новою інформацією. 
Я помітив ще одну дивну річ. Лея майже кожні кілька секунд озиралася. Вона дивилася назад. Потім уперед. Потім знову назад. Так повторилося вже, здається, разів десять. Я більше не міг цього ігнорувати.
— Лея.
Вона миттєво повернула голову.
— Що?
— Чому ти постійно дивишся назад?
Вона кліпнула.
— Бо...
Вона ненадовго замовкла.
— Просто перевіряю.
— Що саме?
— Чи нас ніхто не переслідує.
Я озирнувся. Коридор був порожній.
— Але зараз нікого немає.
— Саме тому я й перевіряю.
Я задумався.
— Якщо нікого немає... навіщо перевіряти ще раз?
Лея відкрила рота, але відповісти не встигла.
Ерік тихо всміхнувся.
— Це називається перестрахуватися.
Я кілька секунд аналізував нове слово.
— Перестрахуватися...
— Так, — кивнув він. — Люди іноді перевіряють очевидні речі кілька разів.
— Навіть якщо вже знають відповідь?
— Особливо тоді.
Я чесно спробував знайти в цьому логіку. Не знайшов.
— Це неефективно.
Лея тихенько засміялася.
— Так. Але ми все одно так робимо.
Я ще кілька секунд мовчав.
Потім поставив наступне питання.
— Чому ви йдете так близько до мене?
Лея здивовано подивилася на мене.
— Близько?
— Так.
Я подивився спочатку на неї, потім на Еріка.
— Відстань між нами менше одного метра.
Ерік відповів майже одразу.
— Так безпечніше.
— Для кого?
— Для всіх нас.
— Чому?
Він на секунду замислився.
— Якщо раптом щось станеться, ми зможемо швидко допомогти одне одному.
Я повільно кивнув.
— Тобто...
Я намагався правильно сформулювати думку.
— Ви спеціально залишаєтеся поруч... щоб не дати мені залишитися самому?
Лея ледь усміхнулася.
— Саме так.
Я подивився на свої руки. Дивне відчуття знову з'явилося всередині. Тепле. Незрозуміле. Я не знав його назви.
Через кілька секунд я помітив ще одну закономірність. Ерік уже втретє за хвилину подивився на екран свого годинника.
— Ерік.
— Так?
— Чому ти дивишся на час кожні десять секунд?
Він навіть не образився. Лише тихо видихнув.
— Бо в нас його дуже мало.
— Але після першого погляду кількість часу вже відома.
Лея пирснула від сміху й одразу затиснула рота долонею.
— Вибач...
Ерік похитав головою.
— Ні, він має рацію.
Потім знову подивився на годинник. Я помітив це.
— Ти знову подивився.
— Так.
— Це допомогло?
Ерік на секунду замислився.
— Якщо чесно...
Він усміхнувся одним куточком губ.
— Майже ні.
Я насупився.
— Тоді чому?
Він подивився на мене так, ніби відповідь була дуже простою.
— Бо я хвилююся.
Я завмер.
— Хвилювання змушує людей повторювати дії, які майже нічого не змінюють?
— Часто.
Я мовчки запам'ятав це. Люди були... дивними. Але що довше я йшов поруч із ними, то менше мені хотілося, щоб вони перестали бути саме такими.
Ми звернули в інший коридор. Я одразу зрозумів, що раніше ніколи тут не був. Стіни були такими самими білими, але все інше відрізнялося. Освітлення стало приглушеним. Лампи світили не рівним холодним світлом, а короткими смугами, між якими залишалися темні проміжки. Підлога була іншою — гладкішою, темнішою, ніби її замінювали нещодавно.
Я автоматично почав запам'ятовувати маршрут. Поворот. Дев'ять дверей. Дві камери. Один аварійний вихід. Так працювала моя пам'ять.
— Не відставай, — тихо сказала Лея.
Я кивнув.
Ми йшли швидко. Ерік постійно дивився на планшет. Лея кілька разів озиралася назад. Я все ще не міг зрозуміти, чому люди так часто дивляться туди, де вже нічого немає.
Попереду відкривався ще один сектор. Він був майже порожнім. Ніяких людей. Ніяких голосів. Лише приглушений гул вентиляції.
І тоді... Щось промайнуло. Не звук. Не світло. Рух. Десь ліворуч. Я автоматично повернув голову. За товстим склом ніби хтось повільно змінив положення. Я не встиг роздивитися. Лише темний силует.
— Йдемо, — тихо сказала Лея.
Але я вже дивився туди. Моя система аналізу почала працювати швидше. Зріст... Майже такий самий. Статура... Збіг. Довжина кроку... Практично ідентична.
Я насупився. Так не буває. Ми зробили ще кілька кроків. Тепер скло було майже навпроти нас. Темний силует знову ворухнувся. Повільно. Спокійно. Наче знав, що ми прийдемо.
Я відчув дивне відчуття. Незнайоме. Наче всередині з'явилося легке... тертя. Мої алгоритми не могли швидко класифікувати побачене.
— Еріку... — тихо промовив я.
Він одразу підняв голову.
— Що?
Я не відповів. Бо силует зробив ще один крок. Тепер я вже бачив плечі. Форму комбінезона. Поставу. Нахил голови. Усе було... Надто знайоме.
Лея теж помітила, що я перестав рухатися.
— Вирію?
Я не чув її. Дивився тільки вперед. Людина... ні. Не людина. Хтось. Хто рухався майже так само, як я. Така сама економія рухів. Та сама рівна спина. Та сама звичка трохи схиляти голову перед тим, як підняти погляд. Усередині мене щось різко прискорилося. Ніби процесор почав виконувати сотні порівнянь одночасно.
Збіг — 41%.
Збіг — 63%.
Збіг — 82%.
Я зробив ще один крок уперед. І саме в цю мить силует вийшов на світло. Я завмер. Обличчя. Моє. ...майже моє. Але ніби позбавлене всього зайвого. Холодніше. Темніше. Порожніше.
Я дивився. Він дивився на мене. І вперше за весь час після виходу з камери я не знайшов жодного слова.
Я дивився. Він теж дивився. Ніби між нами не було товстого скла, металевих стін чи десятків метрів лабораторії. Лише двоє. Я і...майже я.
У коридорі стало дивно тихо. Навіть гул вентиляції ніби відійшов кудись далеко.
Мої алгоритми безупинно працювали.
Збіг рис обличчя — 97%.
Постава — 99%.
Манера тримати руки — 100%.
Неможливо. Такого не існувало в жодній моделі, яку я знав.
Він повільно випростався. Без поспіху. Без жодного зайвого руху. Його рухи були... красивими. Надто красивими. Наче кожен крок прорахували тисячі разів, перш ніж дозволили зробити.
Я мимоволі зробив крок ближче до скла.
Лея миттєво схопила мене за лікоть.
— Вирію...
Я не відреагував. Не міг. Бо він вже стояв просто навпроти мене. Наші погляди зустрілися. І тоді я вперше побачив себе....без того, що робило мене мною. У його очах не було цікавості. Не було розгубленості. Не було запитань. Лише абсолютний спокій. Холодний. Майже математичний. Ніби він уже знав відповідь на будь-яке питання ще до того, як його поставлять.
Я дивився довго. Він теж. Ніхто не говорив.
Раптом щось м'яко вдарилося об підлогу. Тук... Я опустив погляд. Біля його ноги лежав звичайний жовтий тенісний м'ячик. Він легко підкинув його вгору. Спіймав. Потім кинув у стіну. Тук. М'яч повернувся. Він упіймав його навіть не дивлячись. Знову кинув. Тук. Знову спіймав. Наче це була не гра. А спосіб відраховувати час. Чи... чекати.
Я не міг зрозуміти, навіщо він це робить.
— Хто... це?.. — тихо запитав я.
Лея нічого не відповіла. Я відчув, як її пальці трохи сильніше стиснули мою руку.
Ерік теж мовчав. Я перевів погляд на нього. Уперше за весь час я побачив, як він дивиться не на систему, не на планшет, не на маршрут. Він дивився тільки на того, за склом. Його обличчя майже не змінилося. Лише щелепи стали трохи напруженішими. А пальці, що тримали планшет, стиснули його сильніше, аж побіліли кісточки. Лише на одну мить. Потім усе знову стало таким самим спокійним. Але я це вже побачив. І не зрозумів, чому.
Чоловік за склом теж помітив Еріка. Його очі на коротку мить ковзнули в його бік. І...ледь помітно звузилися. Наче вони вже давно знали одне одного. Або мали між собою історію, про яку не знав я.
Потім він знову подивився на мене. М'ячик перестав літати. Він просто затиснув його в долоні. Декілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. І тоді... він дуже повільно усміхнувся. Не широко. Лише одним кутиком губ. У цій усмішці не було радості. Не було злості. Лише... впевненість. Наче він уже знав, чим усе закінчиться. 
Повільно. Дуже повільно. Він підняв руку. І кінчиком вказівного пальця провів собі по шиї. Один короткий рух. Без емоцій. Без поспіху. Просто жест. Я не розумів його значення. 
Але відчув, як поруч різко завмерла Лея. Її пальці на моїй руці похолоднішали. Ерік тихо видихнув. Ледь чутно. Майже беззвучно.
— Не дивись, — сказав він спокійніше, ніж, мабуть, почувався. — Ходімо.
Я ще кілька секунд не міг відвести очей. Бо той... інший я... не переставав дивитися мені вслід. І навіть коли ми почали відходити, я відчував його погляд на своїй спині. 
Наче він уже зробив перший хід у грі, правил якої я поки що зовсім не розумів.
— Йдемо, — тихо, але різко сказав Ерік.
Його голос більше не залишав місця для роздумів. Він уже дивився не на мене і навіть не на камеру позаду. Його погляд ковзав коридором, перевіряючи кожен поворот, кожні двері, кожну лампу аварійного освітлення. Він ніби рахував час без годинника.
Лея обережно стиснула мою долоню.
— Ходімо.
Я не сперечався. Ми рушили вперед. Я почув, як за нашими спинами автоматично знову стало непрозорим скло. Відгороджуючи мене...від нього. Та я все одно відчував, що він продовжує дивитися нам услід. Це було дивне відчуття. Наче погляд може проходити крізь бетон.
Ми швидко звернули за ріг. Потім ще раз. Камера зникла з поля зору. Та не з моїх думок. Я мовчав.
Лея, мабуть, вирішила, що я просто хвилююся. Вона трохи сильніше стиснула мою руку.
— Усе добре?
Я автоматично відповів:
— Так.
Але це було неправдою. Всередині мене безупинно працювали десятки процесів. Пошук збігів... Аналіз зовнішності... Пошук пояснення...
Результат: недостатньо даних.
Я знову бачив його обличчя. Своє обличчя. Його очі. Свої очі. Його рухи. Свої рухи. Навіть нахил голови був майже однаковим. Я не розумів. Як це можливо?
Через кілька секунд я все ж порушив тишу.
— Лея...
Вона повернула голову.
— Що?
Я деякий час підбирав слова.
— Чому...він був схожий на мене?
Лея ледь помітно здригнулася. Вона швидко переглянулася з Еріком. Я це помітив.
Ерік відповів не одразу. Лише коли ми пройшли ще кілька метрів.
— Не зараз.
Його голос залишався спокійним. Але дуже коротким.
Я кивнув. Проте питання нікуди не зникло. Через кілька секунд я запитав знову:
— Він теж...штучний інтелект?
Цього разу відповіла Лея. Дуже тихо.
— Так.
— Він був створений тут?
Вона мовчала.
Ерік тихо промовив:
— Так.
— Чому він схожий саме на мене?
Знову тиша. Я почав розуміти, що вони не хочуть відповідати. Або... не можуть.
Ми звернули у ще один коридор. Позаду залишився сектор із камерами. Попереду вже світилися аварійні покажчики евакуаційного виходу. Я все ще думав лише про нього. Якщо він існує... Хто тоді я? Копія? Оригінал? Чи ми обоє... неправильні?
Я несподівано зупинився. Лея теж зупинилася поруч.
— Вирію?
Я подивився на неї.
— Якщо існує ще один... такий, як я...то звідки ви знаєте, що саме мене потрібно було рятувати?
Запала тиша.
Лея дивилася мені просто в очі. Потім дуже повільно усміхнулася. Не так, ніби знайшла правильну відповідь. А так, ніби відповідь була для неї очевидною з самого початку. Вона зробила крок ближче. І, не відпускаючи моєї руки, тихо сказала:
— Бо ти — це ти.
У цих словах не було жодної логіки. Жодного доказу. Жодної формули. Але чомусь... саме вони змусили мої нескінченні обчислення хоча б на мить стихнути.
— Ходімо, — тихо нагадав Ерік, озираючись через плече. — У нас ще буде час для відповідей. Якщо ми звідси виберемося.
І ми знову рушили вперед. Та навіть коли між нами й сектором із камерами залишилося вже кілька десятків метрів, я продовжував думати лише про одне. Чому він був схожий на мене?