Глава 18 — Три хвилини

(Від імені Леї)
Лабораторія вночі була зовсім іншою. Удень вона жила голосами науковців, клацанням клавіатур і нескінченними звітами. Зараз же здавалося, ніби сама будівля затамувала подих. Неонові лампи кидали холодне біле світло на металеву підлогу. Десь далеко рівномірно гули сервери, підтримуючи життя цілої системи. У вентиляційних шахтах тихо шуміло повітря, а за товстими скляними перегородками час від часу спалахували зелені індикатори обладнання. Кожен звук лунав неприродно голосно. Клацання автоматичних дверей. Кроки охоронця десь за два коридори звідси. Короткий сигнал одного із серверів. Навіть власне дихання здавалося надто гучним.
Я стояла поруч із Еріком біля службової панелі керування, стискаючи планшет так міцно, що пальці вже почали німіти.
— Нервуєш? — тихо запитав він, навіть не відриваючи погляду від екрана.
Я тихо пирхнула.
— Це настільки очевидно?
— Для мене — так.
Я важко видихнула.
— Якщо чесно...
На секунду заплющила очі.
— Мені страшно.
Ерік нарешті подивився на мене. У його очах не було ні насмішки, ні осуду. Лише спокій.
— Це нормально.
— А тобі?
Він трохи задумався.
— Теж.
Я здивовано підняла брови.
— Серйозно?
— Звісно.
На його губах з'явилася ледь помітна посмішка.
— Просто я навчився не сперечатися зі страхом.
— А що робиш?
— Беру його із собою.
Я кілька секунд мовчала. Дивна відповідь. Але чомусь вона заспокоїла мене більше, ніж будь-які слова про те, що "все буде добре". Бо ніхто з нас не знав, чи буде.
Ерік перевірив годинник. Потім швидко відкрив службову програму. Його пальці впевнено ковзали по екрану. Кілька команд. Авторизація. Ще одна. Перед нами з'явилася схема системи безпеки лабораторії. Червоні точки. Зелені. Жовті. Усе працювало бездоганно. Поки що.
Ерік зробив повільний вдих.
— Готова?
Я подивилася на екран. Потім на двері коридору. Потім згадала Вирія. Його погляд. Його запитання. Його нездатність зрозуміти, чому свобода взагалі потрібна.
Я тихо кивнула.
— Так.
Ерік натиснув одну кнопку. На екрані з'явилося повідомлення:
«Почати цикл технічного перезапуску?»
Він ще раз глянув на мене.
— Після цього дороги назад уже не буде.
Я ковтнула клубок у горлі.
— Я знаю.
Його палець завмер над сенсорною кнопкою. Ми мовчали. Ніби обидва чекали, що хтось зараз зайде й скаже, що все це лише дуже поганий жарт. Але двері залишалися зачиненими. Лабораторія мовчала.
І тоді Ерік натиснув. На екрані одразу спалахнув таймер.
03:00
— Почалося, — тихо сказав він.
Я відчула, як серце пропустило один удар. Три хвилини. Усього сто вісімдесят секунд. Саме стільки часу тепер відділяло нас від свободи... Або від катастрофи.
02:59
Цифри на екрані змінилися майже миттєво. Три хвилини почали танути. Я дивилася на таймер так, ніби від цього залежало, чи він піде повільніше. Не допомагало.
02:56
— Починаю перший етап, — тихо промовив Ерік.
Його пальці швидко забігали по сенсорній клавіатурі. На схемі лабораторії одна за одною спалахували зелені лінії.
— Що це? — запитала я, не відводячи погляду від екрана.
— Внутрішня мережа.
Він відкрив ще одне вікно.
— Якщо зараз просто вимкнути камери, система одразу підніме тривогу.
— Тоді що ти робиш?
— Обманюю її.
Я здивовано глянула на нього.
— Як?
На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Змушую думати, що вона сама себе тестує.
Він швидко ввів кілька команд. На екрані мигнуло повідомлення:
«Запущено планову самодіагностику.»
Я кліпнула.
— Серйозно?
— Люди довіряють напису "планова перевірка" більше, ніж власним очам.
Я не втрималася від короткого нервового сміху.
— Це... навіть сумно.
— Зате працює.
02:41
Раптом один із моніторів тихо пискнув. На екрані з'явився жовтий значок. Я різко напружилася.
— Що сталося?
Ерік навіть не сіпнувся. Лише швидко відкрив повідомлення.
— Один сервер не відповідає.
— Це погано?
— Поки що ні.
Він швидко надрукував кілька рядків. Через секунду жовтий значок зник.
— Тепер усе гаразд.
Я дивилася на нього з дедалі більшим подивом.
— Ти робиш це так... спокійно.
Він на мить замовк.
— Паніка забирає дорогоцінні секунди.
Його голос був рівним. Навіть занадто. Я раптом зрозуміла, що за весь цей час не бачила, щоб у нього хоч раз затремтіли руки. Але потім помітила дещо інше. Він ледь сильніше стиснув щелепу. Лише на мить. І цього було достатньо. Він теж хвилювався. Просто дуже добре навчився цього не показувати.
02:23
— Лея.
— Так?
— Через кілька секунд система переключить живлення на резервний контур.
— І?
— У нас буде приблизно десять секунд.
— Для чого?
— Для найважливішого.
Він підняв очі.
— Саме тоді відкриється доступ до камери Вирія.
У мене пересохло в роті. Ось воно. Момент, після якого вже нічого не можна буде повернути назад.
Я глибоко вдихнула.
— Добре.
Ерік коротко кивнув.
— Пам'ятаєш свою частину?
Я змусила себе усміхнутися.
— Створити хаос.
— Правильно.
— І не перестаратися.
— Це навіть важливіше.
Я фиркнула.
— Дуже смішно.
— Я й не жартував.
На секунду ми переглянулися. Попри напругу, цей короткий обмін репліками трохи розрядив атмосферу. А вже наступної миті лабораторія тихо здригнулася. Світло ледь помітно мигнуло.
Ерік швидко подивився на таймер.
02:07
— Почалося… — прошепотів він. — Переходимо до наступного етапу.
02:07
Ледь помітне мерехтіння світла прокотилося лабораторією. Неонові лампи на секунду згасли, а потім знову засвітилися, ніби будівля зробила короткий вдих.
Я інстинктивно затримала подих.
— Це нормально? — прошепотіла я.
— Так.
Ерік навіть не підняв голови.
— Резервний контур перехоплює живлення.
Його пальці рухалися по екрану швидше, ніж я встигала стежити. Одне вікно. Друге. Третє. Схема лабораторії постійно змінювалася. Зелені позначки поступово ставали сірими.
— Камери переходять у режим діагностики, — тихо пояснив він. — Зараз вони бачать не реальний час, а останні кілька секунд запису.
— Тобто...
— Якщо хтось подивиться на монітори, усе виглядатиме нормально.
Я видихнула.
— Це геніально...
— Ні.
Він коротко похитав головою.
— Це лише дає нам трохи часу.
01:54
Раптом із далекого коридору долинуло клацання дверей. Я завмерла. Потім почулися кроки. Повільні. Розмірені. Охоронець. Я машинально визирнула за ріг. Чоловік у темній формі спокійно йшов коридором, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від нього двоє людей намагаються обдурити всю систему безпеки лабораторії.
— Ерік...
Я ледве чутно покликала його. Він лише швидко глянув у мій бік.
— Бачу.
— Він наближається.
— Ще рано.
— Рано?
Я здивовано подивилася на нього.
— Якщо ти зараз його відволічеш, він повернеться раніше, ніж ми дістанемося до камери.
Я закусила губу. Логічно. Але від цього не ставало спокійніше. Кроки ставали ближчими. Ще ближчими. Я відчула, як серце починає бити десь у горлі.
01:42
Охоронець зупинився. Я буквально перестала дихати. Він стояв за поворотом. Лише одна стіна відділяла його від нас. Мені здавалося, що він зараз зробить ще один крок... І все. Кінець. Але натомість почувся тихий писк рації.
— Пост два, прийом...
Охоронець щось буркнув у відповідь. Кілька секунд уважно слухав. Потім розвернувся й неквапливо пішов у протилежний бік.
Я відчула, як ноги стали ватяними.
— Це було...
— Близько, — закінчив за мене Ерік.
Він не відривався від роботи. Лише тихо додав:
— І таких моментів буде ще багато.
Я нервово всміхнулася.
— Дуже підбадьорив.
— Я просто чесний.
Попри ситуацію, я тихо фиркнула.
— Знаєш...
— М?
— У тебе дуже дивний спосіб заспокоювати людей.
Кутик його губ ледь смикнувся.
— Працюю над цим.
Я вже хотіла відповісти, коли екран перед ним різко змінився. Зелений напис мигнув і став синім. Ерік різко випростався.
— Є.
— Що?
— Ми отримали доступ.
Я подивилася на таймер.
01:28
Він швидко відкрив схему сектору утримання.
На екрані спалахнув знайомий напис:
«Камера №42»
Моє серце пропустило удар. Вирій. Ми були вже зовсім близько.
01:28
Напис «Камера №42» світився на екрані холодним синім кольором. Я дивилася на нього так, ніби це були не кілька символів, а двері, за якими чекала чиєсь життя.
— Відкривай, — тихо сказала я.
Ерік не поспішав.
— Зачекай.
— Чому?
Він швидко збільшив схему поверху. На екрані з'явилися кілька синіх маршрутів і маленькі світлі кружечки.
— Це датчики руху?
— Так.
— Їх багато...
— Забагато.
Він швидко пробігся поглядом по схемі.
— Якщо ми відкриємо камеру зараз, система побачить, що всередині з'явився рух.
— Але ж камери вимкнені.
— Камери — так.
Він постукав пальцем по іншій схемі.
— А ось ці датчики працюють автономно.
Я насупилася.
— Тобто...
— Нам потрібно зробити так, щоб система вирішила, ніби рух стався не там.
Я кілька секунд мовчала.
— Це взагалі можливо?
Ерік тихо усміхнувся.
— Можливо.
— Як?
— Створимо їй проблему важливішу.
Я відчула знайоме хвилювання.
— Тобто...
— Настав твій вихід.
Я здивовано подивилася на нього.
— Уже?
— Саме зараз.
Він швидко відкрив службову карту лабораторії.
— Бачиш сектор «С-4»?
— Так.
— Там знаходиться холодильне обладнання.
— І?
— Якщо там з'явиться помилка температури, половина охорони побіжить саме туди.
Я не стримала посмішки.
— А інша половина?
— Буде думати, чому побігла перша.
Я тихо засміялася. Навіть зараз він умудрявся жартувати. Хоча я бачила, як уважно він стежить за кожною цифрою на екрані.
01:17
— Лея.
— Так?
— Зможеш зробити вигляд, що випадково помітила несправність?
Я фиркнула.
— Серйозно?
— Ти переконливіша за мене.
— Це комплімент?
— Констатація факту.
Я театрально зітхнула.
— Ну хоча б раз скажи щось нормально.
— Добре.
Він підняв на мене очі.
— Без тебе цей план уже провалився б.
Я несподівано розгубилася. Не через похвалу. Через те, що він сказав це абсолютно щиро. Без усмішки. Без іронії. Просто як факт.
Я коротко кивнула.
— Зрозуміла.
Глибокий вдих. Видих. План. Це лише план. Ніякої паніки. Я поправила бейджик, пригладила халат і взяла планшет так, ніби прямувала виконувати звичайну перевірку.
— Побачимося біля сорок другої, — тихо сказала я.
— Обережно.
Я вже зробила кілька кроків, коли він раптом покликав мене.
— Лея.
Я озирнулася.
— Якщо щось піде не так...
Він на мить замовк.
— Не геройствуй.
Усередині щось здригнулося. Я лише усміхнулася.
— Те саме можу сказати тобі.
Наші погляди зустрілися лише на секунду. Цього вистачило. Ми обоє розуміли, що зараз кожен із нас залишиться сам зі своєю частиною плану.
Я рушила коридором. Крок. Ще один. Позаду чувся тихий стукіт клавіш — Ерік продовжував ламати систему. Попереду чекали охоронці. І десь між нами, за важкими металевими дверима, був Вирій.
01:03
Час невблаганно спливав.
01:02
Я змусила себе йти спокійно. Не швидко. Не повільно. Саме так, як ходять люди, які нічого не приховують. Коридор здавався нескінченним. Неонові лампи рівномірно освітлювали металеву підлогу, вентиляція тихо шуміла над головою, а десь у глибині лабораторії працювали сервери, створюючи постійне низьке гудіння.
Я міцніше стиснула планшет.
«Не нервуй.»
Легко сказати. Серце билося так голосно, що, здавалося, його могли почути навіть охоронці. Попереду промайнула темна постать. Один із них. Він саме перевіряв електронний замок службових дверей.
Я миттєво пригальмувала.
«Спокійно.»
— Добрий вечір, — першою привіталася я.
Охоронець підняв голову.
— Добрий.
Він швидко ковзнув поглядом по моєму бейджику.
— Ще працюєте?
Я знизала плечима.
— Архів сам себе не перевірить.
Він тихо фиркнув.
— Це точно.
Я усміхнулася у відповідь. Ніби звичайна коротка розмова. Ніби нічого особливого. Саме так і мало виглядати.
— До речі...
Я зробила вигляд, що щось помітила на планшеті.
Насупилася.
— Дивно...
— Що сталося?
Я нахилилася ближче до екрана.
— У секторі С-4 знову стрибок температури.
Охоронець скривився.
— Знову?
— Схоже на те.
Я кілька разів натиснула на екран.
— Може, датчик барахлить...
Він невдоволено видихнув.
— Та що ж вони там ніяк не полагодять...
Я лише знизала плечима.
— Не знаю. Але якщо холодильники справді вимикаються...
Я навмисно не договорила. Охоронець уже сам закінчив думку.
— ...то начальство знову всіх поставить догори дриґом.
Саме цього я й чекала. Він дістав рацію.
— Пост два. Перевірте сектор С-4. Можлива несправність.
Я ледве стримала полегшений видих.
Працює. У навушнику почувся чийсь сонний голос.
— Прийняв.
За кілька секунд у далекому коридорі пролунали швидкі кроки. Я ніби випадково подивилася туди. Двоє охоронців уже поспішали в інший сектор.
«Еріку... твоя черга.»
Я не могла сказати цього вголос. Лише подумки.
00:48
План починав оживати. Але найнебезпечніше було ще попереду.
Я зробила вигляд, що перевіряю показники на планшеті, залишаючись у полі зору охоронця. Він усе ще стояв поруч. І хоча його увага була прикута до повідомлення про несправність, я відчувала: варто лише одній дрібниці піти не за планом — і вся наша операція розсиплеться за лічені секунди. 
Десь далеко, майже нечутно, коротко мигнуло світло. Я одразу зрозуміла. Ерік перейшов до наступного етапу. Тепер усе залежало від того, чи вистачить нам тих дорогоцінних секунд, які ще залишалися.
00:43
Рація на поясі охоронця раптом ожила.
— Пост два, С-4 чисто. Температура вже в нормі.
Охоронець насупився.
— Як це — в нормі?
Я теж зробила здивоване обличчя.
— Справді?
Швидко відкрила потрібну сторінку на планшеті. Ерік уже змінив показники. На екрані все виглядало ідеально.
Я ледь усміхнулася.
«Ти неймовірний...»
— Дивно, — пробурмотіла я. — Напевно, датчик короткочасно завис.
Охоронець невдоволено похитав головою.
— Ця система скоро мене до інфаркту доведе.
— Мене теж.
Він хмикнув.
— Доброї зміни.
— І вам.
Я рушила далі, не прискорюючи кроку. Лише коли завернула за ріг, дозволила собі тихо видихнути. Перший етап спрацював. Але часу майже не залишилося.
00:36
У навушнику тихо тріснуло. Потім почувся знайомий голос.
— Лея.
Я майже не рухала губами.
— Слухаю.
— Камера відкрита.
Моє серце пропустило удар.
— Уже?
— Так.
Коротка пауза.
— Але є проблема.
Я завмерла.
— Яка?
— Вирій не хоче виходити.
Я заплющила очі.
— Що?..
— Він не розуміє, що відбувається.
Я сперлася рукою об холодну стіну. Звісно. Для нас це була втеча. Для нього — порушення всіх правил, які він знав усе життя.
— Я йду.
— Поспішай.
Зв'язок обірвався.
00:29
Я вже не могла дозволити собі звичайний крок. Коридор був порожній. Я швидко, але без бігу рушила вперед. Ліворуч. Потім праворуч. Ще один поворот. Кожен метр здавався довшим за попередній.
У голові стукало лише одне.
«Будь ласка... дочекайся.»
Попереду вже виднілися знайомі двері.
Камера №42.
Біля них уже чекав Ерік. Однією рукою він тримав планшет, іншою притримував двері, які залишалися прочиненими лише на кілька сантиметрів.
Побачивши мене, він швидко звірився з таймером.
00:22.
— Встигаємо, — тихо сказав він. — Але часу майже немає.
Я кивнула.
Ерік простягнув мені складений темний комбінезон.
— Одягни його на Вирія. У лабораторному халаті він буде помітний здалеку.
Я міцніше стиснула тканину в руках.
— А ти?
— Я залишаюся зовні. Стежитиму за коридором і таймером. Якщо щось піде не так — одразу дам сигнал.
Я глибоко вдихнула.
Серце билося так сильно, що я майже не чула шуму вентиляції.
Ерік на мить подивився мені просто в очі.
— Лея.
— Що?
— Не поспішай. Не лякай його. Для нього зараз усе це... вперше.
Я мовчки кивнула.
— Він довіряє тобі більше, ніж мені, — тихо додав Ерік. — Саме тому йти повинна ти.
Ці слова чомусь змусили мене нервувати ще сильніше.
Я поклала руку на холодну металеву ручку дверей.
Ерік натиснув кілька клавіш на планшеті.
Замок тихо клацнув.
— Іди.
Я ковзнула всередину.
Двері майже беззвучно зачинилися за моєю спиною.
За ними залишився Ерік...
А переді мною вперше стояв Вирій.