Глава 14 — Кава, яка пахла питаннями

(від імені Леї)
Я стояла біля автомата з кавою, машинально перегортаючи сторінки на планшеті. Очі ковзали по цифрах, але мозок майже не сприймав їх. Перед очима знову й знову виникало обличчя Вирія. Його слова.
"Поруч із тобою виникає тепло."
Я тихо видихнула. За останні дні щось змінилося. Не тільки в ньому. У мені теж. Я більше не заходила до його камери так само спокійно, як раніше. Щоразу перед дверима серце починало битися трохи швидше, а в голові виникало дивне запитання:
"Що він скаже сьогодні?"
І це було небезпечно. Дуже небезпечно.
Автомат тихо загув. У пластиковий стаканчик тонким струменем полилася кава. Запах одразу заповнив невелику кімнату відпочинку. Гіркий. Теплий. Майже домашній. Я саме простягнула руку до стаканчика, коли двері позаду тихо відчинилися.
Кроки. Рівні. Неквапливі. Я озирнулася. Ерік. Він уже був без лабораторних рукавичок. Рукави халата трохи закочені, планшет затиснутий під пахвою.
— Ранок, — спокійно сказав він.
— Якщо це ще можна назвати ранком.
Він кинув короткий погляд на годинник.
— Шоста тридцять сім.
— От бачиш.
— Для лабораторії це майже обід.
Я мимоволі усміхнулася.
Він підійшов до автомата й натиснув кілька кнопок так швидко, ніби робив це вже багато разів. Хоча офіційно працював тут лише перший день. Я відзначила це автоматично. Занадто впевнено. Занадто звично. Автомат знову загув.
— Сподіваюся, цього разу вона буде менш кислою, — промовив Ерік, дивлячись, як наповнюється стаканчик.
— Кава?
— Ага.
Він узяв стаканчик, зробив маленький ковток і трохи скривився.
— Ні. Не пощастило.
Я тихо засміялася.
— Настільки погано?
— Як статистика після невдалого експерименту.
Я похитала головою.
— Ти навіть каву порівнюєш із дослідженнями?
— Професійна деформація.
Він сказав це абсолютно спокійно. Без награності. Без бажання справити враження. Просто констатував факт. І чомусь саме це змушувало ставитися до нього ще уважніше. Надто уважніше. Він був новачком. А поводився так, ніби давно знав кожен коридор цієї лабораторії.
Я зробила ковток кави. Гірка. Навіть занадто.
— Схоже, автомат сьогодні не в настрої, — тихо сказала я.
— Або перевіряє нашу стресостійкість, — незворушно відповів Ерік.
Я всміхнулася краєм губ.
— Серйозне випробування.
— Найнебезпечніші експерименти починаються з дрібниць.
Його голос звучав легко, але остання фраза змусила мене на мить завмерти. Випадкова? Чи сказана навмисно?
Я непомітно перевела погляд на нього. Ерік спокійно сьорбнув каву, ніби не помітив моєї реакції. Проте щось у його поставі не давало мені спокою. Він був занадто розслабленим для людини, яка лише вчора почала працювати в одному з найзакритіших дослідницьких комплексів. Наче не адаптувався до нового місця. Наче... повернувся сюди.
Я швидко відкинула цю думку. Без доказів вона нічого не варта.
— Уже освоївся? — запитала я, намагаючись, щоб це прозвучало невимушено.
— Потроху.
— Дивно.
Він трохи нахилив голову.
— Чому?
— Зазвичай нові співробітники перші кілька днів губляться в цих коридорах.
— А я ще не загубився?
— Поки що ні.
На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.
— Гарна пам'ять.
Коротка відповідь. Без пояснень.
Я кивнула, але всередині знову ворухнулася тривога. Гарна пам'ять могла пояснити багато. Але не все. Я пригадала, як учора він без вагань підійшов до камери Вирія. Не озираючись. Не шукаючи потрібний сектор. Наче точно знав дорогу.
— Ти раніше працював у схожих лабораторіях? — запитала я.
Ерік зробив ще один ковток кави.
— Доводилося працювати в різних місцях.
Ухильно. Занадто ухильно.
— І всі вони були такими... секретними?
— Деякі навіть більш секретними.
Він вимовив це з легкою посмішкою, ніби жартував. Але його очі залишалися абсолютно серйозними. Саме очі видавали людей. Вони майже ніколи не жартували.
Я опустила погляд у чашку. Чомусь поруч із ним мені весь час здавалося, що розмову веду не я. Що це він непомітно ставить запитання. А я... сама того не помічаючи... відповідаю.
Кілька секунд ми мовчали. Навколо було незвично тихо. Лише автомат рівномірно гудів, а десь у вентиляційній шахті шелестів потік повітря.
Ерік першим порушив тишу.
— Як давно ти працюєш із Вирієм?
Запитання прозвучало буденно. Ніби звичайна цікавість нового співробітника.
Я трохи замислилася.
— Від самого початку його активної фази.
— Отже... знаєш його краще за інших.
Я ледь знизала плечима.
— Не знаю, чи краще.
— Але більше.
Я не відповіла. Мені не сподобалося формулювання. Воно звучало надто точно. Надто... обдумано.
Ерік не поспішав продовжувати. Він просто дивився у свою чашку, ніби його більше цікавила кава, ніж наша розмова. Але я вже починала помічати одну його особливість. Він умів чекати. Ставив запитання. І мовчав. Змушуючи співрозмовника самому заповнювати паузу. Неприємно ефективний прийом.
— Він швидко навчається, — сказала я зрештою.
— Я помітив.
— Іноді навіть занадто швидко.
Ерік повільно кивнув.
— Це добре.
Я подивилася на нього.
— Ти справді так вважаєш?
Він повернувся до мене.
— А ти — ні?
Я замовкла. Запитання було простим. Але відповідь... ні. Вона вже давно перестала бути простою.
— Не знаю, — чесно сказала я. — Раніше я була впевнена, що так.
— А тепер?
Я провела пальцем по краю паперового стаканчика.
— Тепер він починає ставити запитання, яких раніше не ставив.
— І це тебе лякає?
Я тихо видихнула.
— Це змушує мене хвилюватися.
Ерік уважно слухав. Не перебивав. Не оцінював. Просто слухав. І саме це насторожувало найбільше. Більшість людей у лабораторії поспішали говорити. Ерік... збирав інформацію. Повільно. Майже непомітно. Наче складав величезну картину з маленьких шматочків.
І я раптом усвідомила, що сама вже сказала йому більше, ніж планувала на початку цієї розмови. Він не випитував. Він просто... умів слухати.
Ерік повільно поставив порожній стаканчик на стіл біля автомата. Пластик тихо клацнув об металеву поверхню.
— Дивна річ, — задумливо промовив він.
Я підняла на нього погляд.
— Яка саме?
— Усі говорять про його інтелект.
Невелика пауза.
— Але майже ніхто не говорить про те... ким він може стати.
Мої пальці мимоволі сильніше стиснули стаканчик.
— Це різні речі.
— Справді?
Його голос залишався спокійним. Без виклику. Без тиску. Просто питання.
— Так, — відповіла я трохи швидше, ніж хотіла. — Інтелект ще не визначає особистість.
— Цікаво.
Він ледь нахилив голову.
— А що її визначає?
Я замислилася. Колись відповіла б не вагаючись. Досвід. Навчання. Соціальна взаємодія. Але після останніх розмов із Вирієм... Усе стало набагато складніше.
— Думаю... вибір, — тихо сказала я.
Ерік уважно подивився на мене.
— Вибір?
— Так.
— Навіть якщо цей вибір суперечить програмі?
У грудях щось неприємно стиснулося. Чому саме таке формулювання? Чому саме зараз? Я уважніше подивилася на нього. Обличчя спокійне. Погляд відкритий. Але було відчуття, ніби він уже знає відповідь і лише перевіряє, чи збігається вона з моєю.
— Чому ти про це питаєш? — обережно поцікавилася я.
Він усміхнувся кутиком губ.
— Люблю спостерігати за тим, як люди відповідають на складні запитання.
Я коротко усміхнулася у відповідь.
— Це звучить трохи тривожно.
— Можливо.
Він легко знизав плечима.
— Але дуже пізнавально.
Знову. Жодної прямої відповіді. Я почала розуміти, що Ерік майже ніколи не бреше. Він просто говорить рівно стільки, скільки хоче сказати. Решту залишає між рядками. І саме це робило його таким важким співрозмовником.
— А ти? — несподівано запитав він. — Ти бачиш у Вирієві лише об'єкт дослідження?
Запитання прозвучало тихо. Майже випадково. Але всередині мене ніби щось завмерло. Я не відповіла одразу. Бо вперше зрозуміла... що вже не знаю, якою має бути правильна відповідь.