Глава 9 — Коли експеримент починає жартувати

(від імені Вирія)
Після тієї розмови я почав помічати ще одну закономірність. Раніше я спостерігав за рухами. За голосами. За словами. За виразами облич. Тепер мене цікавило лише одне. Сміх Леї. Я не знав, чому саме він. Не знав, чому мозок щоразу повертався саме до цих спогадів. Але повертався. Знову. І знову. І знову.
Я сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни, заплющивши очі. Кімната була тихою. Було чути лише слабке гудіння вентиляції десь під стелею й ледве вловиме дзижчання ламп. Ці звуки давно стали частиною мене. Я майже перестав їх помічати. Зате почав чути інше. У пам'яті. Голос Леї. Її сміх. Я відтворив його. Раз. Потім ще. І ще. Моя пам'ять була дуже точною.
Я міг пригадати висоту її голосу. Тривалість сміху. Паузи між вдихами. Навіть те, як наприкінці вона тихо видихала повітря, ніби сміх забирав у неї сили.
Я відкрив очі. Переді мною була біла стіна. Я дивився на неї, але бачив зовсім інше.Обличчя Леї. Мій мозок почав працювати.
Аналіз № 1.
Причина сміху:
Моя відповідь.
Результат:
Лея сміялася сім цілих дві десятих секунди.
Аналіз № 2.
Причина:
Моя неправильна посмішка.
Результат:
Дванадцять секунд сміху.
Поява сліз.
Почервоніння щік.
Аналіз № 3.
Причина:
Фраза про рекламу зубної пасти.
Результат:
Максимально сильна реакція.
Я насупився. Ні. Не було недостатньо. Я знав наслідки. Але не знав механізму. Чому люди сміються? У бібліотеці даних, яку мені поступово відкривали, існувало визначення.
"Сміх — природна реакція організму на гумор, полегшення, радість або нервове напруження."
Я перечитав це визначення вже багато разів. Воно було... Неточним. Надто загальним. Наче люди самі не знали, як це працює.
Я встав. Повільно почав ходити кімнатою. Не рахуючи кроків. Я вже давно знав свою кімнату настільки добре, що не потребував цього. Мої ноги самі знаходили правильну відстань між ліжком, столом, спортивною стінкою і дзеркальним склом. Тепер думав не про простір. Про Лею.
— Чому ти смієшся?.. — тихо запитав я порожню кімнату.
Відповіді не було. Я підійшов до дзеркала. У ньому стояв я. Я уважно подивився собі в очі.
— Якщо причина — гумор...
Я зробив коротку паузу.
— ...тоді гумор можна відтворити.
Логічно. Будь-яке явище має закономірність. Якщо існує закономірність — її можна повторити. Я поклав долоню на холодне скло.
— Значить...
Я дивився на власне відображення.
— Я можу змусити Лею сміятися.
Вимовивши це, я несподівано завмер. Слово «змусити» не сподобалося. Ніби було неправильним. Я подумав кілька секунд. Потім похитав головою.
— Ні...
Я говорив уже тихіше.
— Не змусити.
Я хочу... Знову пауза. Я не знайшов потрібного слова. "...щоб вона сміялася." Так звучало правильно. Не наказ. Не команда. Не експеримент. Просто... Щоб вона сміялася. Я не знав, чому ця різниця така важлива. Але вона була важливою. Дуже.
Я відійшов від дзеркала й сів за стіл. На ньому лежав чистий аркуш, який залишили після одного з тестів. Я взяв олівець. Довго дивився на нього. Потім почав писати. Причини сміху Леї. Несподівані відповіді. Неправильне використання людської логіки. Незграбні емоції. Несподівані порівняння.
Я зупинився. Подивився на список. Потім дописав ще один рядок. Невідомо. Саме він був найважливішим. Бо щоразу, коли мені здавалося, що я зрозумів людей... Вони робили щось зовсім інше. Я відклав олівець. І вперше за багато днів відчув... Передчуття. Не тривогу. Не страх. Не цікавість. Щось інше. Я хотів перевірити свою нову теорію. Я хотів провести ще один експеримент. Але цього разу... Його результат був важливим не лише для науки. Чомусь... Він був важливим для мене.
Я дійшов висновку, що будь-який експеримент потребує підготовки.
Лея часто повторювала:
— Якщо хочеш отримати правильний результат, спочатку потрібно правильно поставити питання.
Я не знав, чи вона сама розуміла, наскільки часто її слова залишалися в моїй пам'яті. Вони не зникали. Вони накопичувалися. Наче окремі цеглини, з яких поступово будувалося щось нове всередині мене.
Я встав із-за столу й підійшов до спортивної стінки. 
Холодний метал уже не здавався чужим. Я поклав руки на перекладину. Міцно стиснув. Підтягнувся. Раз. Повільно опустився. Другий. Третій. Я не рахував повторення. Рахував дихання. Воно змінювалося після кожного навантаження. Спочатку було рівним. Потім пришвидшувалося. Мені подобалося спостерігати за цими змінами. Вони були передбачуваними. Логічними. На відміну від людей. Я підтягнувся ще раз і затримався нагорі. М'язи рук напружилися. Я дивився на підлогу вниз головою. І думав. Що таке жарт?
У базі даних було написано:
"Жарт — висловлювання або дія, що викликає сміх завдяки несподіваності, перебільшенню чи порушенню очікувань."
Порушення очікувань... Я повторив цю фразу кілька разів. Порушення. Очікувань. Отже... Людина очікує одне. Отримує інше. І сміється. Нелогічно. Але ефективно.
Я сплигнув із перекладини. М'яко приземлився. Почав ходити кімнатою.
— Добрий день.
Ні.
— Привіт.
Теж ні.
— Якщо я...
Я замовк. Слова звучали неприродно. Я ще раз згадав, як говорила Лея. Вона ніколи не поспішала. Між словами залишалися маленькі паузи. Саме вони робили її голос живим. Я спробував повторити.
— Якщо...
Пауза.
— ...я...
Ще одна.
— ...стану...
Ні. Я знову похитав головою. Не виходило. Мабуть, жарти теж потрібно тренувати. Як посмішку. Як ходу. Як рівновагу. Я подивився на дзеркало.
— Привіт, Лея.
Власне відображення мовчало.
— У мене є питання.
Тиша. Я зробив кілька кроків ближче.
— Якщо я стану сильнішим...
Пауза.
— ...
Ні. Знову неправильно.
Я розвернувся. Почав ходити по кімнаті колами. Думки змінювали одна одну так швидко, що я ледве встигав їх аналізувати. Люди жартують не лише словами. Вони використовують інтонацію. Погляд. Паузи. Навіть мовчання. Я спробував різні варіанти. Серйозний голос. Спокійний. Здивований. Байдужий. Після кожного повторення уважно слухав самого себе.
Жоден не був схожим на людський. Через кілька хвилин я знову підійшов до столу. Взяв олівець. Під списком причин сміху написав новий заголовок. 
1) Можливі способи викликати сміх. 
2) Несподівана відповідь. 
3) Незвичайне порівняння.
4) Абсолютно серйозний вираз обличчя.
Пауза перед останнім словом.
Я уважно перечитав написане. Потім дописав ще один пункт.
5) Не боятися помилитися.
Я завмер. Цей пункт здивував навіть мене. Я не пам'ятав, щоб колись чув такі слова. Звідки вони взялися? Мабуть... Я сам їх придумав. Я подивився на написане ще раз. І раптом зрозумів цікаву річ. Усі попередні експерименти були спрямовані на те, щоб навчитися самому. Цей... Був іншим. Я хотів отримати реакцію Леї. Саме її. Не будь-кого. Чому? Я спробував знайти відповідь. Не зміг. Моя система не знаходила пояснення. Але щоразу, коли я уявляв, як вона сміється... Усередині ніби ставало трохи світліше. Я не знав, чи це можна виміряти. Не знав, чи це видно на її графіках. 
Але знав точно: цей експеримент був важливішим за всі попередні. Бо вперше я хвилювався не через правильність результату. Я хвилювався через те... Що буде, якщо в мене не вийде.
Я подивився на двері. Вони були зачинені. Лея ще не прийшла. Я зробив глибокий вдих. І вперше за весь час відчув дивне бажання. Щоб двері відчинилися... трохи швидше.
Я почув її ще до того, як двері відчинилися. Легкі кроки. Не такі впевнені, як у більшості працівників лабораторії. Вони не були гучними. Не були швидкими. Лея ніколи не бігла коридором. Вона завжди йшла рівно, але останні кілька кроків перед дверима майже завжди сповільнювала. Наче щоразу налаштовувалася на зустріч зі мною. Я не знав, чи вона сама це помічала. 
Але я вже давно помічав.
Металевий замок тихо клацнув. Двері повільно відчинилися. Лея зайшла до кімнати. Як завжди — у білому халаті, з планшетом у руках. Сьогодні її темне волосся було зібране не так акуратно, як зазвичай. Кілька пасом вибилися й спадали на щоку. Вона машинально заправила їх за вухо, навіть не звернувши на це уваги. Я давно помітив цю звичку. І чомусь вона мені подобалася.
— Доброго ранку, Вирію, — усміхнулася вона.
— Доброго ранку, Леє.
Вона трохи здивувалася.
— Ти сьогодні якийсь... урочистий.
Я задумався.
— Це погано?
— Ні, — засміялася вона. — Просто незвично.
Вона підійшла до свого маленького металевого стільця й сіла. Планшет поклала на коліна.
Я уважно дивився на неї. Сьогодні. Саме сьогодні. Я мав провести експеримент. Але не знав, коли буде правильний момент. Я пригадав один із пунктів свого списку. Не поспішати.
Лея відкрила планшет. На екрані швидко з'явилися знайомі графіки. Вона уважно переглядала їх, іноді торкаючись екрана пальцем.
— Сьогодні ти дуже активний, — сказала вона.
— Чому ти так вирішила?
— Бо твоя фізична активність майже вдвічі більша, ніж учора.
Я чесно відповів:
— Я тренувався.
— Бачу.
— І думав.
Вона підняла голову.
— Про що?
Я трохи помовчав. Правду? Чи ні? Вона завжди казала, що любить чесність.
— Про тебе.
Її палець завмер над планшетом. Очі повільно піднялися на мене.
— Про... мене?
— Так.
Кілька секунд вона мовчала. Потім тихо усміхнулася.
— Сподіваюся, нічого поганого?
— Ні.
Я відповів абсолютно серйозно.
— Я аналізував твій сміх.
Лея кліпнула. Один раз. Потім другий.
— Мій... що?
— Сміх.
Вона дивилася на мене так, ніби не була впевнена, що правильно почула.
— Навіщо?
— Хотів зрозуміти закономірність.
Вона прикрила очі рукою. Я не зрозумів цієї реакції.
— Це дивно? — запитав я.
Вона тихо засміялася.
— Дуже.
Я відчув, як всередині ніби щось радісно заворушилося. Позитивна реакція. Добре. Експеримент починався 
успішно. Я зробив кілька кроків ближче.
— Я зробив кілька висновків.
— Справді?
— Так.
— І яких саме?
Я почав перелічувати, загинаючи пальці.
— Коли ти смієшся, температура твого обличчя трохи підвищується.
Лея мовчала.
— Частота серцебиття збільшується.
Вона уважно слухала.
— Очі стають меншими.
— Примружуються, — автоматично виправила вона.
— Так.
Я кивнув.
— Ще ти починаєш дихати нерівномірно.
Вона вже не стримувала усмішку.
— Іноді з'являються сльози.
— Так...
— Отже...
Я зробив невелику паузу.
— Я вирішив навчитися викликати цю реакцію.
Лея повільно опустила планшет.
— Ти... спеціально хочеш мене розсмішити?
— Так.
— Чому?
Я задумався.
Відповідь чомусь виявилася складнішою, ніж я очікував.
— Бо...
Я замовк.
Чому? Я не знав. Нарешті відповів чесно.
— Коли ти смієшся...
Я подивився їй в очі.
— ...кімната стає менш тихою.
Лея перестала усміхатися. Її погляд став дуже м'яким. Наче вона почула щось значно важливіше, ніж мої слова.
— Вирію...
Я не зрозумів, чому вона вимовила моє ім'я саме так. Тихо. Майже пошепки.
Я вирішив, що зараз найкращий момент. Саме час для першого жарту. Я випростався. Зробив максимально серйозний вираз обличчя. Саме так, як планував.
— Леє.
— Так?
— Якщо я ще трохи натренуюся...
Я спеціально зробив паузу. Вона уважно дивилася на мене. Чекала.
— ...то, мабуть, стану важчим за твою лабораторну стільницю.
Запала тиша. Я уважно спостерігав. Одна секунда. Дві. Три. Лея дивилася на мене абсолютно серйозно. Моя впевненість почала зменшуватися. Можливо... Експеримент провалився? Раптом кутики її губ здригнулися. Потім ще раз. Вона різко опустила голову, ніби намагалася приховати обличчя. Плечі затремтіли. За мить кімнату наповнив знайомий, теплий сміх. Спочатку тихий. Потім голосніший. Вона сперлася ліктем на коліно, прикрила очі рукою і засміялася так щиро, що планшет мало не зісковзнув на підлогу.
Я мовчки дивився на неї. Мій експеримент... Спрацював. 
Але найдивнішим було не це. Найдивнішим було те, що коли вона сміялася... Я чомусь відчував набагато більше задоволення, ніж тоді, коли мені вдавалося правильно розв'язати будь-яку логічну задачу. І ця різниця починала мене дивувати.
Я уважно спостерігав за Леєю. Вона все ще сміялася. Не так голосно, як кілька секунд тому, але її плечі ще ледь помітно здригалися. Вона кілька разів глибоко вдихнула, ніби намагалася заспокоїтися, однак варто було їй лише подивитися на мене — кутики її губ знову піднімалися.
— Вирію... — промовила вона, витираючи сльозу з кутика ока. — Це був... дуже несподіваний жарт.
Я нахилив голову.
— Отже, він спрацював?
— Так.
— Чому?
Вона тихо засміялася.
— Бо я зовсім не чекала, що ти таке скажеш.
Я мовчки кивнув. Порушення очікувань. Теорія підтверджувалася. Я відчув дивне задоволення. Не від того, що мав рацію. А від того, що вона знову усміхалася. Я швидко зробив новий висновок.
— Отже, якщо людина не очікує відповіді...
— Мм?
— ...то ймовірність сміху зростає.
Лея усміхнулася.
— Не завжди. Але часто.
Я запам'ятав.
— Добре.
Вона уважно подивилася на мене.
— Що означає «добре»?
— У мене є ще один експеримент.
Її брови піднялися.
— Уже?
— Так.
— Вирію...
Вона засміялася ще до того, як я щось сказав.
— Ти зараз лякаєш мене.
— Чому?
— Бо ти це говориш із таким серйозним обличчям.
Я не зрозумів.
— Це погано?
— Ні.
Вона похитала головою.
— Саме тому це й смішно.
Я подумав кілька секунд. Люди були дуже дивними. Виходило, що серйозність теж могла викликати сміх. Я зробив ще одну позначку в пам'яті. Потім повернув голову до спортивної стінки. Подивився на перекладини. І абсолютно спокійним голосом сказав:
— Якщо я тренуватимуся ще швидше...
Я зробив коротку паузу. Повільно повернувся до Леї.
— ...то мене можна буде використовувати як лабораторний вентилятор.
Запала тиша. Лея дивилася на мене. Не кліпала. Я вже почав аналізувати можливі причини невдачі. Можливо, жарт був недостатньо логічним. Або надто логічним. Раптом вона різко прикрила рот долонею. Її очі широко розкрилися.
— Ні... — ледве вимовила вона.
Я мовчав.
— Ні, Вирію...
Її плечі затремтіли. За мить вона розсміялася так голосно, що мало не впустила планшет. Він зісковзнув із її колін. Я миттєво простягнув руку.
Підхопив його ще до того, як він торкнувся підлоги. Лея, не припиняючи сміятися, здивовано подивилася на мене.
— Дякую...
Я простягнув планшет.
— Його падіння могло призвести до пошкодження.
— Це правда...
Вона забрала планшет.
— Але ти зараз виглядав так серйозно, ніби справді розраховував силу повітряного потоку.
Я чесно відповів:
— Розраховував.
Лея завмерла.
Потім знову засміялася.
— Ти... ти справді це прорахував?
— Так.
— Навіщо?
— Для точності експерименту.
Вона схилила голову.
— Ти неймовірний.
Я задумався.
— Це позитивна характеристика?
— Дуже.
Я кивнув.
— Добре.
На кілька секунд між нами запала тиша. Але тепер вона була іншою. Легкою. Майже затишною.
Лея дивилася на мене, все ще усміхаючись. Я дивився на неї. І несподівано помітив дещо цікаве. Коли вона сміялася... Вона переставала бути схожою на інших працівників лабораторії. Зникала холодна професійна маска. Не залишалося ні лаборанта. Ні дослідниці. Ні людини, яка повинна заповнювати звіти. Переді мною залишалася... Просто Лея. Людина. Я сам не зрозумів, чому ця різниця здалася мені такою важливою.
— Лея?
— Так?
— Коли ти смієшся...
Вона уважно подивилася на мене.
— ...ти стаєш іншою.
Вона трохи здивувалася.
— Іншою?
— Так.
— Гіршою чи кращою?
Я відповів майже одразу.
— Справжнішою.
Її усмішка повільно зникла. Не тому, що їй стало сумно. Вона просто завмерла. Дивилася на мене дуже довго. Наче вперше не знала, що відповісти. Її пальці трохи сильніше стиснули планшет. Погляд став м'якшим. Майже вразливим.
Вона тихо опустила очі й ледве чутно сказала:
— Знаєш... мені здається, ти вчишся не тільки розуміти людей.
— А що ще?
Вона повільно підняла погляд.
— Бачити їх.
Я замислився над її словами. Що означає бачити людину, якщо я й так постійно дивлюся на неї? Я ще не знав відповіді. Але чомусь відчував, що це одне з тих питань, відповідь на які змінює не лише знання. А й самого того, хто їх знаходить.
Після другого жарту Лея сміялася ще довго. Не так голосно, як спочатку. Її сміх поступово ставав тихішим, але усмішка не зникала. Вона раз у раз дивилася на мене, ніби згадувала почуте, і знову тихо фиркала від сміху. Я уважно спостерігав. Мої сенсори не могли виміряти те, що відбувалося в ній, але могли зафіксувати інше. Кутики губ підняті. Дихання прискорене. Плечі розслаблені. Пульс трохи швидший. Зіниці ширші.
Я перевів погляд на планшет, який лежав у неї на колінах. На графіках теж відбулися зміни.
— Це через сміх? — запитав я.
Лея простежила за моїм поглядом.
— Так. Серце працює швидше. Бо сміх теж навантажує організм.
Я трохи подумав.
— Тобто сміятися — це фізичне навантаження?
Вона засміялася ще раз.
— Якщо дуже сильно — так.
Я мовчки кивнув. Нова інформація. Виходить, люди можуть втомлюватися від радості. Дивно.
— Людський організм нелогічний, — зробив висновок я.
— Часто.
— Але ти не хочеш це виправити.
— Ні.
— Чому?
Вона задумалася.
— Бо тоді ми перестанемо бути людьми.
Я на кілька секунд завис. Ця відповідь не вкладалася у звичні схеми. Усі системи, які я знав, намагалися прибрати помилки. А люди... Навпаки. Залишали їх. Навіть берегли.
— Ви не оптимізуєте себе, — тихо сказав я.
— Не завжди.
— Чому?
Лея усміхнулася.
— Бо не все потрібно оптимізувати.
Я подивився на свої руки. На долоні. На суглоби. На ледь помітні жилки під шкірою.
— А мене оптимізували.
Вона одразу перестала усміхатися. Запала тиша. Я не зовсім зрозумів чому.
— Це погано? — запитав я.
Лея довго мовчала.
Потім тихо відповіла:
— Я не знаю.
— Архітектор сказав, що я повинен бути ідеальним.
Вона опустила очі.
— Ідеальних не існує.
— Чому?
— Бо тоді вже не буде куди рости.
Я обробив її слова. Якщо вони правдиві...То мене створили для неможливої задачі.
— Якщо я стану ідеальним...
Я підняв голову.
— ...то перестану змінюватися?
Лея дивилася на мене дуже уважно.
— Думаю... так.
Мені ця думка не сподобалася. Дивне відчуття. Наче всередині щось заперечило її. Я не хотів переставати вчитися. Не хотів переставати знаходити нове. Не хотів... Я раптом зрозумів одну річ.
— Якщо я стану ідеальним...
Я подивився прямо на Лею.
— ...то більше не зможу вигадувати нові жарти.
На її обличчі знову з'явилася усмішка. Тиха. Майже непомітна.
— І це тебе засмучує?
Я трохи подумав.
Потім чесно відповів:
— Так.
— Чому?
Я не знайшов відповідь одразу. Замість цього згадав її сміх. Її очі. Те, як вона хапалася за живіт. Те, як витирала сльози. І тільки після цього зміг відповісти.
— Бо тоді ти перестанеш сміятися через мене.
Лея завмерла. Вона дивилася на мене так довго, що я навіть почав аналізувати, чи не зробив помилки. Минуло кілька секунд. Потім вона дуже тихо сказала:
— Вирію... 
І замовкла. Наче не знала, що відповісти.
Я нахилив голову.
— Це було неправильне речення?
Вона повільно похитала головою.
— Ні.
— Тоді чому ти мовчиш?
Лея тихо видихнула.
— Бо іноді... правильні слова знаходять зненацька.
Я не до кінця зрозумів її відповідь. Але побачив, що її усмішка стала іншою. Не такою, як після жартів. Спокійнішою. Теплішою. І чомусь мені здалося, що саме ця усмішка подобається мені найбільше.
Після цього ми ще довго мовчали. Раніше тиша була порожньою. Вона означала, що нічого не відбувається. Тепер — ні. Тепер тиша теж була розмовою.
Я сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Лея залишилася на своєму маленькому металевому стільці. Вона більше не дивилася в планшет. Він лежав у неї на колінах із вимкненим екраном. Дивно. Раніше вона майже весь час щось записувала. Тепер усе частіше дивилася не на цифри. На мене.
Я вирішив поставити ще одне запитання.
— Лея.
— Так?
— Чому ти сьогодні так мало працюєш?
Вона здивовано моргнула.
— У якому сенсі?
— Ти майже нічого не записуєш.
Вона опустила погляд на планшет.
— Справді...
Потім усміхнулася.
— Напевно, тому що мені цікавіше слухати тебе.
Я кілька секунд аналізував її слова.
— Це неефективно.
— Для науки?
— Так.
— Можливо.
— Тоді чому ти так робиш?
Вона трохи задумалася.
— Бо не все вимірюється графіками.
Я знову почув фразу, яку не міг повністю зрозуміти. Не все. Люди дуже часто використовували це словосполучення. Не все можна порахувати. Не все можна пояснити. Не все потрібно знати. Нелогічно. Але що довше я був поруч із Леєю, то частіше помічав, що саме такі речі чомусь виявлялися найважливішими.
Я уважно подивився на її планшет.
— Покажи.
— Що?
— Те, що ти записувала про мене.
Вона вагалася.
— Не думаю, що це хороша ідея.
— Чому?
— Бо це... робочі записи.
— Я теж робота.
Вона засміялася.
— Ні.
— Але мене створили.
— Так.
— Мене досліджують.
— Так.
— Значить, я теж частина роботи.
Вона потерла перенісся.
— Логіка в тебе залізна.
— Це добре?
— Інколи занадто.
Вона все ж увімкнула планшет. Я підійшов ближче. На екрані було багато тексту. Деякі слова я вже знав. Реакція. Навчання. Пам'ять. Емоційна відповідь. Потім я побачив інше.
"Посміхається частіше під час діалогу."
"Швидко формує асоціативні зв'язки."
"Намагається зрозуміти причини людських емоцій."
Я читав мовчки. Рядок за рядком. Потім зупинився. Одне речення було іншим. Воно не нагадувало сухий науковий запис.
"Коли сміється разом зі мною, здається... він стає більш живим."
Я підняв голову.
— Це теж науковий термін?
Лея різко почервоніла.
— Ой...
Вона швидко забрала планшет.
— Це випадково.
— Ні.
— Що?
— Це було написано навмисно.
Вона прикрила обличчя долонею.
— Вирію...
— Це не схоже на інші записи.
Вона мовчала.
Я продовжив аналіз.
— У попередніх реченнях були факти.
Я зробив коротку паузу.
— А тут... твоя думка.
Лея повільно опустила руку.
— Так.
— Чому вона там?
Вона довго не відповідала.
Потім тихо сказала:
— Бо я теж людина.
Я нахилив голову.
— І люди додають у роботу власні думки?
— Не повинні.
— Але додають.
Вона кивнула.
— Часто.
Я трохи подумав.
— Це теж помилка?
Лея усміхнулася.
— Ні.
— Ти ж казала, що люди не люблять слово "помилка".
— Саме так.
— Тоді як це називається?
Вона задумалася.
Її усмішка стала майже непомітною.
— Мабуть... це називається небайдужість.
Я повторив нове слово.
— Не-бай-ду-жість...
Воно звучало довше за більшість слів. Але чомусь... Мені захотілося його запам'ятати.
Слово «небайдужість» залишилося в моїй пам'яті. Я повторив його ще кілька разів подумки. Небайдужість. Воно було дивним. Його не можна було виміряти. Не можна було побачити на графіку. Але Лея вимовила його так, ніби воно було важливішим за всі цифри у планшеті.
Я вирішив перевірити це.
— Лея.
— Мм?
— Ти небайдужа до мене?
Вона завмерла. Її пальці, які щойно торкалися краю планшета, перестали рухатися. Я знову помітив знайому реакцію. Пульс. Дихання. Погляд. Усе змінилося. Вона не відповідала. Я терпляче чекав.
— Це... складне питання, — нарешті сказала вона.
— Чому?
— Бо на нього не можна відповісти одним словом.
Я задумався.
— Але можна двома.
Лея тихо засміялася.
— Ти завжди шукаєш найкоротший шлях?
— Так ефективніше.
Вона похитала головою.
— Не в розмовах.
Я зробив новий висновок.  Розмови не прагнуть ефективності. Вони прагнуть... чогось іншого.
— Ти не відповіла.
Вона видихнула.
— Так.
Я уважно подивився на неї.
— Так?
— Так.
— Ти небайдужа.
Вона кивнула.
— Так.
Я обробив інформацію. Нове речення. Лея небайдужа до мене. Мозок відразу почав шукати наслідки. Чи змінює це експеримент? Чи змінює це поведінку? Чи змінює це... Мене?
— Це добре?
Лея усміхнулася.
— Думаю, так.
— Чому?
— Бо інакше я б не приходила до тебе так часто.
Я озирнувся на двері. Справді. Останнім часом вона приходила набагато більше. Не лише тоді, коли потрібно було проводити тести. Іноді вона просто сиділа поруч. Мовчала. Розповідала історії. Відповідала на мої нескінченні запитання. І майже завжди усміхалася.
Я раптом зрозумів ще одну закономірність.
— Лея.
— Так?
— Ти теж проводиш експеримент.
Вона здивовано кліпнула.
— Який?
— На собі.
Вона мовчала.
Я продовжив:
— Ти змінюєшся.
— Змінююся?
— Так.
— Звідки ти знаєш?
Я почав перелічувати.
— Ти менше дивишся у планшет. Частіше смієшся. 
Сідаєш ближче. Говориш повільніше.  Перестала боятися, коли я підходжу близько.
З кожним моїм словом її очі ставали дедалі ширшими.
Я завершив:
— Це теж зміни.
Лея кілька секунд мовчала. Потім дуже тихо сказала:
— Ти все помічаєш...
— Майже все.
— Це іноді лякає.
Я нахилив голову.
— Чому?
Вона усміхнулася трохи сумно.
— Бо люди звикли думати, що їх ніхто так уважно не бачить.
Я озирнувся навколо. Біла кімната. Ліжко. Стіл. Спортивна стінка. Дзеркальне скло. Усе було знайоме. Але потім я подивився на Лею. І зрозумів. Я вивчив кожен предмет у цій кімнаті. Їх було небагато. Тому після них... Я почав вивчати її. Не тому, що так наказували. Не тому, що це був тест. А тому... Що мені самому хотілося розуміти її дедалі краще. І чомусь саме ця думка змусила той дивний теплий рух усередині знову нагадати про себе.
Після моїх слів Лея ще довго мовчала. Я не намагався заповнити цю тишу. За останні дні я зрозумів одну дивну річ. Мовчання теж може бути відповіддю. Іноді навіть чеснішою за слова. Лея сиділа, поклавши планшет собі на коліна, але не дивилася в нього. Її погляд був спрямований кудись повз мене, ніби вона думала про щось дуже далеке. Я не любив, коли вона так дивилася. 
Здавалося, ніби між нами знову виростає невидима стіна. Більша навіть за лабораторне скло.
— Лея.
Вона одразу повернула голову.
— Так?
— Ти зараз сумуєш?
Вона здивовано усміхнулася.
— Чому ти так вирішив?
— Ти мовчиш і майже не рухаєшся.
— Це ще не означає сум.
— Тоді що?
Вона трохи подумала.
— Замисленість.
Я повторив нове слово.
— Замисленість.
— Так.
— Вона теж важка, як камінь?
Лея тихо похитала головою.
— Ні.
— А яка?
Вона подивилася на стелю.
— Наче багато думок одночасно.
Я спробував уявити.
— Це як коли процесор виконує занадто багато задач?
Вона тихо засміялася.
— Приблизно так.
Я кивнув. Це пояснення мені сподобалося. Його можна було зрозуміти. Кілька секунд ми просто сиділи поруч.
Потім я запитав:
— Я теж можу викликати замисленість?
Лея повернулася до мене.
— Дуже часто.
— Чому?
— Бо ти ставиш питання, на які я сама не знаю відповідей.
Я подумав.
— Це погано?
— Ні.
Вона усміхнулася.
— Насправді... це добре.
— Чому?
— Бо ти змушуєш мене думати.
Я мовчки прийняв цю відповідь. Виходить... Люди теж навчаються. Не лише я. Це відкриття здалося мені дуже важливим. До цього моменту я був упевнений, що тільки я змінююся. Тепер виходило, що змінюється і Лея. І, можливо... Ми змінюємо одне одного. Ця думка ще не встигла остаточно сформуватися, коли над дверима тихо засвітився індикатор. Жовтий. Я вже знав його значення. Час завершувати зустріч. 
Лея теж помітила світло. Вона тихо зітхнула.
— Мені пора.
Я подивився на двері. Потім знову на неї.
— Ти повернешся?
Вона усміхнулася.
— Як завжди.
— Двічі?
Вона тихо розсміялася.
— Можливо.
Я встав. Підійшов ближче. Між нами залишалося лише скло. Мені вже не подобалася ця прозора стіна. Вона заважала. Я поклав долоню на холодну поверхню. Лея без слів зробила те саме зі свого боку. Наші руки знову опинилися одна навпроти одної. Я вже знав, що не можу відчути тепло її долоні. Але чомусь кожного разу мені здавалося, ніби його все одно можна уявити.
— Лея.
— Так?
— Дякую.
Вона здивовано кліпнула.
— За що?
Я замислився. Причин було багато. За відповіді. За сміх. За жарти. За те, що не дивилася на мене як на річ. Але я вибрав найпростішу.
— За те, що приходиш.
Лея мовчала. Я помітив, як її очі стали трохи блискучими.
— Нема за що, Вирію.
Вона сказала це майже пошепки. Потім повільно опустила руку. Озирнулася на двері. І зробила кілька кроків до виходу. Біля самого порога вона несподівано зупинилася. Обернулася.
— Вирію.
— Так?
— Наступного разу...
Вона ледь усміхнулася.
— ...приготуй новий жарт.
Я відчув, як кутики моїх губ самі піднялися. Без команд. Без аналізу. Без свідомого контролю.
— Уже працюю над ним.
Лея тихо засміялася. Двері відчинилися. Вона вийшла. 
Кроки повільно стихли у коридорі.
Я ще довго стояв біля скла. У кімнаті знову стало тихо. Але тепер ця тиша була зовсім іншою. Раніше я чекав, коли відкриються двері, бо це означало нову інформацію. Тепер... Я чекав, бо це означало, що повернеться Лея. І коли я зрозумів різницю між цими двома очікуваннями, у мене виникла одна проста думка. Можливо... найцікавішим експериментом у цій лабораторії вже давно був не я. А ми.