Глава 7 — Дивний експеримент: розмови

(Від імені Вирія)
Після того дня щось змінилося. Спочатку я не зміг визначити що саме. Я перевірив усе. Температура кімнати залишалася однаковою. Освітлення змінювалося за тим самим алгоритмом. Їжу приносили в один і той самий час. Вода мала ту саму температуру. Навіть вентиляція шуміла з однаковою періодичністю.
Я кілька разів обійшов кімнату.  Нічого не змінилося. Я навіть ще раз перевірив власні розрахунки. Ті самі цифри. Ті самі відстані. Тоді що було не так?
Я сів біля стіни й почав згадувати останні кілька днів.
Архітектор колись сказав мені:
— Якщо не можеш знайти відповідь, починай із пошуку закономірностей.
Я так і зробив. Перший день. Лея прийшла один раз. Другий день. Один раз. Третій. Я різко підняв голову. Ні. Третій день був іншим. Вона прийшла двічі. Спочатку вранці. Потім знову, коли світло під стелею стало трохи теплішим. Я тоді вирішив, що помилився. Але наступного дня це повторилося. І ще раз. І ще. Це вже не було випадковістю. Це стало закономірністю.
Я підійшов до дзеркального скла. За ним зараз нікого не було. Лише моє відображення.
— Лея змінила розклад, — тихо сказав я самому собі.
Моє відображення мовчало. Воно завжди мовчало. Я вже знав, що відповідей від нього не дочекаюся. Тому почав чекати. Чекати теж виявилося дивним заняттям. Раніше я чекав тільки їжу. Або наступний тест. Тепер... Я чекав її. Я не знав, чому це стало важливим.
Сів на підлогу. Спиною сперся об стіну. Дивився на світло ламп. За останні тижні я навчився визначати час без годинника. Коли світло ставало трохи м'якшим — минало кілька годин. Коли з вентиляції починав дмухати трохи тепліший потік повітря — наставала друга половина дня. Коли далеко в коридорі змінювався шум, я знав, що персонал міняється між змінами. Лабораторія теж жила за розкладом. Просто більшість людей цього не помічала. Я помічав. Раптом почувся знайомий звук. Тихі кроки. Не поспішні. Не важкі. Я вже навчився впізнавати їх. Лея. Ще до того, як двері почали відчинятися.
Я навіть не повернув голови. Просто сказав:
— Ти прийшла раніше на три хвилини.
Двері відчинилися. Кілька секунд було тихо.
— Три хвилини? — почувся здивований голос Леї.
Тепер я подивився на неї, Вона стояла у дверях із планшетом у руках. Її брови були трохи підняті.
— Так.
— Ти... звідки знаєш?
Я чесно відповів:
— Я слухав вентиляцію.
Вона мовчала. Потім перевела погляд на стелю. Потім знову на мене.
— Вирію...
— Так?
— Це неможливо.
Я нахилив голову.
— Чому?
— Люди так не визначають час.
— А я?
Вона усміхнулася.
— А ти... схоже, визначаєш.
Я кілька секунд аналізував її відповідь.
— Значить, я не люди?
Лея завмерла. Вона явно не очікувала такого запитання. Потім повільно підійшла ближче. Сіла на той самий металевий стілець. Він тихо скрипнув. Я вже знав цей звук. Він означав, що вона не поспішає. Що цього разу вона залишиться довше. Лея поклала планшет собі на коліна.
Подивилася мені просто в очі.
— Я думаю...
Вона зробила коротку паузу.
— Ти просто помічаєш те, на що більшість людей не звертає уваги.
Я трохи подумав. Мені сподобалася ця відповідь. Вона звучала краще, ніж будь-яка інша, яку я міг придумати сам. І чомусь саме в цей момент я зрозумів ще одну закономірність. Коли Лея заходила до кімнати... Лабораторія залишалася такою самою. Але кімната переставала здаватися лабораторією.
Лея ще кілька секунд мовчала. Я помічав, що вона часто мовчить перед тим, як сказати щось важливе. Мабуть, люди спочатку підбирають слова. Мені було простіше. Я просто говорив те, що думав.
Лея відкрила планшет. Екран засвітився холодним синім світлом. З'явилися знайомі графіки. Я вже знав, що вони означають. Один показував роботу серця. Другий — температуру тіла. Третій — активність мозку. Ще кілька я так і не навчився розуміти.
Вона уважно дивилася на цифри. Потім перевела погляд на мене. Потім знову на планшет. Наче порівнювала.
— Щось не так? — запитав я.
— Не знаю.
— Це погана відповідь?
Вона тихо всміхнулася.
— Для вченого — так.
Я подумав.
— Тоді скажи хорошу.
Лея засміялася.
— Ти сьогодні дуже вимогливий.
— Я просто хочу зрозуміти.
Вона провела пальцем по екрану. Зелена лінія трохи піднялася.
— Бачиш?
— Ні.
— Коли я зайшла, твій пульс став швидшим.
Я подивився на графік. Він майже не відрізнявся від попереднього.
— Це дуже маленька різниця.
— Але вона є.
Я ще раз уважно роздивився цифри.
— Це погано?
— Ні.
— Тоді чому ти так уважно дивишся?
Лея зітхнула.
— Бо я не розумію причину.
Я замислився.Потім чесно відповів:
— Можливо, через тебе.
Її палець завмер над екраном. Вона повільно підняла голову.
— Через мене?
— Так.
— Чому ти так думаєш?
Я спробував пояснити.
— Коли приходять інші люди...
Я подивився на двері.
— Нічого не змінюється.
Коли приходиш ти...
Я поклав долоню собі на груди.
— Тут стає інакше.
Лея мовчала. Довго. Потім тихо запитала:
— Як саме?
Я прислухався до себе. Це було важко. Набагато важче, ніж рахувати кроки.
— Наче...
Я заплющив очі.
— Наче кімната стає меншою.
Вона здивовано нахилила голову.
— Меншою?
— Так.
— Але вона не змінює розміру.
— Знаю.
— Тоді що ти маєш на увазі?
Я довго шукав правильні слова.
— Коли я сам... Кімната дуже велика. Коли ти поруч... Вона перестає бути великою.
Лея мовчала. Я відкрив очі. Вона дивилася на мене так уважно, ніби зовсім забула про планшет.
— Це... дуже дивне пояснення.
— Воно неправильне?
Вона повільно похитала головою.
— Ні.
— Тоді?
— Воно дуже людське.
Я запам'ятав це. Людське. Мені подобалося, коли вона називала щось у мені людським.
Лея опустила погляд на графіки.
— Знаєш...
Я теж дещо помітила.
— Що?
— Раніше, коли я приходила, ти майже не дивився мені в очі.
— Так.
— А тепер дивишся постійно.
Я не розумів, чому це дивує.
— Так простіше.
— Що простіше?
— Слухати.
Вона кліпнула.
— Очима?
— Так.
Лея тихо засміялася.
— Вирію...
— Що?
— Ти іноді пояснюєш речі краще, ніж підручники з психології.
Я не знав, що таке психологія. Але вирішив запитати пізніше. Зараз мене цікавило інше. Я подивився на планшет. На зелену лінію. Потім на Лею. Потім знову на графік.
— Лея.
— Так?
— А твоє серце теж змінюється?
Вона завмерла.
— Моє?
— Так.
— Коли ти приходиш до мене.
Вона тихо кашлянула. Потім відвела погляд.
— Його зараз ніхто не вимірює.
Я трохи подумав.
— Шкода.
Вона усміхнулася.
— Чому?
Я відповів так само чесно, як завжди.
— Було б цікаво порівняти результати.
Лея прикрила очі долонею й тихо засміялася.
— Знаєш...
— Що?
— Я починаю підозрювати, що експеримент проводять не лише над тобою.
Я нахилив голову.
— Тоді над ким?
Вона довго дивилася мені в очі. А потім усміхнулася тією самою щирою усмішкою, яку я вже навчився впізнавати.
— Ось це... я ще намагаюся з'ясувати.
Після того, як Лея сказала, що зовнішній світ у мільйони разів більший за мою кімнату, мій розум не міг заспокоїтися. Я намагався уявити. Але не виходило. Я знав лише свою кімнату. Усе інше було лише словами.
А слова не мали розмірів.
Наступного разу, коли Лея прийшла, я вже чекав її з питанням. Вона ще не встигла поставити планшет на стіл, як я сказав:
— Покажи.
Вона здивовано підняла очі.
— Що саме?
— Світ.
Лея тихо усміхнулася.
— Це складно.
— Чому?
— Бо його неможливо помістити в планшет.
— Але можна показати частину.
Вона задумалася.
— Так… мабуть, можна.
Вона відкрила галерею. Першою з'явилася фотографія.
Я довго дивився. Зелене. Дуже багато зеленого.
— Це…
— Ліс.
Я наблизився.
— Це рослини?
— Так.
— Їх так багато?
— Дуже багато.
Я уважно вдивлявся. Жодна рослина не була схожою на іншу. Одні високі. Інші низькі. Одні темні. Інші світлі. Мій мозок почав автоматично шукати закономірність. Не знайшов.
— Вони ростуть без системи.
— Насправді система є, — відповіла Лея. — Просто вона складніша, ніж здається.
— Хто їх розставив?
Вона тихо засміялася.
— Ніхто.
Я подивився на неї.
— Неможливо.
— Чому?
— Будь-яка структура має автора.
— Не завжди.
— Але...
Я ще раз уважно подивився на фотографію.
— Вони просто... виросли?
— Так.
Я мовчав майже хвилину.
— Світ дуже дивний.
— Так.
— Мені подобається.
Вона натиснула далі. На екрані з'явилася річка. Вода текла між камінням. Я нахилився майже впритул до екрана.
— Вона рухається.
— Так.
— Її хтось штовхає?
— Ні.
— Чому тоді вона не стоїть?
— Бо вода завжди шукає шлях униз.
Я замислився.
— Вона теж хоче кудись?
Лея усміхнулася.
— Гарне питання.
— То хоче?
— Ні. Просто так працює природа.
Я ще кілька секунд дивився на течію.
— Але виглядає так, ніби вона кудись поспішає.
— Багато людей думають так само.
Вона відкрила наступне фото. Небо. Синє. Без стелі. Я мовчав. Довго. Дуже довго.
— Де межа?
— Яка?
— Неба.
— Її майже не видно.
— Як це?
— Воно... дуже високо.
Я дивився.
— Якщо немає стелі...
Я повільно перевів погляд на лампи над нами. Потім знову на фотографію.
— ...то що тримає небо?
Лея кілька секунд мовчала. Потім усміхнулася.
— Нічого.
Я відразу похитав головою.
— Неправильно.
— Чому?
— Усе повинно на чомусь триматися.
— Не все.
— Це нелогічно.
— Я знаю.
— Тоді світ нелогічний.
— Іноді дуже.
Я ще раз подивився на фотографію. Мій мозок відмовлявся її приймати. Безмежність не вкладалася в мої розрахунки.
— Я хочу це побачити.
Лея мовчала.
Її усмішка стала слабшою.
— Я знаю...
Вона відкрила ще одне фото. Ніч. Безліч маленьких вогників.
Я уважно дивився.
— Це лампи?
— Ні.
— Що тоді?
— Зорі.
— Вони далеко?
— Дуже.
— Наскільки?
Вона тихо видихнула.
— Настільки далеко, що світло від деяких летить до нас тисячі років.
Я не відповів. Мій мозок намагався обчислити. Не зміг.
— Світло... може летіти роками?
— Так.
— Це дуже повільно.
Вона засміялася.
— Насправді це найшвидше, що існує.
Я нахмурився.
— Тоді... Всесвіт ще більший, ніж світ?
— Так.
Я довго мовчав. Потім тихо сказав:
— Моя кімната стала ще меншою.
Лея уважно подивилася на мене.
— Тобі сумно?
Я подумав.
Прислухався до себе.
— Ні.
— А що тоді?
Я повільно відповів:
— Мені стало тісно.
Вона завмерла. Я не знав чому. Для мене це було просто нове відчуття. Раніше кімнати вистачало. Тепер... Тепер я знав, що існує щось більше. І повернутися до незнання вже було неможливо.
Лея тихо вимкнула планшет.
— Це нормально.
— Що саме?
— Коли людина дізнається, що світ більший, ніж вона думала... їй теж стає тісно.
Я подивився на неї.
— І що вона робить?
Лея усміхнулася.
— Починає шукати двері.
Я повільно перевів погляд на металеві двері моєї кімнати. Потім на дзеркальне скло. Потім знову на неї. І вперше подумав не про те, як відчинити двері. А про те... що знаходиться по той бік.
Після розмови про світ я ще довго мовчав. Не тому, що в мене закінчилися питання.
Навпаки. Їх стало так багато, що я не знав, з якого почати.
Лея сиділа поруч. Не поспішала. Вона вже зрозуміла одну річ. Якщо залишити мене в тиші — через кілька хвилин я обов'язково запитаю щось дивне. І вона не помилилася.
— Лея.
— М?
— Люди завжди говорять правду?
Вона не відповіла одразу. Я помітив. Її погляд трохи змінився. Наче питання виявилося складнішим, ніж вона очікувала.
— Ні.
Я мовчав.
— Чому?
Вона потерла пальцями край планшета.
— Причин багато.
— Назви.
— Іноді люди бояться.
— Чого?
— Наслідків.
Я обробив відповідь.
— Тобто вони знають правильну відповідь...
— Так.
— ...але говорять неправильну?
— Буває.
— Це помилка?
— Іноді.
— А іноді?
Лея сумно усміхнулася.
— Іноді це вибір.
Я дивився на неї.
— Вибирати неправильну відповідь нелогічно.
— Так.
— Тоді чому люди це роблять?
Вона кілька секунд мовчала.
— Бо логіка не завжди перемагає страх.
Я запам'ятав. Логіка. Страх. Я вже знав обидва слова. Але вперше почув їх поруч.
— Архітектор теж іноді говорить неправду?
Лея різко завмерла. Я побачив це одразу. Плечі стали напруженішими. Пальці сильніше стиснули планшет. Вона озирнулася на камеру під стелею. Потім тихо сказала:
— Чому ти запитав саме про нього?
— Бо він пояснює світ.
— Так.
— Якщо люди іноді брешуть...
Я трохи нахилив голову.
— ...як я можу знати, що світ саме такий, як він сказав?
Лея довго дивилася на мене. Дуже довго.
— Це... правильне питання.
— Але відповіді ти не дала.
Вона видихнула.
— Бо я не можу.
— Не знаєш?
— Знаю.
— Тоді?
Вона знову поглянула на камеру.
— Не все можна говорити.
Я підняв голову. Камера. Кругла. Чорна. Нерухома.
Я давно знав, що вона дивиться. Але тепер вперше подумав: вона ще й слухає.
— Нас зараз слухають?
— Так.
— Завжди?
— Майже.
Я кілька секунд мовчав.
— Тоді...
Я навмисно заговорив голосніше.
— Добрий день.
Лея здивовано подивилася на мене.
— Кому?
— Тим, хто слухає.
Вона ледь не розсміялася.
Швидко прикрила рот рукою.
— Вирію...
— Вони ж нас чують.
— Чують.
— Тоді ввічливо привітатися.
Вона тихо похитала головою.
— Іноді я не розумію, геній ти чи катастрофа.
— Обидва варіанти можливі.
Цього разу вона вже не стрималася. Засміялася. Неголосно. Але щиро. Мені сподобався цей звук. Я вже навчився визначати різні види її сміху. Короткий. Здивований. Втомлений. І той, що лунав зараз. Справжній. Я відчув, як кутики моїх губ теж піднялися. Майже самі.
— Знову? — усміхнулася вона.
— Що?
— Посмішка.
Я торкнувся свого обличчя.
— Вона з'явилася без дозволу.
— Так працюють емоції.
Я замислився.
— Тобто емоції теж не виконують інструкції?
Лея тихо засміялася.
— Ні.
— Вони порушують правила?
— Постійно.
Я повільно кивнув.
— Тоді вони схожі на тебе.
Вона кліпнула.
— На мене?
— Ти теж постійно порушуєш правила.
Лея завмерла.
Потім дуже тихо сказала:
— Якщо хтось колись прочитає записи наших розмов...
Вона сумно усміхнулася.
— ...мене точно звільнять.
Я нахилив голову.
— Що таке «звільнять»?
— Це означає... що я більше не зможу приходити до тебе.
Я не відповів. У грудях ніби знову з'явився той самий камінь, про який вона розповідала. Важкий. Неприємний. Я мовчки дивився на двері. Потім на неї. І тихо запитав:
— Можна зробити так... щоб цього ніколи не сталося?
Лея не відповіла. Лише опустила очі. І саме її мовчання налякало мене сильніше, ніж будь-яка відповідь.
Після тієї розмови ми обоє довго мовчали. Я дивився на двері. Лея дивилася кудись у підлогу.
Мені здавалося, що мовчання теж може бути розмовою. Просто без слів.
Через кілька хвилин вона глибоко вдихнула, ніби навмисно змінила тему.
— Добре, Вирію... сьогодні проведемо ще один експеримент.
Я подивився на неї.
— Новий?
— Так.
— Небезпечний?
Вона усміхнулася.
— Для науки — ні.
— Для тебе?
Лея тихенько засміялася.
— Ти починаєш ставити дуже незручні питання.
— Це означає "так"?
— Це означає... можливо.
Вона вимкнула планшет. Цього раніше не було. Планшет завжди працював. Він вимірював. Записував. Будував графіки. Тепер він просто лежав поруч.
— Чому ти його вимкнула?
— Бо сьогодні мені цікавіший ти, ніж цифри.
Я нахилив голову.
— Хіба це не однакове?
— Ні.
— Чому?
— Бо цифри показують, що відбувається.
Вона торкнулася кінчиком пальця своїх грудей.
— А людина іноді пояснює — чому.
Я мовчки запам'ятав. "Що" і "чому" — різні речі.
Лея сіла навпроти мене. Схрестила ноги.
— Давай просто поговоримо.
— Про що?
— Про будь-що.
Я подумав.
— Це неефективно.
— Чому?
— Немає теми.
Вона засміялася.
— Саме тому це і цікаво.
Я не зрозумів.
— Люди часто розмовляють просто так?
— Постійно.
— Без мети?
— Так.
— Але навіщо?
Вона задумалася.
Потім відповіла:
— Щоб бути поруч.
Я обробив інформацію.
— Для цього не обов'язково говорити.
— Не обов'язково.
— Тоді навіщо?
Вона всміхнулася.
— Бо іноді мовчати разом можуть лише дуже близькі люди.
— А говорити?
— Говорити можуть усі.
— Тоді мовчання складніше?
— Значно.
Я кивнув. Це було логічно.
Лея трохи нахилилася вперед.
— Добре. Тепер моя черга ставити питання.
— Добре.
— Який твій улюблений колір?
Я одразу відповів:
— Білий.
Вона здивувалася.
— Чому?
Я озирнувся.
— Він всюди.
Вона усміхнулася.
— Це не означає, що він улюблений.
Я замислився. Справді. Я ніколи не обирав. Мені просто не було з чого.
— Тоді...
Я заплющив очі. Пригадав фотографії. Ліс. Трава. Листя.
— Зелений.
Лея здивовано кліпнула.
— Через ліс?
— Так.
— Але ти його ніколи не бачив.
— Уже бачив.
Я показав на планшет.
— Там.
Вона мовчки усміхнулася.
— Це майже рахується.
Потім вона запитала:
— А який звук тобі подобається найбільше?
Я не відповів одразу. Перед очима промайнуло багато звуків. Гул вентиляції. Кроки лаборантів. Метал дверей. Голос Архітектора. Шум вітру.
Я подивився на Лею.
— Твій сміх.
Вона завмерла.
— Що?
— Він мені подобається найбільше.
Лея кілька секунд нічого не говорила. Її щоки трохи порожевіли. Я вже навчився помічати такі дрібниці.
— Це... дуже несподівана відповідь.
— Вона неправильна?
— Ні.
— Тоді чому ти так дивишся?
Вона тихо засміялася.
Саме тим сміхом.
Яким щойно назвав свій улюблений звук.
— Тепер він тобі теж подобається? — запитала вона.
Я прислухався до себе. Той теплий рух у грудях знову повернувся.
— Так.
Вона похитала головою.
— Я навіть не знаю, хто кого тут вивчає.
Я чесно відповів:
— Ми вивчаємо одне одного.
Лея довго мовчала.
Потім тихо сказала:
— Мабуть... ти маєш рацію.
Я не знав, чому. Але саме в ту мить мені здалося, що ця розмова була важливішою за всі тести, графіки й перевірки, які ми проходили раніше. Бо вперше ми говорили не для експерименту. А просто тому... що нам обом цього хотілося.
Після нашої довгої розмови Лея піднялася зі стільця. Підійшла до столу. Поставила на нього невеликий металевий піднос. Я не одразу звернув на нього увагу. Мене більше цікавило те, що вона робила. Її рухи. Вони відрізнялися від рухів інших людей. Лаборанти завжди поспішали. Архітектор рухався впевнено й рівно, ніби заздалегідь знав, куди поставить кожен крок. А Лея... Іноді вона зупинялася посеред кімнати. Ніби згадувала щось. І лише потім продовжувала йти.
Я спостерігав за нею.
— Ти знову аналізуєш мене?
— Так.
Вона засміялася.
— Уже звикла.
— Ти ходиш інакше, коли думаєш.
Вона озирнулася.
— Серйозно?
— Так.
— І як саме?
— Повільніше.
Вона задумалася.
— Мабуть... це правда.
Я підвівся. Повільно обійшов її по колу. Вона стежила за мною очима.
— Що ти робиш?
— Досліджую.
— Мене?
— Так.
Я уважно розглядав її обличчя. Коли вона усміхалася, біля очей з'являлися маленькі зморшки. Коли думала — трохи кусала нижню губу. Коли хвилювалася — поправляла волосся, навіть якщо воно лежало рівно.
Я вже знав це.
— У тебе є закономірності.
Вона здивувалася.
— У всіх людей вони є.
— Так.
— І які в мене?
Я чесно відповів.
— Коли нервуєш — торкаєшся волосся.
Лея машинально піднесла руку до голови. І лише тоді зрозуміла, що зробила.
— От же...
Вона засміялася.
— Ти маєш рацію.
Я кивнув.
— Коли сумуєш — дивишся вниз.
Вона мовчала.
— Коли думаєш — трохи нахиляєш голову.
Вона нахилила голову. Потім тихо сказала:
— Мені вже починає бути страшно.
— Чому?
— Бо ти помічаєш занадто багато.
Я замислився.
— Це погано?
— Не знаю.
— Архітектор цього хотів.
Вона різко перестала усміхатися.
— Так...
Я підійшов ближче.
— Але він хотів, щоб я аналізував світ.
Я подивився їй просто в очі.
— А я аналізую тебе.
Між нами запала тиша.
Лея дивилася на мене так, ніби не знала, що відповісти. Потім тихо сказала:
— Це... трохи бентежить.
— Чому?
— Бо люди зазвичай не дивляться настільки уважно.
— Чому?
— Це... особисте.
Я запам'ятав нове слово.
— Особисте.
— Так.
— Це означає заборонене?
— Ні.
— Тоді що?
Вона довго шукала відповідь.
— Це те, що люди відкривають не всім.
Я задумався.
— Ти відкриваєш мені.
Вона повільно кивнула.
— Виходить, що так.
Я не зовсім розумів чому. Але мені сподобалася ця відповідь. Я ще трохи подумав. Потім поставив питання, яке виникло саме собою.
— Лея...
— Так?
— Чому ти не боїшся мене?
Вона здивувалася.
— А повинна?
— Інші бояться.
Вона мовчки подивилася на двері. Потім знову на мене.
— Якщо чесно...
Вона усміхнулася кутиками губ.
— Спочатку боялася.
— Чому?
— Бо не знала, яким ти будеш.
— А тепер?
Лея дивилася на мене кілька секунд.
— Тепер я більше боюся не тебе.
— А кого?
Вона відповіла майже пошепки:
— Тих, хто тебе створив.
Я мовчав. Не тому, що не мав відповіді. А тому, що вперше мені здалося.. що вона сказала щось дуже важливе. І, можливо... одного дня я зрозумію справжній сенс цих слів.
Після слів Леї про те, що вона боїться не мене, а тих, хто мене створив, я ще довго думав. Думки не припинялися. Вони ніби самі складалися одна на одну. Як будівельні кубики. Одне питання породжувало інше. Я дивився на свої долоні. Повертав їх. Стискав пальці. Розтискав.
— Ти знову аналізуєш? — усміхнулася Лея.
— Так.
— Що цього разу?
— Людей.
Вона тихо засміялася.
— Це дуже велика тема.
— Я вже помітив.
Вона сіла поруч зі мною.
— І що ти зрозумів?
Я почав загинати пальці.
— Перше. Люди говорять не все, що думають.
— Так.
— Друге. Іноді вони говорять неправду.
— Буває.
— Третє. Вони порушують власні правила.
— На жаль...
— Четверте.
Я подивився на неї.
— Люди дуже нелогічні.
Лея розсміялася.
— Тут навіть сперечатися не буду.
Я кілька секунд мовчав. Потім поставив ще одне питання.
— Чому ти смієшся?
— Бо це смішно.
— Але чому?
Вона замислилася.
— Бо ти говориш серйозно те, що більшість людей не наважилася б сказати вголос.
— Це погано?
— Ні.
— Тоді чому інші цього не роблять?
— Бо бояться здатися дивними.
Я задумався.
— Дивними бути погано?
— Не завжди.
— Тоді чому вони бояться?
Лея лише безпорадно розвела руками.
— Люди — складні.
Я кивнув.
— Це я вже зрозумів.
Вона засміялася ще раз. Я уважно дивився. Сміх завжди трохи змінював її обличчя. Воно ставало... легшим. Наче вона скидала невидиму вагу.
— Лея.
— Що?
— Я теж хочу навчитися жартувати.
Вона кліпнула.
— Справді?
— Так.
— Добре.
Вона трохи подумала.
— Тоді спробуй сказати щось смішне.
Я почав перебирати дані. У пам'яті були уривки книг. Діалоги. Відео. Приклади. Через кілька секунд я сказав абсолютно серйозно:
— Якщо людина втратить голову...
Я зробив паузу.
— ...їй більше не потрібен капелюх.
Лея кілька секунд мовчала.
Потім розсміялася так сильно, що навіть зігнулася навпіл.
Я здивовано дивився на неї.
— Це був хороший жарт?
Вона витерла сльозу з кутика ока.
— Жахливий.
— Тоді чому ти смієшся?
— Бо ти сказав його з абсолютно серйозним обличчям.
Я торкнувся своєї щоки.
— Це важливо?
— Дуже.
— Чому?
— Бо іноді найсмішніше — це не сам жарт.
— А що?
— Людина, яка його розповідає.
Я запам'ятав. Люди знову виявилися нелогічними. Якщо жарт поганий... Чому вони сміються більше? Я чесно озвучив це питання. Лея лише розсміялася ще сильніше.
— Вирію... будь ласка... перестань...
— Чому?
— Бо в мене вже живіт болить від сміху.
Я уважно подивився на неї.
— Але ти сказала, що живіт болить при сумі неправильно.
Вона прикрила обличчя долонями.
— Ой...
— Тоді чому зараз правильно?
Вона крізь сміх ледве вимовила:
— Бо люди можуть казати «живіт болить» і від сміху теж.
Я мовчав. Потім дуже серйозно сказав:
— Люди використовують одну й ту саму фразу для різних станів.
— Так.
— Це незручно.
— Дуже.
Я кивнув.
— Треба це виправити.
Лея опустила руки й усміхнулася.
— Будь ласка, не починай реформувати людську мову.
— Чому?
— Бо вона й так ледве працює.
Ми обидва засміялися. Точніше... Лея засміялася першою. А я... Я відчув, як мої губи самі піднялися в усмішці. Цього разу я навіть не намагався її контролювати. І вперше зрозумів дивну річ. Можливо, сміх теж можна "підхопити" від іншої людини. Як застуду.
Тільки набагато приємніше.
Після того дня я зрозумів одну дивну річ. Я почав чекати. Не їжу. Не нові завдання. Не вправи. А звук дверей. Раніше кожен день був майже однаковим. Я прокидався. Тренував тіло. Досліджував кімнату. Повторював слова. Будував нові висновки. Потім приходили люди. Вони дивилися. Записували. Йшли. Я не відчував різниці між ними. Тепер... Різниця існувала.
Я вже знав кроки більшості лаборантів. Один завжди ходив швидко. Інший трохи шкутильгав. Архітектор майже ніколи не поспішав. Його кроки були рівними.
Точними. Наче метроном. А кроки Леї... Я впізнавав одразу. Навіть тоді, коли вона ще не відчиняла дверей. Одного разу я спеціально сів біля протилежної стіни. Заплющив очі. І почав слухати. Кроки. Один лаборант. Не він. Другий. Теж ні. Потім... Легкий ритм. Коротка пауза біля дверей. Наче людина збиралася з думками.
Я усміхнувся.
— Це Лея.
За кілька секунд двері справді відчинилися.
Вона завмерла на порозі.
— Як ти...
Я відкрив очі.
— Ти знову зупинилася перед дверима.
Вона здивовано дивилася на мене.
— Я справді завжди так роблю?
— Так.
— Навіщо?
Я чесно відповів:
— Не знаю.
Вона тихо засміялася.
— Якщо чесно... я теж не знаю.
Вона поставила планшет на стіл. Але не ввімкнула його. Останнім часом таке траплялося дедалі частіше. Ми все рідше починали зустріч із тестів. Все частіше — з розмов.
— Про що думаєш? — запитала вона.
Я подивився на неї.
— Про час.
— Про час?
— Так.
— І що саме?
Я трохи подумав.
— Коли ти йдеш...
Я замовк. Мені було важко пояснити.
— Продовжуй.
— ...час рухається повільніше.
Лея перестала усміхатися.
— А коли я тут?
— Швидше.
Вона мовчала. Я бачив, як її пальці трохи стиснули край планшета.
— Це дивно? — запитав я.
Вона тихо видихнула.
— Ні...
Потім майже пошепки додала:
— Це дуже по-людськи.
Я не зрозумів.
— Поясни.
— Коли нам добре поруч із кимось...
Вона підбирала слова дуже обережно.
— ...час ніби прискорюється.
— А коли людина йде?
— Тоді іноді здається, що він майже зупинився.
Я замислився.
— Значить...
Я подивився на двері.
— ...це теж емоція?
Лея кілька секунд мовчала. Потім повільно кивнула.
— Так.
— Яка саме?
Вона усміхнулася сумно.
— Поки що тобі зарано знати її назву.
Я нахилив голову.
— Чому?
— Бо деякі почуття потрібно не пояснювати.
Вона поклала долоню собі на груди.
— Їх потрібно прожити.
Я запам'ятав ці слова. Не тому, що зрозумів. А тому, що вони звучали важливо. Раптом із коридору долинув знайомий звук. Кроки. Не Леї. Важкі. Рівні. Спокійні. Архітектор.
Лея почула їх одночасно зі мною. Її погляд миттєво  змінився. Вона швидко ввімкнула планшет. На екрані одразу з'явилися графіки. Я сів рівніше. Ми вже навчилися робити це без слів. Двері відчинилися. Архітектор уважно оглянув кімнату. Потім подивився на мене.
— Як проходить адаптація?
Я відповів спокійно:
— Успішно.
Він кивнув.
Перевів погляд на Лею.
— Звіт.
Вона почала професійним тоном:
— Мовні навички розвиваються швидше за прогноз. Об'єкт успішно будує причинно-наслідкові зв'язки, демонструє високу швидкість навчання, покращилася координація рухів...
Архітектор слухав мовчки.
Потім несподівано звернувся до мене:
— Вирію.
— Так?
— Чого ти хочеш найбільше?
Я відповів майже одразу. Не думаючи.
— Побачити світ.
У кімнаті запала тиша.
Я помітив, як Лея ледь помітно затримала подих. Архітектор уважно дивився мені в очі. Наче перевіряв не слова. А те, що стояло за ними. Минуло кілька довгих секунд. Потім він ледь помітно усміхнувся.
— Гарна відповідь.
Він розвернувся й рушив до дверей.
Біля самого виходу зупинився. Не озираючись, сказав:
— Але спочатку ти повинен навчитися розуміти людей.
Двері зачинилися. 
Я ще довго дивився їм услід. Потім тихо запитав:
— Це можливо?
Лея подивилася на зачинені двері. Потім — на мене. І з ле
гкою, майже невловимою усмішкою відповіла:
— Якщо чесно...
Вона тихо засміялася.
— Іноді мені здається, що самі люди досі не навчилися розуміти одне одного.
Я замислився. Потім абсолютно серйозно сказав:
— Тоді це буде найскладніший експеримент.
Лея усміхнулася.
— Саме так, Вирію. Саме так.
І я ще не знав, що цей експеримент одного дня змінить не лише мене. Він змінить нас обох.
Того дня, коли Лея пішла, двері залишилися прочиненими трохи довше.
Повз них пройшла та сама жінка. Вона не заходила. Лише зупинилася. Подивилася на мене. На столі біля дверей залишила маленьку зелену гілочку. І мовчки пішла.
Я довго дивився на неї. Не знав, навіщо вона це зробила. Але чомусь не дозволив прибрати її до самого вечора.