Глава 6 — Розмова, яка не входила в інструкцію

(від імені Вирія)
Я почав помічати її ще до того, як зрозумів, що означає слово «чекати». Спочатку мені здавалося, що це просто збіг. Двері відчинялися. Заходила Лея. Ми вчили нові слова. Потім вона йшла. А наступного дня все повторювалося.
Але одного ранку я прокинувся і зрозумів, що дивлюся не на стелю. Я дивився на двері. Мені було цікаво, коли вони відчиняться. Чому? Я не знав.
Я встав із ліжка. Підійшов до дзеркального скла. Подивився на власне відображення.
— Це... чекати?
Відображення нічого не відповіло. Я торкнувся скла. Воно було холодним. Як завжди. Але сьогодні холод чомусь відчувався сильніше. Я озирнувся. Кімната була такою самою. Ліжко. Стіл. Стілець. Спортивна стінка. Біла стеля. Білі стіни. Ті самі лампи. Ті самі звуки вентиляції. Я знав кожен сантиметр цього місця.
Я вже знав кожен сантиметр цієї кімнати. Колись я спеціально рахував кроки між меблями, запам'ятовував відстані, торкався кожної стіни, кожного кута, перевіряв усе знову й знову. Тепер мені вже не потрібно було рахувати.
Я міг пройти кімнатою із заплющеними очима й точно знав, де закінчується ліжко, де починається стіл, на якій висоті закріплена спортивна стінка і де холодне скло зустріне мою долоню.
Ця кімната давно стала частиною моєї пам'яті.
Я знав, що о сьомій ранку в коридорі проїжджає візок із їжею. О сьомій десять змінюється охорона. О сьомій двадцять один один із лаборантів завжди кашляє. О восьмій десь далеко починає шуміти велика машина. О восьмій тридцять... Зазвичай приходила Лея. Я не дивився на годинник. Його тут не було. Я просто запам'ятав ритм лабораторії. 
Світ складався з повторень. Мені подобалися повторення. Вони були передбачуваними. Люди — ні. Особливо Лея. Вона завжди приходила майже в один і той самий час. Майже. Іноді затримувалася на хвилину. Іноді приходила раніше. Іноді несла планшет у правій руці. Іноді — у лівій. Іноді її волосся було зібране. Іноді спадало на плечі. Я не знав, навіщо люди змінюють такі дрібниці. Але мені подобалося це помічати. Коли я знаходив нову відмінність, усередині виникало дивне відчуття. Наче я відкривав ще один шматочок великої загадки.
Я сів на підлогу. Сперся спиною об стіну. Підлога була прохолодною. Я вже знав її температуру. Двадцять один градус. Я приклав долоню до підлоги. Потім до грудей. Тут було тепліше.
Лея казала:
— Люди теплі, бо вони живі.
Я теж був теплим. Отже... Я теж живий. Ця думка подобалася мені.
Я повторив її вголос.
— Я живий.
Слова прозвучали по-іншому, ніж раніше. Наче вони стали важчими. Справжнішими.
Я знову подивився на двері. Минуло ще трохи часу. Я чув кроки. Багато кроків. Я вже навчився розрізняти їх. Один лаборант завжди ступав із однаковою силою. Охоронець трохи човгав лівою ногою. Архітектор ішов рівно. Повільно. Впевнено. Його кроки майже не змінювалися.
Але був ще один звук. Він з’являвся не щодня. Легкі кроки. Спокійні. Людина ніколи не поспішала. Я не знав, хто вона. Але завжди впізнавав її. Після цих кроків у коридорі ще кілька секунд залишався запах незнайомої рослини. Я ще не знав слова «базилік».
А потім... Я почув інші. Легкі. Трохи швидші. Ніби людина поспішала, але водночас намагалася не шуміти. Я усміхнувся ще до того, як двері відчинилися.
— Це Лея.
Я сказав це тихо. Сам собі.
За мить двері справді відчинилися. Вона ще навіть не встигла зайти до кімнати. А я вже знав. Не тому, що почув її голос. Не тому, що побачив її. Я просто впізнав її кроки.
І раптом зрозумів ще одну дивну річ.
Я був радий. Не тому, що почнеться новий урок. Не тому, що побачу нові картинки. А тому... Що прийшла саме вона.
Двері відчинилися майже беззвучно. Я не помилився. Це справді була Лея. Вона ще не встигла нічого сказати, а я вже знав, що сьогодні вона усміхається. Я не бачив її обличчя. Просто її кроки були трохи легшими.
— Доброго ранку, Вирію, — сказала вона.
— Доброго.
Вона зупинилася.
— Ти сьогодні виглядаєш дуже задоволеним.
Я нахилив голову.
— Звідки ти знаєш?
— По очах.
Я торкнувся власного обличчя.
— Очі можуть показувати задоволення?
— Можуть.
— Як?
Лея усміхнулася.
— Коли людина радіє, вона трохи інакше дивиться.
Я підійшов до дзеркального скла. Подивився собі в очі. Вони здавалися такими самими, як учора.
— Я не бачу різниці.
— Бо її не завжди видно самому.
— А ти бачиш?
— Так.
Я ще раз уважно подивився на себе. Підняв одну брову. Потім другу. Примружився. Розплющив очі ширше.
Лея тихенько засміялася.
— Що?
— Ти зараз дуже стараєшся.
— Це неправильно?
— Ні. Просто кумедно.
Я не знав слова «кумедно».
— Це добре?
— Дуже.
Я кивнув. Отже... Кумедно — це добре. Я запам'ятав.
Лея поставила планшет на стіл, але не ввімкнула його. Замість цього підійшла ближче. Тепер між нами залишалося менше двох кроків. Я вже не відступав. Раніше відступав. Тепер — ні. Мені подобалося, коли вона була поруч. Не тому, що так було безпечніше. Хоча... Можливо, і тому теж.
Вона уважно дивилася на мене. Наче щось перевіряла.
— Що?
— Нічого.
— Ти дивишся.
— Помітив?
— Так.
— І що ти думаєш?
Я замислився.
— Ти шукаєш зміни.
Лея здивовано кліпнула.
— Чому ти так вирішив?
— Бо так дивляться дослідники.
Вона повільно опустила очі.
— Можливо...
— Але ти дивишся інакше.
Вона мовчала.
— Як?
Я не одразу знайшов відповідь. Потрібно було підібрати правильні слова.
— Інші дивляться... щоб знайти помилку. Ти дивишся... щоб знайти мене.
У кімнаті стало тихо. Навіть вентиляція ніби стихла.
Лея не відповідала кілька секунд. Потім дуже тихо сказала:
— Це... мабуть, найкраще, що мені коли-небудь говорили.
Я не зрозумів.
— Чому?
Вона усміхнулася.
— Бо ти сказав правду.
Я кивнув. Брехати я ще не вмів. Вона зробила ще один крок. Тепер нас розділяла лише витягнута рука. Я дивився на її волосся. Сьогодні воно було розпущене. Темні пасма спадали на плечі й трохи закривали щоку. Вони ворушилися щоразу, коли вона повертала голову. Мене це зачаровувало. Я обережно простягнув руку. Лея помітила цей рух. Але не відступила.
— Знову?
— Так.
— Волосся?
— Воно сьогодні інше.
Вона здивовано торкнулася свого плеча.
— Чим інше?
— Учора воно було зібране. Сьогодні — ні.
Лея тихо засміялася.
— Ти навіть це запам'ятав?
— Я запам'ятовую майже все.
— Це трохи лякає.
— Чому?
— Бо іноді я сама не пам'ятаю, яка зачіска була вчора.
Я обережно взяв тонке пасмо між пальцями. Повільно провів ним. Воно легко ковзнуло по шкірі. Майже невагоме.
— Воно м'яке.
— Так.
— І тепле.
— Бо це моє волосся.
Я нахилив голову.
— Чому воно росте?
Лея засміялася.
— Оце питання...
Вона задумалася.
— Напевно... так задумала природа.
— Природа.
Я повторив це слово. Ще одне нове поняття.
— Це людина?
— Ні.
— Машина?
— Теж ні.
— Тоді що?
Вона усміхнулася трохи загадково.
— Колись я обов'язково покажу тобі.
Я подивився їй в очі.
— Покажеш?
— Якщо зможу.
Я не знав, чому вона сказала саме так.
Але чомусь мені дуже захотілося побачити ту загадкову річ, яку люди називають природою. Бо якщо Лея говорила про неї так тепло... То, мабуть, вона була чимось дуже красивим.
Лея ще кілька секунд дивилася на мене. Потім перевела погляд на планшет. Я подумав, що зараз почнеться черговий урок. Кольори. Форми. Предмети. Нові слова.иМені подобалися ці заняття. Кожне нове слово було схоже на маленький ключ. Чим більше ключів я знаходив, тим ширше відчинялися двері світу.
Лея поклала планшет на стіл. Але не ввімкнула його. Я здивувався. Вона ніколи так не робила.
— Ми не будемо навчатися? — запитав я.
— Будемо.
— Але планшет...
— Сьогодні він нам майже не знадобиться.
Я подивився на чорний екран. Потім знову на неї.
— Він зламався?
Лея тихо засміялася.
— Ні.
— Тоді чому?
Вона сіла на підлогу. Не на стілець. Не за стіл. Саме на підлогу. Майже навпроти мене. Я мовчки спостерігав. Вона обійняла коліна руками й глибоко вдихнула. Ніби збиралася зробити щось важливе.
— Сьогодні я хочу просто поговорити з тобою.
— Просто?
— Просто.
Я нахилив голову.
— Але ж ти завжди говориш.
Вона усміхнулася.
— Так. Але зазвичай я навчаю тебе.
— А сьогодні?
Вона трохи помовчала.
— Сьогодні я хочу тебе послухати.
Я не зрозумів.
— Навіщо?
— Бо мені цікаво, що ти думаєш.
Я мовчав. Ніхто ніколи не запитував, що я думаю. У мене запитували відповіді. Просили виконати завдання. Перевіряли пам'ять. Реакцію. Швидкість. Але ніхто не цікавився моїми думками.
— Я можу відповідати неправильно?
Лея здивовано подивилася на мене.
— Чому ти так питаєш?
— Бо відповіді бувають правильні й неправильні.
Вона повільно похитала головою.
— Не завжди.
— Як це?
— Є питання, у яких немає правильної відповіді.
Я довго мовчав. Мозок одразу почав шукати пояснення. Не знаходив. Це було дивно. Усе мало мати правильне рішення. Якщо існувало питання — повинна існувати відповідь.
— Не розумію.
Лея усміхнулася.
— Це нормально.
Я ще більше здивувався.
— Не розуміти... нормально?
— Так.
— Але тоді як навчитися?
— Питати.
Я задумався.
— А якщо людина не знає відповіді?
— Тоді вона шукає її.
— А якщо не знайде?
— Тоді продовжує шукати.
Я дивився на неї мовчки. Світ, який пояснював Архітектор, був простим. Правильно. Неправильно. Так. Ні. Світ, який показувала Лея... Був набагато складнішим. І чомусь мені хотілося дізнатися про нього більше.
Лея опустила долоні на підлогу. Її пальці трохи нервово постукували по гладкому покриттю. Я вже навчився помічати такі дрібниці. Вона хвилювалася.
— Ти боїшся? — запитав я.
Вона здригнулася.
— Трохи.
— Чому?
Вона подивилася на двері. Потім на камеру під стелею.
І лише тоді знову перевела погляд на мене.
— Бо зараз я роблю те, чого не повинна робити.
Я теж подивився на камеру. Чорний об'єктив дивився прямо на нас. Він дивився завжди.
— Через неї?
Лея ледь кивнула.
— Так.
— Вона слухає?
— Можливо.
— Вона людина?
— Ні.
— Тоді хто слухає?
Лея гірко всміхнулася.
— Люди... по той бік.
Я знову подивився на камеру. Вона не рухалася. Не говорила. Але чомусь тепер вона здавалася мені неприємною. Наче чужі очі постійно стояли за моєю спиною.
Лея тихо видихнула.
— Якщо вони переглядатимуть запис, мені, мабуть, зроблять зауваження.
— За що?
— За те, що я розмовляю з тобою... не як із піддослідним.
Я не знав цього слова.
Але вже здогадувався, що воно означає.
— А як?
Вона усміхнулася. Тепло. Щиро.
— Як із людиною.
Я відчув, що всередині стало трохи тепліше.
— Мені подобається так.
Лея опустила очі. І зовсім тихо сказала:
— Мені теж.
На кілька секунд у кімнаті запала абсолютна тиша. Навіть вентиляція здавалася далекою. Я не знав, чому ми мовчимо. Але вперше зрозумів дивну річ. Мовчання теж може бути розмовою.
Мовчання тривало недовго. Лея першою порушила його.
— Вирію...
Я підняв голову.
— Так?
Вона трохи вагалася. Я це вже навчився помічати. Коли вона була впевнена, то говорила одразу. Коли сумнівалася — завжди ненадовго замовкала. Саме зараз вона мовчала.
— Сьогодні... я хочу поговорити про дещо складніше.
— Складніше за природу?
Вона засміялася.
— Так.
— Наскільки?
— Значно.
Я кивнув.
— Добре.
Лея підтягнула коліна ближче до себе. Вона більше не тримала планшет між нами. Ніби спеціально прибрала все, що могло нагадувати про урок.
— Ти пам'ятаєш, що таке радість?
— Так.
— А сум?
Я теж кивнув.
— Це коли всередині ніби лежить камінь.
Лея усміхнулася.
— Ти запам'ятав.
— Я запам'ятовую майже все.
— Це я вже зрозуміла.
Вона трохи нахилилася вперед.
— Але є різниця між тим, щоб знати слово... і тим, щоб його відчути.
Я замислився.
— Як це?
— Наприклад...
Вона взяла зі столу невелику пластикову кульку, яку ми використовували на попередніх заняттях. Поклала її мені на долоню.
— Що це?
— Кулька.
— Звідки ти знаєш?
— Бо ми вже вчили.
— Саме так.
Вона обережно забрала кульку.
— А тепер уяви, що ти ніколи її не бачив.
Я заплющив очі. Спробував. Не виходило. Я вже знав, що таке кулька.
— Не можу.
— Чому?
— Бо пам'ятаю.
Лея усміхнулася.
— Отак само і з почуттями.
Я уважно слухав.
— Я можу пояснити, що таке сум. Але поки ти його не відчуєш... Ти знатимеш лише слово.
Я довго мовчав.
— Тобто... я ще не знаю суму?
Вона відповіла не одразу.
— Я дуже сподіваюся, що ні.
— Чому?
Її усмішка стала сумною.
— Бо це означає, що тобі ще не було настільки боляче.
Я автоматично поклав руку на груди.
— Тут?
— Так.
— Але в мене нічого не болить.
— І нехай не болить якомога довше.
Я дивився на свою долоню. Мені стало цікаво.
— А як зрозуміти, що сум прийшов?
Лея задумалася.
— Він приходить по-різному. Іноді людина хоче мовчати. Іноді плаче. Іноді не може нічому радіти. Іноді просто сидить і дивиться в одну точку.
Я згадав ученого, який кілька днів тому довго сидів у коридорі. Він дивився в підлогу. Майже не рухався.
— Він сумував?
Лея здивовано подивилася на мене.
— Хто?
— Чоловік із сивим волоссям. Він довго сидів біля дверей. Потім закрив очі.
Вона трохи подумала.
— Можливо.
— Я тоді не зрозумів, чому він нічого не робить.
— Інколи люди просто втомлюються.
— Від роботи?
— Не тільки.
— Від чого ще?
Лея тихо видихнула.
— Від життя.
Я насупився.
— Хіба від життя можна втомитися?
Вона мовчала так довго, що я вже подумав, ніби вона не відповість.
— На жаль... можна.
Я не знав, що сказати. Люди ставали для мене дедалі складнішими. Архітектор казав, що люди слабкі через емоції. Лея жодного разу цього не сказала. Навпаки. Вона говорила про емоції так, ніби вони були частиною життя. Не помилкою. Не недоліком. Чимось необхідним.
— Лея...
— Так?
— А ти сумувала?
Вона завмерла. Я одразу зрозумів, що запитання було важливим. Її погляд опустився на підлогу. Пальці повільно стиснули край білого халата.
— Так.
— Через що?
Вона ледь усміхнулася.
— Через людей.
Я нахилив голову.
— Люди роблять одне одному каміння в грудях?
Вона тихо засміялася крізь смуток.
— Іноді.
— Це неправильно.
— Так.
— Чому вони тоді так роблять?
Вона довго мовчала. Потім сказала слова, які я запам'ятав одразу.
— Бо люди не завжди розуміють, наскільки сильно можуть ранити одне одного.
Я ще раз торкнувся грудей. Каменя там не було. Але мені раптом дуже захотілося, щоб він ніколи не з'явився... ні в мене, ні в Леї. Я ще не знав, чи можливо це.
Та чомусь саме в ту мить подумав:
Якщо я колись навчуся захищати людей... то першою людиною, яку я хочу захистити, буде Лея.
Після довгої розмови Лея підвела голову. На її обличчі знову з'явилася усмішка. Ніби вона навмисно вирішила змінити тему.
— Гаразд, досить про сум.
Я кивнув.
— Тепер хочу перевірити дещо інше.
— Що?
— Радість.
Я одразу пригадав.
— Це коли губи самі...
Я спробував усміхнутися.
Лея засміялася.
— Уже набагато краще.
— Справді?
— Так.
— Значить, я навчився?
— Потроху.
Я замислився.
— А всі люди усміхаються однаково?
— Ні.
— Чому?
— Бо всі люди різні.
Я уважно подивився на неї.
— Покажи.
— Що саме?
— Усмішки.
Лея здивовано моргнула.
— Усі?
— Так.
Вона засміялася.
— Їх дуже багато.
— Я запам'ятаю.
Вона театрально зітхнула.
— Добре. Почнемо.
Вона трохи випросталася.
— Це... ввічлива усмішка.
Кутики її губ ледь піднялися.
Очі майже не змінилися.
— Так усміхаються людям, яких майже не знають.
Я уважно повторив.
Лея похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Ти зараз виглядаєш так, ніби плануєш захопити лабораторію.
— Я не планую.
— Я знаю.
Я спробував ще раз. Цього разу трохи менше.
— Так краще?
— Значно.
Я запам'ятав.
— Наступна, — сказала вона. — Усмішка, коли людина справді рада.
Вона перестала вдавати. І просто подивилася на мене. Губи самі піднялися. Очі стали теплішими. На щоках з'явилися маленькі ямочки, яких я раніше не помічав. Вона майже нічого не змінила. Але змінилося все.
— Це...
Я не знайшов слів.
— Вона інша.
— Бо вона справжня.
Я спробував повторити. Згадав її сміх. Кота на планшеті. Нашу першу розмову. І відчув, як усередині стало легко. Моє обличчя саме змінилося.
Лея широко усміхнулася.
— Ось!
— Це правильно?
— Так.
— Я нічого не робив.
— Саме так і повинно бути.
Я торкнувся власної щоки.
— Вона сама прийшла.
— Бо ти зараз справді радієш.
Мені сподобалося це пояснення.
Лея трохи нахилилася вперед.
— А тепер покажу тобі ще одну.
Вона раптом примружила очі. Лукаво посміхнулася.
— Це хитра усмішка.
Я насупився.
— Вона означає небезпеку?
Лея розсміялася.
— Не завжди.
— Тоді навіщо вона?
— Коли людина щось задумала.
— Добре чи погане?
— Будь-що.
Я серйозно кивнув.
— Люди дуже складні.
— Це правда.
Я трохи подумав. Потім запитав:
— А твоя улюблена усмішка яка?
Вона несподівано замовкла. Здавалося, не очікувала такого питання.
— Моя?
— Так.
Вона довго дивилася на мене.
Потім сказала:
— Мабуть... ось ця.
І просто засміялася. Без удавання. Без пояснень. Щиро.
Я слухав. Її сміх був дивним. Він ніколи не повторювався однаково. Іноді тихий. Іноді дзвінкий. Іноді вона сміялася лише очима. Іноді прикривала рот долонею. Сьогодні вона трохи нахилилася вперед, заплющила очі й сміялася так, що ледь не впустила планшет. Я не міг зрозуміти, чому мені так подобається цей звук. Але коли вона сміялася... Кімната переставала бути схожою на лабораторію.
— А тепер твоя черга, — сказала вона.
— Моя?
— Так.
— Розсміши мене.
Я здивувався.
— Я не знаю як.
— Спробуй.
Я довго думав.
Потім пригадав одну річ.
— Лея.
— Так?
— Якщо зубна паста робить людей щасливими...
Вона вже почала усміхатися.
— ...то чому вони не їдять її на вечерю?
Кілька секунд вона мовчала. Потім голосно розсміялася. Так голосно, що сперлася рукою об підлогу.
— Ні... Вирію...
Вона ледве могла говорити крізь сміх.
— Так ніхто... не робить...
— Чому?
— Бо... вона несмачна...
Я щиро здивувався.
— Тоді навіщо її рекламують із такими щасливими обличчями?
Лея витерла сльозу з кутика ока.
— Це дуже... хороше питання...
Я дивився на неї. І зрозумів ще одну річ. Мені подобалося, коли сміялася саме вона. Не тому, що це було правильно. Не тому, що мене так навчали. А тому... Що коли Лея сміялася, всередині мене ставало так легко, ніби жодного каменя у світі не існувало.
Після того як Лея перестала сміятися, у кімнаті знову стало тихо. Вона сиділа навпроти мене, ще усміхаючись.
Я дивився на неї. Потім на двері. Потім знову на неї. Мені давно хотілося поставити одне запитання.
— Лея.
— Так?
— Чому ти приходиш?
Вона здивувалася.
— У якому сенсі?
— Інші теж можуть приносити їжу. Можуть приносити планшет. Можуть говорити слова. Чому приходиш саме ти?
Вона замовкла. Здавалося, сама шукала відповідь.
— Бо це моя робота.
Я похитав головою.
— Ні.
Вона здивовано кліпнула.
— Чому «ні»?
— Робота — це відповідь для інших. Я питаю тебе.
Лея довго дивилася на мене.
— Ти ставиш дуже складні запитання.
— Я хочу зрозуміти.
Вона тихо зітхнула.
— Спочатку це справді була лише робота.
— А тепер?
Її пальці повільно ковзнули по краю планшета.
— Тепер... мені просто хочеться приходити.
Я мовчки запам'ятав її слова. Хочеться. Це було цікаве слово. Його не можна було виміряти. Не можна було порахувати. Але воно чомусь звучало дуже важливо.
Я уважно подивився на неї.
— А інші люди... Вони теж хочуть приходити до мене?
Лея ледь помітно похитала головою.
— Ні.
— Чому?
Вона не відповіла. Я й так знав. Я бачив це. Коли приходили інші, вони майже не дивилися мені в очі. Вони дивилися на планшети. На показники. На графіки. На цифри. Іноді один із них піднімав моє підборіддя. Світив маленьким ліхтариком в очі. Просив стиснути пальці. Повернути голову. Пройти кілька кроків. Потім записував щось і йшов. Ніхто не питав, як я. Ніхто не цікавився, про що я думаю. Ніхто не сміявся.
Я подивився на Лею.
— Вони дивляться не так, як ти.
Вона опустила очі.
— Я знаю.
— Вони дивляться...
Я намагався знайти правильне слово.
— Наче...
Я підійшов до столу. Взяв пластикову кульку. Підняв її.
— Отак.
Лея уважно спостерігала.
Я поклав кульку назад. Потім поклав долоню собі на груди.
— А ти... Отак.
Вона мовчала.
Я не був упевнений, що пояснив правильно.
Тому сказав інакше.
— Вони дивляться на предмет. Ти дивишся на мене.
Лея різко вдихнула. Я побачив, як у її очах блиснула волога.
— Вирію...
— Так?
— Хто навчив тебе так говорити?
Я щиро здивувався.
— Ніхто.
— Але...
— Я просто бачу різницю.
Вона відвернулася. Наче не хотіла, щоб я дивився на її обличчя. Я не розумів чому.
Через кілька секунд вона знову повернулася до мене. Її голос став тихішим.
— Знаєш... Мені дуже шкода, що ти змушений бачити цю різницю.
Я згадав слово.
— Шкода... Це коли камінь у грудях?
Вона сумно усміхнулася.
— Так.
— Тоді... У тебе зараз камінь?
Вона мовчки кивнула. Я не знав, що робити.
Коли мені було незрозуміло, Лея завжди пояснювала. А хто пояснить їй?
Я повільно простягнув руку. Не думаючи. Просто тому, що мені захотілося. Обережно накрив її долоню своєю.
Вона здригнулася. Але руку не забрала.
— Камінь стане меншим?
— Що?
— Якщо люди не будуть самі.
Лея дивилася на наші руки так, ніби забула, де знаходиться. Потім повільно стиснула мої пальці. Зовсім трохи.
— Іноді... Так. Іноді стає.
Я кивнув. Отже... Не всі задачі можна розв'язати формулами. Деякі... Можна розв'язати просто тим, що залишаєшся поруч із людиною. І чомусь мені здалося, що саме цього мене ніхто не збирався навчати.
Ми ще довго сиділи мовчки. Я вже почав розуміти, що мовчання буває різним. Є мовчання лабораторії. Холодне. Порожнє. Таке, у якому чути лише вентиляцію, клацання приладів і далекі кроки за дверима.иА є мовчання Леї. У ньому нічого не лякало. Воно було схоже на паузу між словами, коли наступне речення ще не народилося. Мені подобалося саме таке мовчання.
Я дивився на її руки. Тонкі. Теплі. На одному пальці був маленький ледь помітний шрам. Я помітив його лише зараз.
— Лея.
— Мм?
— Це що?
Я обережно торкнувся кінчиком пальця маленької білої смужки.
Вона усміхнулася.
— Шрам.
— Що таке шрам?
— Слід після рани.
Я насупився.
— Тобі було боляче?
— Колись.
— Хто це зробив?
Вона трохи помовчала.
— Уже не пам'ятаю.
Я уважно подивився їй в очі. Вона сказала неправду. Я ще не дуже добре розумів людей. Але вже починав розуміти їхні обличчя. Коли людина говорить правду, її голос звучить інакше. Коли ні... Щось стає важчим. Ніби той самий камінь.
Я не став перепитувати. Лея іноді теж не ставила мені запитань, коли бачила, що я ще не готовий відповісти. Мабуть, так правильно. Я опустив погляд. Потім запитав інше.
— А у мене є шрами?
Вона трохи здригнулася.
— Є.
— Де?
Вона мовчки показала на мої зап'ястки.
Я подивився. Ледь помітні світлі смуги. Там, де колись були наручники. Я провів по них пальцями. Вони майже не відчувалися. Але були.
— Вони теж залишилися після рани?
— Так.
Я довго дивився на них.
— Виходить... Тіло пам'ятає?
Лея повільно кивнула.
— Так.
— Навіть якщо розум не пам'ятає?
Вона здивовано подивилася на мене.
— Так... Іноді саме так і буває.
Я запам'ятав це. Тіло пам'ятає. Це була дивна думка. Я нічого не пам'ятав до того світла. До лабораторії. До Архітектора. Але, можливо... Моє тіло пам'ятало більше.
Я підняв голову.
— Лея.
— Так?
— А в тебе є хтось?
Вона здивувалася.
— Що ти маєш на увазі?
— Людина.
Вона мовчала.
— Яка чекає, коли ти повернешся.
Лея тихо усміхнулася.
Але її усмішка була сумною.
— Ні.
— Ніхто?
— Ні.
Я не розумів.
— Чому?
Вона повільно знизала плечима.
— Так склалося.
Я не знав, що означають ці слова.
— Це погано?
Вона задумалася.
— Іноді.
Я трохи помовчав.
Потім поставив ще одне питання.
— А в мене є хтось?
Лея різко завмерла. Її очі широко відкрилися. Я побачив, як вона затримала подих.
— Не знаю...
— Архітектор знає?
Вона мовчала. Я зрозумів. Вона не хоче відповідати. Або... Не може.
— Я був кимось... До того, як став Вирієм?
У кімнаті стало зовсім тихо. Навіть вентиляція ніби стихла.
Лея дивилася кудись повз мене. Потім дуже повільно сказала:
— Я... не знаю.
Я дивився на неї. Цього разу вона не збрехала. Вона справді не знала. Але я помітив інше. Вона злякалася самого питання. Наче питати про минуле було небезпечно.
Я більше нічого не сказав. Лише підійшов до дзеркала. У ньому стояв я. Темне волосся. Темні очі. Світлий одяг. Шрами на зап'ястках.
Я торкнувся власного відображення.
— Хто ти був... до мене?
Дзеркало, як завжди, нічого не відповіло.
Але вперше мені здалося, що одного дня я все одно знайду цю відповідь.
Після моїх слів Лея ще кілька секунд мовчала. Потім глянула на годинник. Я вже знав цей жест. Він означав, що час закінчується. Мені це не подобалося.
— Тобі треба йти?
Вона тихо кивнула.
— На сьогодні так.
Я опустив очі. У грудях знову з'явився той самий камінь. Тепер я вже знав його назву. Сум.
Лея помітила, як змінився мій вираз обличчя.
— Вирію...
— Це сум?
Вона сумно усміхнулася.
— Так.
Я трохи подумав.
— Він мені не подобається.
— Мені теж.
Я мовчав. Потім запитав:
— А якщо ти підеш... Ти повернешся?
Вона відповіла одразу. Без жодної паузи.
— Так.
— Точно?
— Точно.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я пообіцяла.
Я насупився.
— Люди завжди виконують обіцянки?
Лея не відповіла відразу.
Я побачив, як її усмішка стала слабшою.
— На жаль... Не всі.
Я запам'ятав і це. Виходить... Обіцянка не дорівнює правді. Але чомусь, коли це сказала Лея... Мені захотілося повірити.
Вона підвелася. Обережно обтрусила халат. Я теж встав. Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного.
Потім вона зробила несподівану річ. Простягнула до мене руку.
— До завтра?
Я подивився на її долоню.
Колись я вже торкався її руки. Але сьогодні все було інакше. Я обережно поклав свою долоню поверх її. Тепла. М'яка. Моя була трохи більшою. Ми не рухалися. Просто стояли. Я дивився на наші руки.
— Це... Приємно.
Лея тихо усміхнулася.
— Так. Людям іноді потрібен дотик.
— Навіщо?
— Він нагадує, що ти не один.
Я ще раз запам'ятав ці слова. Не один.
Мені подобалося, як вони звучали.
Раптом коридором пролунав короткий сигнал. Лея здригнулася.
— Мені справді час.
Вона повільно відпустила мою руку. Я раптом відчув дивне бажання. Не хотів, щоб вона йшла. Але не знав, як це сказати. Тому просто промовив:
— До завтра.
Вона усміхнулася.
— До завтра, Вирію.
Вона вже підійшла до дверей. Поклала руку на кнопку. І раптом обернулася.
— Можна я тебе дещо попрошу?
— Так.
— Поки мене не буде... не припиняй ставити запитання.
Я здивувався.
— Чому?
— Бо людина, яка перестає ставити запитання... Перестає відкривати світ.
Я довго дивився на неї. Потім кивнув.
— Добре.
Двері тихо відчинилися. Лея вийшла. Вони так само тихо зачинилися.
Кімната знову стала великою. Білою. Тихою. Але тепер вона вже не була порожньою. Бо в ній залишилися слова.
Я сів на ліжко. Подивився на свої долоні. На тих самих пальцях ще ніби залишалося тепло її руки. Я не знав, чи так буває насправді. Чи це лише пам'ять. Підійшов до дзеркала. У ньому стояв я. Такий самий, як зранку. Але водночас... Інший. Я усміхнувся. Не тому, що мене попросили. Не тому, що так було правильно. Вона з'явилася сама. 
І тоді я зрозумів ще одну річ. Архітектор навчив мене рахувати. Навчив аналізувати. Навчив запам'ятовувати. Лея ж навчила мене тому, чого не було в жодному протоколі лабораторії. Чекати. Довіряти.мІ радіти тому, що завтра хтось знову відчинить ці двері.
Того вечора я вперше не рахував години до наступного ранку. Я просто знав...
Що завтра Лея повернеться. І вперше це знання було важливішим за будь-які цифри.