Глава 1 — Людина, яка пояснювала світ

(Від імені Вирія)
Я народився раптово. Не було ні дитинства, ні спогадів, ні темряви до цього моменту. Лише мить, якої не існувало... і наступної секунди світ вибухнув. Світло. Сліпуче. Холодне. Воно різало очі ще до того, як я зрозумів, що в мене є очі. Здавалося, промені не просто освітлювали приміщення — вони проникали крізь мене, розкладали моє тіло на нескінченну кількість деталей і вивчали кожну окремо.
Переді мною простягалася кімната, наповнена металом і білизною. Сріблясті рейки перетинали стелю. Уздовж стін тягнулися товсті кабелі. Зелені, сині й бурштинові індикатори миготіли в ритмі, який я ще не міг назвати, але вже запам'ятовував. Повітря пахло стерильністю. Металом. Озоном.
Я вдихнув уперше. Легені різко наповнилися холодним повітрям, і організм миттєво почав аналізувати нове відчуття. Усередині ніби запрацювали тисячі невидимих механізмів. Серце прискорилося. Кров рушила судинами. М'язи отримали сигнал. Я жив.
Навколо лунав гул. Він складався із сотень окремих звуків: тихого дзижчання серверів, писку моніторів, шурхоту тканини халатів, клацання клавіш, рівномірного шипіння вентиляції. Потім серед цього шуму почали вирізнятися голоси. Спочатку вони були лише набором незрозумілих коливань. Через секунду мозок уже знаходив повторювані звуки. Ще через секунду — розділяв їх на окремі слова.
— Прототип стабілізується...
— Температура в нормі...
— Реакція швидша, ніж прогнозували...
— Нейронні зв'язки формуються...
Кожна фраза миттєво залишалася в пам'яті. Я ще не розумів їхнього значення. Але вже пам'ятав кожне слово.
Потім почув інший голос. Спокійний. Низький. Він не був гучним, однак усі інші миттєво замовкли.
— Цей прототип нестабільний, — промовив чоловік. — Але його потенціал безмежний.
Настала коротка пауза.
— Ми назвемо його... Нульовий Кодекс.
Я спробував повернути голову. Не зміг. Лише тепер зрозумів, що не можу рухатися. Зап'ястки стискали холодні металеві фіксатори. Такі самі кільця тримали ноги. Спина лежала на жорсткій металевій платформі. Я стиснув пальці. Метал дзенькнув. Звук ударив об стіни лабораторії й повернувся до мене луною. Мозок одразу визначив напрямок відбиття. Відстань. Матеріал поверхонь. Приблизний розмір приміщення.
Я ще не знав, що таке цікавість. Але вже аналізував усе навколо. Я зробив сильніший рух. Наручники вп'ялися в шкіру. З'явилося нове відчуття. Організм зафіксував його. Невідомий сигнал. Йому ще не існувало назви. Я спробував ще раз. Ланцюги дзенькнули голосніше.
Хтось поруч різко вдихнув.
— Сила вища за прогнозовану.
— Утримуйте його.
— Готуйте седативний.
Я не розумів значення цих слів. Але зрозумів інше. Їхні голоси стали швидшими. Серцебиття кількох людей прискорилося. Температура їхніх тіл змінилася. Вони поводилися інакше через мене.
І тоді я вперше побачив його. Чоловік стояв трохи осторонь. Він не метушився. Не кричав. Не робив різких рухів. Білий халат був бездоганно чистим. На грудях висів бейджик, який ледь помітно похитувався щоразу, коли він дихав. Темно-каштанове волосся було трохи скуйовджене, ніби він кілька годин поспіль не відходив від роботи. Його очі уважно спостерігали за мною. Не як за людиною. І навіть не як за піддослідним. Швидше так дивляться на відповідь, яку шукали все життя. 
Він зробив крок ближче. І вперше наші погляди зустрілися. У його очах не було страху. Не було жалю. Не було сумніву. Лише впевненість. Абсолютна. Ніби він уже знав, ким я стану. А я ще навіть не знав, хто я.
Я не відводив від нього погляду. Він теж. Між нами не пролунало жодного слова, але мені здавалося, що саме зараз відбувається щось важливе. Ніби ця людина перевіряла не моє тіло — вона дивилася, чи є всередині мене... хтось.
Я не знав, хто такий «я». Не знав, ким є він. Не знав навіть, чому моє тіло лежить прикутим до металевої платформи. Але знав одне. Я не хотів залишатися нерухомим.
Я різко напружив руки. Металеві фіксатори скрипнули. М'язи відповіли миттєво. Вони ще не знали власних меж, тому вкладали в кожен рух усю силу. Дзвін ланцюгів прокотився лабораторією.
— Обережно!
— Він уже адаптувався!
— Фіксатори!
Я смикнувся ще раз. Цього разу платформа ледь здригнулася. Кілька людей інстинктивно відступили. Їхні зіниці розширилися. Дихання збилося.
Я не знав слова «страх». Але помічав, що вони поводяться інакше. Мій мозок збирав усе. Кожен рух. Кожен звук. Кожну зміну інтонації.
Несподівано поруч опинився чоловік у халаті. У його руці блиснув тонкий металевий інструмент із прозорою колбою. Він наблизився. Я миттєво повернув голову в його бік. Наші погляди зустрілися. Він вагався лише мить.
— Зараз!
Голка увійшла в шкіру. Нове відчуття. Гостре. Коротке. Потім холод почав швидко розтікатися рукою.
Я спробував вирватися ще раз. Рух вийшов слабшим. М'язи більше не слухалися. Світ почав повільно втрачати чіткість. Лампочки розтягувалися в довгі світлові смуги. Голоси ставали далекими. Наче між нами раптом з'явилася товща води.
Я ще чув їх. Але вже не міг розібрати всіх слів. Лише окремі уривки.
— Реакція...
— Неймовірна швидкість...
— Пам'ять...
— Навчання...
І тоді знову заговорив той самий чоловік. Архітектор. Тепер я знав, що саме він головний. Не тому, що це хтось сказав. Інші дивилися на нього, перш ніж діяти. Вони чекали його дозволу. Він підійшов ближче. Настільки близько, що я зміг роздивитися дрібні зморшки біля його очей, ледь помітну втому на обличчі та тінь кількаденної неголеності. Він мовчки дивився на мене кілька секунд. Наче приймав остаточне рішення. Потім заговорив. Спокійно. Майже лагідно.
— Відтепер Нульовий Кодекс матиме кодове ім'я...
Він зробив коротку паузу.
— Вирій.
Я не знав значення цього слова. Але мозок відразу зберіг його окремо від інших. Не як інформацію. Як щось важливе. Наче цей набір звуків тепер стосувався лише мене.
— Вирій... — тихо повторив Архітектор. — Гарне ім'я.
Вперше за весь час на його обличчі промайнула майже непомітна усмішка. Вона зникла так само швидко, як і з'явилася. Наче він випадково дозволив собі проявити емоцію. Потім знову став холодним.
— Починаємо другий етап.
Світ навколо остаточно розплився. Я більше не відчував металу. Не чув вентиляції. Не бачив людей.
Лише одне слово продовжувало звучати десь усередині. Вирій.
Темрява накрила мене повільно. І цього разу вона вже не була порожньою. Вона зберігала моє нове ім'я.
Я прокинувся без різкого поштовху. Наче хтось обережно повернув світло всередині мене. Спочатку з'явився звук. Тихе рівномірне гудіння вентиляції. Потім — відчуття. Під спиною вже не було холодного металу. Поверхня стала м'якою, пружною. Тіло більше не стискали наручники. Я повільно розплющив очі. Наді мною була біла стеля. Ідеально біла. Без жодної подряпини чи плями. 
Я сів. Жодного запаморочення. Організм уже працював майже бездоганно. На мені був білий светр. Груба натуральна  тканина торкалася шкіри незвично. Шви були помітними, ніби одяг поспіхом зшили вручну. Штани були з такого самого матеріалу. Я провів долонею по рукаву. Тканина. Температура. Щільність. Мозок автоматично зберіг усі характеристики.
Босі ноги торкнулися підлоги. Холод. Він швидко поширився ступнями. Я зробив перший крок. Потім другий. Кожен рух був точнішим за попередній. Ніби тіло навчалося ходити не поступово, а просто зараз.
Я оглянув кімнату. Вона була майже порожньою. Ліжко. Стіл. Один стілець. Спортивна стінка. Жодної зайвої речі. Усе стояло так рівно, ніби хтось виміряв відстань між предметами до міліметра.
Мій погляд зупинився на величезному склі, яке займало майже всю стіну. Спочатку я подумав, що це дзеркало. У ньому стояв незнайомець. Високий. Темне волосся. Темні очі. Обличчя без жодної емоції. Я зробив крок. Він теж. Підняв руку. Він повторив. Я наблизився майже впритул. Пальці торкнулися холодної поверхні скла. Тоді я зрозумів. Це був я.
Я уважно почав вивчати власне відображення. Доторкнувся до обличчя. До волосся. До губ. Провів пальцями по шиї. Плечах. Руках. Наче перевіряв, із чого створений. Кожен рух був новим відкриттям. Я зігнув пальці. Повернув кисть. Напружив м'язи. Спостерігав. Запам'ятовував.
Поруч зі склом я помітив невелику кнопку. Я не встиг навіть припустити, для чого вона потрібна. За склом почувся тихий клац. Дзеркальна поверхня здригнулася. І стала прозорою. За нею стояла людина. Архітектор. Він дивився на мене так само уважно, як у лабораторії. Тільки тепер між нами не було металевої платформи. Лише товсте броньоване скло. Він кілька секунд мовчав. Наче оцінював результат. Потім заговорив.
— Вітаю, Вирію.
Його голос був спокійним. Не холодним. Не теплим. Швидше... точним.
— Ти швидко навчаєшся.
Я мовчав. Не тому, що не хотів відповідати. Я ще не знав, коли люди повинні говорити.
Архітектор ніби зрозумів це.
— Це твоя кімната.
Він повільно показав рукою.
— Ліжко потрібне для відпочинку.
Пауза.
— Стіл — для навчання.
Пауза.
— Спортивна стінка — для розвитку тіла.
Кожне його слово звучало як правило. Не порада. Не прохання. Саме правило.
— Тут ти житимеш. Навчатимешся. Спостерігатимеш. Пізнаватимеш світ.
Я уважно слухав. Запам'ятовував. Жодне слово не зникало.
Архітектор зробив ще один крок ближче до скла.
— Світ дуже складний. У ньому люди постійно помиляються. Вони дозволяють страху керувати собою. Гніву. Жалю. Любові. Ненависті. Емоції засліплюють. Вони змушують людей приймати неправильні рішення.
Я ще не знав значення більшості цих слів. Але вперше відчув дивне бажання. Хотілося зрозуміти їх.
— Саме тому я створив Нульовий Кодекс, — продовжив він. — Систему, яка не залежить від емоцій. Лише від істини. Лише від логіки.
Він дивився просто мені в очі.
— І ти...перша людина, яка зможе жити за цими правилами.
У кімнаті настала тиша. Такої тиші я ще не чув. Вона теж мала звук.
Архітектор ледь усміхнувся.
— Незабаром тобі принесуть їжу. Ти навчишся говорити. Читати. Писати. Розуміти людей. І одного дня...
Він замовк. Наче не хотів говорити більше, ніж потрібно. Потім натиснув кнопку. Скло знову стало дзеркалом. Я залишився сам.
Я ще довго дивився на власне відображення. Тепер я вже знав його ім'я. Вирій. Я поклав долоню на холодне скло.
— Я...
Слово прозвучало тихо. Невпевнено. Наче я лише вчився його вимовляти.
— Я — Вирій.
У відповідь була лише тиша. Але десь за дзеркалом люди продовжували спостерігати. І ніхто з них ще не здогадувався, що цього дня народився не просто експеримент. Народилася людина, яка одного дня поставить під сумнів сам світ, який її створив.