Бонусний епізод. Частина 2: Зима, яка запізнилась — і новини, які ні

Грудень тут такий, яким він буває лише в їхній історії: холод уже прийшов, але зима ще не наважилась. Повітря сухе, морозне, трохи колюче, як дрібні голки, що ледь торкаються шкіри. Дерева стоять темні, голі, їхні гілки виглядають різкішими на фоні сіро-синього неба. Снігу немає. І це дивно. Надто дивно. Бо зазвичай він уже був би — легкий, перший, нерішучий, але вже свій.

Скло великого вікна трохи запітніле зсередини. Якщо придивитись — можна побачити сліди пальців, хтось недавно малював там щось, але стер. Або намагався.

В будинку тепло. Живе тепло. Воно не тільки в батареях, не тільки в повітрі — воно в голосах, у кроках, у випадковому сміху, що з’являється і зникає, як і має бути.

Вирій стоїть біля великого вікна. На ньому темно-сірий светр, рукави трохи закатані, штани прості, домашні. Він сперся плечем об раму, одна рука в кишені, інша — торкається скла, ніби перевіряє, наскільки воно холодне. Він дивиться назовні так, ніби намагається прочитати погоду, як текст. Наче там, за вікном, є відповідь, яку просто треба правильно зрозуміти.

— Дивно, — тихо каже він, не обертаючись. Його голос спокійний, але в ньому є ця звична зосередженість, коли він щось аналізує. — Сніг запізнюється. Зазвичай він уже в листопаді починає літати… хоча б трохи.

Він робить паузу, вдивляється ще уважніше, ніби очікує побачити першу сніжинку просто зараз.

— Наче… щось змінило таймінг, — додає він тихіше.

Лея сидить у кріслі неподалік. На ній м’який светр кольору топленого молока, плед обгортає її майже повністю, залишаючи лише руки й обличчя. В руках — кружка какао з маршмелоу, які вже трохи розплавились і тепер створюють тонку солодку плівку зверху. Вона робить ковток, примружується від тепла, і на секунду здається, що вона просто розчиняється в цьому моменті.

Вона дивиться на нього — не прямо, а трохи збоку, ніби спостерігає.

— Може, зима вирішила дати нам фору, — відповідає вона спокійно, з тією м’якою іронією, яка в неї з’являється тільки в моменти повного затишку. — Перед тим як знову нас добити.

Вирій хмикає, ледь помітно.

— Якщо вона ще трохи “даватиме фору”, — каже він, вже трохи повертаючи голову, — я куплю снігову гармату.

Лея повільно піднімає брови, не відриваючи кружки від губ.

— Що?

— Снігова гармата, — спокійно пояснює він, ніби це найочевидніша річ у світі. Він навіть жестом показує розмір. — Машина, яка робить сніг. Ставлю на задньому дворі — і все. Буде тобі зима.

Вона опускає кружку, дивиться на нього кілька секунд… і не стримується. Сміх у неї легкий, теплий, трохи розсипчастий, як самі маршмелоу, що тануть у какао.

— Тобто тепер ти — заклинатель зими? — вона нахиляє голову, дивлячись на нього поверх кружки. — Я правильно розумію, що ти офіційно переходиш на новий рівень?

— Я просто оптимізую процес, — спокійно відповідає він.

— Оптимізуєш… погоду, — повторює вона, сміючись ще тихіше. — Дуже добре звучить.

Вона трохи нахиляється вперед, підтягує плед ближче до себе.

— Дивись, щоб не вийшло як тоді.

Вирій дивиться на неї вже прямо.

— Як тоді?

— Коли була та божевільна зима, — вона сміється ще тихіше, але в голосі вже з’являється ностальгія. — Мінус страшенний, заметіль така, що двері не відчинялись, а ви троє — ти, Ерік і Тео — все одно поперлись у супермаркет.

Вирій знизує плечима, ніби це не було нічим особливим.

— Нам треба було їсти.

— Ви могли замовити доставку.

— Кур’єр не вижив би, — сухо відповідає він.

Пауза.

Лея дивиться на нього… і знову починає сміятись.

— О, чудово. Значить цього разу ти ще й погоду контролювати будеш. Дуже обнадійливо.

Вирій показово, майже демонстративно, вказує рукою у вікно.

— Це не від мене залежить.

— Звісно, — киває вона, не припиняючи сміятись. — Ти просто… запускаєш процес.

Він підходить до неї. Без поспіху. Звично. І ця звичність — дорожча за будь-яку драму. Він не питає дозволу. Не вагається. Просто залазить під плед, обіймаючи її з боку, трохи тісно, трохи незручно, але так, як ніби це його законне місце.

Лея тихо видихає, коли він торкається її. Не від здивування — від того, що це правильно.

Однією рукою він тягнеться до столика поруч, бере свою кружку какао.

— Ти крадеш мій простір, — крізь сміх каже вона, намагаючись виглядати обурено.

— Я його оптимізую, — відповідає він, роблячи ковток.

— Це вже звучало підозріло.

— Це працює.

Вона хмикає і притискається до нього ближче, не протестуючи вже зовсім. Її голова лягає йому на плече, і на секунду вона просто закриває очі.

— Якщо завтра сніг таки піде, — тихо каже вона, — я буду знати, що це ти.