100.6 — Автор (імовірно): мудак. Доказів поки мало, але відчувається

Дощ не зупинився. Але тепер він звучав інакше. Не як фон. Як… супровід. Наче хтось підкручував гучність  саме в ті моменти, коли думки ставали надто голосними. І стишував — коли хтось починав боятись сказати щось уголос.
У кімнаті ще трималась напруга після сторінки. Вона не зникла. Вона просто… змінила форму. З гострої — на холодну. З крику — на концентрацію.
Ерік першим повернувся до дії. Його пальці вже перегортали сторінки швидше. Не хаотично — цілеспрямовано. Він не читав усе. Він шукав. Очі рухались короткими ривками. Фіксували. Відкидали. Повертались.
— Якщо це система, — тихо сказав він, — вона має точку доступу.
— Ти зараз говориш, як людина, яка хоче зламати сервер, — буркнув Тео, потираючи очі й намагаючись виглядати менш виснаженим, ніж був.
— Бо це і є сервер, — спокійно відповів Ерік.
Пауза.
— Просто… дивний.
Тео фиркнув.
— Ну, знаєш, я бачив дивні сервери. Але щоб цей ще й писав про те, як я виглядаю зранку — це вже порушення приватності.
— Ти виглядаєш погано, — сухо кинула Векс.
— Дякую, кохана. Підтримка рівня “ти не помреш один”.
Вона навіть не глянула на нього. Але кутик губ… ледь смикнувся.
Вирій уже стояв поруч із Ерiком. Його погляд рухався інакше. Не по рядках. По зв’язках.
— Тут є повторювані блоки, — сказав він. — Не слова. Сцени.
Він витягнув кілька сторінок. Розклав. Вирівняв.
— Дивіться.
Тесса підійшла ближче. Вона вже не тремтіла. Але була… напружено зібрана.
— Це… одна і та сама локація? — тихо сказала вона.

— Ні, — відповів Вирій. — Опис різний.
Пауза.
— Але функція одна.
Він провів пальцем по рядках.
— “Сцена.” “Світло зверху.” “Тиша перед словом.”
Лея нахилилась ближче. Її плече знову торкнулось його. І цього разу — вона трохи сильніше сперлась.
— І тут… — вона ковзнула пальцем нижче. — “Порожні ряди.”
Пауза.
Вона тихо видихнула.
— Це не місце події…
— Це місце створення, — тихо сказала Тесса.
Тиша.
Векс різко випрямилась. Її увага стала гострою.
— Де?
Ерік уже перегортав далі. Швидше. Різкіше. І раптом — зупинився.
— Є.
Тиша стала щільною.
Він розвернув лист.
Там не було опису. Не було сцен. Там було… щось інше. Координати. Неповні. Але достатні.
І поруч — “Там, де сцена пам’ятає більше, ніж актори.”
Пауза.
Тео нахилився. Примружився. Наче намагався прочитати не текст — а настрій цього рядка.
— Окей… — повільно. — Це або театр…
Векс уже підняла погляд.
— …або архів.
— Або щось, що дуже хоче бути драматичним, — додав Тео.
Пауза.
Вирій тихо сказав:

— Старий театр на околиці.
Лея кивнула.
— Той, що “закрили”?
— Той, що “закрили”, — повторив він.
Тесса провела пальцями по координатах. Наче могла відчути місце через папір.
— Там… багато історій, — тихо сказала вона.
— І тепер ще одна, — сухо сказала Векс.
Пауза.
Вона глянула на всіх.
— Значить, це там пишеться.
Тиша.
Тео підняв руку.
— Маленьке уточнення.
Всі подивились.
— Якщо це там пишеться… — він нахилив голову. — Ми точно хочемо туди йти?
Пауза.
Векс зробила крок до нього.
— Так.
— Добре, — кивнув він. — Просто уточнив, чи ми сьогодні в режимі “здоровий глузд” чи “пішли помирати красиво”.
— Другий, — коротко відповіла вона.
— Я так і думав.
І саме в цей момент — зверху пролунав звук. Тихий. Але дуже… живий.
Кроки. Потім ще.
І.
— Маааам…?
Голос. Сонний. Теплий. Реальний.
Світ… ніби клацнув. Повернувся.
Тесса різко підняла голову.

— Лум…
Він уже стояв на сходах. Волосся скуйовджене. Ковдра на плечах, як плащ. Очі ще сонні… але вже думають.
Поруч — Кая. Босоніж. Серйозна, як командир маленької армії.
— Ми чули голоси, — сказала вона. — І дощ звучить підозріло.
Тео повільно повернув голову.
— Підозріло?
Вона кивнула.
— Він не просто падає.
Пауза.
— Він… слухає.
Тиша.
Тео глянув на Векс.
— Все. Я офіційно заявляю: це спадкове.
Вона ледь штовхнула його ліктем.
Лум уже спускався. Повільно. Але очі — на столі.
— Що це? — тихо спитав він.
Тесса підійшла ближче. Її голос став м’яким. І трохи… обережним.
— Нічого такого.
Він глянув на неї. Довго. Потім — на сторінки.
І…
— Це брехня, — спокійно сказав він.
Пауза.
Ерік ледь усміхнувся.
— Чому?
Лум підійшов до столу.
— Бо ти так говориш, коли це не “нічого”.
Тео тихо захлопав.
— Браво. Малий вже читає нас краще, ніж цей сценарій.
Кая вже була поруч. Вона нахилилась. Очі звузились.
— Це… карта? — примружилась вона.

— Майже, — відповів Вирій.
— Значить, ви щось шукаєте, — підсумувала вона.
— Ми завжди щось шукаємо, — видихнув Тео. — Просто іноді — вихід.
І тут — маленький звук зверху.
Лея різко підняла голову.
— Арі…
Вона вже бігла.сКроки швидкі.
Сходи скриплять. Кілька секунд — і вона повернулась. З нею. 
Маленька. Тепла. Сонна. Арі ще не прокинулась повністю. Очі напіввідкриті. Руки — вперед.
— Ааа…
І прямо — до Альфи.
Пес підняв голову миттєво. Вся напруга з нього… спала. Він встав. Повільно підійшов.
Арі торкнулась його морди. Маленькими пальцями.
— А-фа…
І він… обережно лизнув її руку.
Тео тихо видихнув.
— Все. Якщо навіть він заспокоївся — я теж спробую.
Арі тихо засміялась.
Лея притиснула її ближче.
Вирій поклав руку їм обом на плечі.
І на секунду — світ став нормальним. Просто будинок. Просто ранок. Просто сім’я.
Лум тим часом уже тягнувся до листів.
— Це не просто текст, — сказав він. — Це… як інструкція.
Кая кивнула.
— Або пастка.
— Обожнюю, коли діти одразу доходять до суті, — буркнув Тео.
— Ми допоможемо, — впевнено сказала Кая.
— Ні, — одночасно сказали всі дорослі.