99.29 — Ті, хто вийшли з-під уламків

Вони бігли. Не як команда — як одне тіло, яке намагається вижити. Коридори вже не були коридорами. Вони ламались прямо на очах. Стеля тріщала, сипалась шматками, пил стояв у повітрі так густо, що іноді було складно побачити навіть того, хто поруч. Кожен вдих різав горло. Кожен крок міг стати останнім.
Альфа біг попереду, різко звертаючи, гарчачи на кожен новий звук, ніби відчував, де зараз обвалиться. Його лапи ковзали по пилюці, але він не зупинявся, час від часу озираючись — перевірити, чи всі ще за ним.
— Швидше! — крикнула Тесса, задихаючись, притискаючи руку до грудей, де серце калатало так, ніби хотіло вирватись.
Підлога під ногами здригнулась. І саме в цей момент — тріск. Різкий. Гучний. Такий, що пробрав до кісток. Векс навіть не встигла обернутись. Над нею — темна маса. Бетон. Частина стелі. Вона вже летіла вниз.
— ВЕКС! — різко вигукнув Тео.
Він рвонув вперед. Маркус — одночасно. Два рухи. Без думки. Без паузи. Інстинкт. Вони схопили її — за плечі, за руку — і рвонули назад. І в ту ж секунду — ГРОХІТ. Там, де вона стояла, впала величезна бетонна плита. Пил вибухнув у повітрі. Каміння розлетілось, один уламок боляче вдарив Тео в плече, але він навіть не звернув уваги. Векс різко опинилась на підлозі, напівлежачи, спираючись на руки. Її груди різко піднімались. Вона повернула голову. Подивилась. Туди. На місце, де вона була секунду тому. І нічого не сказала. Просто дивилась. Очі — широко відкриті. Не від страху навіть. Від усвідомлення.
— …ти серйозно… — тихо видихнула вона, голос ледь не зламався.
Тео опустився поруч, одразу поклав руку їй на плече, стискаючи трохи сильніше, ніж треба.
— Так. Абсолютно серйозно. Ти щойно майже стала частиною інтер’єру. І, чесно, мені цей варіант не подобався.
Маркус стояв поруч, важко дихаючи, з пилом на обличчі, кров’ю на скроні.
— Вставай. Нам ще не можна помирати.
Векс ковтнула. Повільно кивнула. Підвелась. Погляд ковзнув на Маркуса. Затримався на секунду довше.
— Я ще навіть не закінчила тебе дратувати, — кинула вона Тео, але голос уже повернув собі звичну різкість.
— Слава богу, — видихнув він. — Я вже злякався, що стане тихо.
Підлога знову здригнулась.

— РУХАЄМОСЬ! — крикнув Ерік, уже дивлячись вперед, шукаючи шлях.
І вони побігли далі.
Але будівля вже не просто руйнувалась. Вона… провалювалась. Тріск під ногами. І раптом — порожнеча. Лея навіть не встигла крикнути. Підлога під нею зникла. Тесса — поруч. Обидві — пішли вниз.
— ЛЕЯ! — Вирій рвонув вперед.
Його рука схопила її. За пальці. Лише за кінчики. Її тіло вже висіло в повітрі. Порожнеча під нею була чорною. Глухою. Без дна. Знизу тягнуло холодом. Лея задихнулась.
— Вирій… — її голос зірвався, вона судомно вдихнула. — Я…
Її пальці ковзнули. Кров. Пил. Пот. Все заважало.
— Тримайся! — його голос вперше зірвався.
Він стиснув сильніше. Сухожилля на руках натягнулись, пальці побіліли. Але вона зісковзувала.
— Я… не можу…
Її очі — широко відкриті. Паніка. Жива. Справжня. Без фільтрів. І на секунду він майже відпустив. Не спеціально. Руки просто… не витримували.
— НІ! — він рвонув її вгору.
З усієї сили. З усього, що в нього було. І витягнув. Вона впала на підлогу разом з ним. Він одразу схопив її. Притягнув до себе. Сильно. Занадто сильно.

— Я тебе не відпущу, — тихо, хрипко сказав він їй у волосся. — Ніколи. Чуєш? Ніколи.
Лея судомно вдихнула. І обійняла його у відповідь. Вчепилась пальцями в його одяг, ніби боялась, що він зникне.
— Я знаю… — прошепотіла вона. — Я знаю…
Поруч.
— ТЕССА!
Ерік встиг. Але не за руку. За одяг. Він схопив її за край куртки, коли вона вже зникала. Тканина натягнулась. Заскрипіла. Ледь не тріснула. Тесса закричала.
— Я падаю!
— Ні, — коротко сказав Ерік. — Не падаєш.
Його голос був настільки рівний, що на секунду навіть страх ніби спіткнувся.
Тео і Маркус вже поруч.
— Тримай! — Тео схопив її за плече.
— Тягнемо, — Маркус став з іншого боку, впершись ногами.
Разом. Різко. І витягли. Тесса впала на підлогу. І… не піднялась. Вона задихалась. Руки тремтіли. Очі не фокусувались.
— Я… я… — вона не могла вдихнути.
Паніка накрила різко. Сильніше за обвал. Сильніше за біль. Ерік одразу опустився поруч. Його рука — до її обличчя. До пораненої щоки. Акуратно. Майже ніжно.
— Дивись на мене.
Вона не могла. Очі бігали.
— Тесса.
Тихіше. Глибше.
— Дивись. На. Мене.
Вона спробувала. Зловила його погляд. Вчепилась у нього, як у єдину точку стабільності.

— Дихай.
Він провів пальцями по її щоці. Обережно.
— Повільно. Раз.
Вдих.
— Добре. Ще раз.
Видих.
— Ти тут.
Він притягнув її до себе. Обійняв. Закрив від усього.
— Ти жива. Чуєш? Ти тут. Ніхто нікуди не падає.
— Я… впала… — прошепотіла вона.
— Ні. Ти вижила.
Тео поруч, трохи тихіше, ніж зазвичай:
— Це реально різні категорії. Рекомендую другу.
Векс, сідаючи поруч і витираючи кров з руки:
— І ти зробила це дуже ефектно. Ми навіть аплодувати не встигли.
Маркус криво усміхнувся:
— Так, це було драматично. Але без фіналу.
Лея, ще тримаючись за Вирія:
— Ти не одна.
Тесса закрила очі. І вперше змогла нормально вдихнути. Глибоко. Повільно.
— Рухаємось, — тихо сказав Ерік.
Вони піднялись. І знову побігли. І саме тоді Маркус підняв голову. Його погляд різко змінився.
— ВЕКС!
Вона обернулась.
— Що?
Він не пояснив. Просто штовхнув її. Сильно. Вона впала на підлогу. І в ту ж секунду — ГРОХІТ. Величезна бетонна конструкція впала. Прямо на нього.

— МАРКУС! — Тео рвонув вперед.
Пил. Каміння. Тиша на секунду.
Альфа загарчав. Різко. Скажено. Він кинувся до уламків. Почав рити лапами. Скавчати. Гарчати. Наче там був не просто хтось, а його. Його людина. Його друг.
— Він там! — крикнула Векс, піднімаючись, ще хитаючись.
Її погляд був дикий. Вона різко видихнула:
— Він… він двічі… сьогодні…
Пауза. Голос став тихішим.
— Двічі витягнув мене з-під смерті.
І вже жорстко:
— Ми його витягнемо.
Всі дивились на завал. Кілька секунд. І кожен подумав одне й те саме. Його треба витягти.
— Він не ідеальний, — тихо сказав Тео.
Пауза.
— Але хто з нас ідеальний?
Векс коротко:
— Ніхто. І це не причина залишати своїх.
Ерік вже підійшов до завалу.
— І зараз повернемся.
Вирій став поруч.
— Разом.
Альфа рив швидше. Скавчав. Гарчав. Ніби благав.
— Маркус! — крикнув Ерік. — Чуєш мене?!
З-під завалу ледь чутно:
— …мм…
Тео видихнув, майже засміявся від полегшення:
— Живий. Ну звісно. Куди він дінеться.
Вони переглянулись.