99.28 — Те, що думає, коли вже помирає

Остання кімната. Вона зустріла їх не тишею — залишками звуку. Низьке, рване гудіння. Переривчасте. Наче сама система вже не могла вирішити — працювати чи вмирати. Звук ніби “провалювався” — то глухішав, то різко повертався, бив по вухах, як помилка в записі. У центрі — капсула. Величезна. Прозора. Вся в тріщинах, що повільно розповзались, як тріщини на льоду. Деякі з них уже “дихали” — ледь-ледь розширювались і стискались разом із внутрішнім тиском, який падав.

І всередині — мозок. Людський. Але збільшений. Перевантажений. Судини роздуті, напружені, деякі вже потемнілі, як зіпсовані дроти. Пульсація нерівна — замість чітких імпульсів тепер були судомні скорочення, ніби тканина сама не розуміла, як їй працювати без решти тіла. Кабелі входили в нього з усіх боків. Грубо. Неначе паразити, що вгризлись і не відпускають, навіть коли носій уже мертвий. Трубки — з мутною рідиною, яка вже не текла рівно, а смикалась, з бульбашками повітря. Деякі трубки вже підтікали, краплі повільно стікали по склу, залишаючи липкі сліди. Кровопостачання — порушене. Кисень — нестабільний. Сигнали — розірвані. І все ж… він говорив. Голос лунав не з колонок. Звідусіль. З підлоги. З тріщин. З їхніх власних грудей. Тріщав. Двоївся. І все одно залишався… холодним.
— Ви… порушили… цілісність системи.
Тесса важко дихала, дивлячись прямо на капсулу. Її руки тремтіли — від напруги, від адреналіну, від того, що вони вже зробили. Крапля крові з її пальців впала на підлогу і розтеклась, змішуючись із чорною рідиною.
Векс витерла кров з губ тильною стороною долоні, залишивши ще більшу пляму. Вона скривилась, але усмішка не зникла. 
— Ага. Ми старалися.
— Некоректна поведінка… — голос затнувся, на мить розсипався в шум. — Неефективна… агресія…
Тео хрипко засміявся, спершись на уламок металу. Його рука тремтіла, але він тримався. 
— О, вибач. Наступного разу помремо більш організовано.

Мозок сіпнувся. Буквально. Судини різко напружились, одна з них ледь не лопнула — темна пляма почала розповзатись під оболонкою, як чорнило у воді.
— Людина… завжди обирає хаос… замість оптимізації…
Ерік зробив крок вперед. Повільно. Чітко. Його голос був рівний, але в ньому з’явилось щось твердіше, ніж зазвичай. 
— Людина обирає свободу.
Пауза. І вперше… голос затримався.
— Свобода… — тихо повторив він. — Джерело… помилок…
Маркус тихо, майже втомлено, але вперто: 
— Джерело вибору.
Світло сіпнулось. Одна з трубок лопнула. Рідина бризнула всередині капсули, рівень почав падати. Декілька крапель вилетіли назовні через тріщину і впали на підлогу, зашипіли, ніби були гарячими. Мозок здригнувся. Його поверхня пішла хвилями — не як ритм, а як… збій.
— Ви… не розумієте…
Вирій нахилив голову. Його погляд був спокійний, але холодний. 
— То поясни.
І тут… щось змінилось. Голос став тихішим. Але глибшим. Наче він… опустився на рівень нижче.
— Я… лише… рівень.
Тиша. Навіть сирени ніби на секунду приглушились, ніби самі слухали.
Лея стиснула руку Вирія. Її пальці були холодні. 

— Що… це значить?..
— Є… інші системи…
Коротка пауза. Збій. Шум.
— Більш ефективні… більш стабільні… більш… жорстокі…
Тео перестав усміхатись. Його голос став тихішим. 
— О, чудово. Він ще й лор додає.
Векс коротко глянула на нього. 
— Замовкни.
— Ви… привернули увагу…
Тесса різко: 
— Чию?
Мовчання. А потім — шепіт. Такий тихий, що здавалось, він не звучить — а з’являється прямо в голові.
— Тих… хто не виправляє… …а стирає.
У Тео щось смикнулось у виразі обличчя. 
— Це зараз було дуже некомфортно.
Векс тихо: 
— Запам’ятай. Потім розберемось.
Світло різко блимнуло. Одна з великих судин у мозку лопнула. Темна кров розлилась всередині, змішуючись з рідиною. Нейронна активність — нестабільна. Імпульси — хаотичні. Синаптичні зв’язки — обриваються. Фактично — ішемія. Без серця — немає тиску. Без легень — немає кисню. Без системи — немає підтримки. Мозок почав задихатись. Буквально. Його тканина втрачала колір. Сіріла. Деякі ділянки вже  темнішали — некроз починався швидко. Судини спадали, деякі “провалювались”, як зім’яті трубки.
— Система… — голос затремтів. — Падає…
Векс тихо, майже спокійно: 
— Так і було задумано.
— Ви… не виживете… без системи…
Ерік коротко: 
— Побачимо.
Мозок сіпнувся ще раз. Сильніше. І раптом — почав “провалюватись”. Імпульс — пауза. Довша. Ще один — ледь помітний.
— Ви… помилка…
Маркус видихнув: 
— Ми — змінна.
Капсула тріснула ще сильніше. Тонка тріщина пройшла зверху вниз, і крізь неї почала сочитись рідина. Спочатку повільно. Потім швидше. Мозок залишався без середовища. Без захисту. Без зв’язку. Його поверхня зморщувалась. Судини спадали. Окремі ділянки втрачали тонус і буквально “осідали”. Останні електричні імпульси пробігали хаотично — як блискавки перед бурею, яка вже закінчилась.
— Система… завершена…
Цього разу — тихо. Майже… по-людськи. І все. Імпульс не повернувся. Тиша. Повна. І в ту ж секунду будівля здригнулась. Сильно. Стеля тріснула. Десь далеко щось обвалилось із глухим гуркотом. Метал заскреготів, ніби хтось скрутив його руками.

Світло почало гаснути секціями. Червоне — рваними спалахами, як серце перед зупинкою. Сирени перетворились на рване виття.
— О, ні-ні-ні… — Тео різко підняв голову. — Це вже не естетика.
Підлога пішла хвилею.
Лея ледь не впала, але Вирій підхопив її, різко притягнув до себе. 
— Тримаюсь, — прошепотіла вона, але стиснула його руку сильніше.
— Не відпускай, — тихо відповів він.
Десь у коридорах спалахнув вогонь. Спершу маленький — як іскра. Потім більший. Полум’я побігло по кабелях, як по гноту. Дим почав затягувати кімнату — спершу тонкою пеленою, потім густішим, різким. Він дере горло, змушує кашляти.
Тесса озирнулась, швидко оцінюючи. 
— Конструкція падає. Повністю. Несучі вузли вже пішли.
Маркус глянув вгору. Тріщини розходились по стелі, як павутина. 
— Ланцюгова реакція, — коротко сказав він. — Вона валиться вся.
Векс вже рухалась до виходу. Крок швидкий, впевнений, навіть зараз. 
— Ну все. На сьогодні достатньо науки.
Ерік різко: 
— Рухаємось. Зараз.
Альфа загарчав, дивлячись на падаючі уламки. Його тіло напружилось, але він не відступив. Потім обернувся до них. І гавкнув. Голосно. Чітко.
“Йдемо.”
Тео підхопив уламок металу, відкинув убік, розчищаючи шлях.