99.27 — Коли система починає кричати

Вони розійшлись. Кожен зайняв свою позицію — не просто біля капсули, а ніби на своєму місці у цьому дивному, перекрученому “тілі”. Світло в залі напружилось, стало різкішим, холоднішим. Ледь помітне мерехтіння перетворилось на ритм, що дратував очі. Наче сама будівля затримала подих.
Тесса глибоко вдихнула. Її пальці вже лежали на важелі. Холодний метал відчувався надто реальним, аж до болю в кістках.
— На рахунок три.
Тиша впала різко. Глуха. Тягуча. Вона ніби притиснула їх до підлоги. Десь у глибині коридорів щось скрипнуло. Наче хтось повернувся. Навіть мозок у сусідній кімнаті… ніби завмер. Наче прислухався. Наче чекав.
— Три…

Альфа напружився. Його лапи вперлись у підлогу, шерсть на загривку піднялась, а зуби ледь оголились навколо важеля. Його дихання стало коротким, уривчастим.
— Два…
Пальці стиснулись сильніше. Кістки побіліли під шкірою. Хтось ковтнув. Хтось затримав дихання настільки довго, що в очах почало темніти.
— Один!
І вони смикнули. Одночасно. Клацання. Коротке. Сухе. Але воно прозвучало так голосно, ніби тріснув сам простір. Світло різко сіпнулось, ніби його вдарили струмом. Кабелі під ногами здригнулись, як живі. У капсулах органи різко скоротились — неприродно, судомно, ніби їх одночасно стиснули зсередини. І…нічого. Одна секунда. Дві. Тиша. Вона стала нестерпною. Нереальною. Порожньою.
А потім:
— Часткова деактивація. Відновлення…
Голос був той самий. Спокійний. Холодний. Байдужий. Наче вони нічого не зробили. Наче вони не важили нічого. Світло миттєво стало червоним. І в ту ж мить— ЗАЛ ЗАВИВ. Сирени. Вони не просто звучали — вони рвали. Рвали повітря, рвали думки, рвали контроль. Звук проходив крізь тіло, змушуючи м’язи судомитись.
Лея рефлекторно затулила вуха, але це не допомогло.
— Чорт… — вона скривилась. — Воно в голові…
Червоне світло билося по стінах, по обличчях, по капсулах.  Воно мигало рвано, нервово, ніби серце в паніці. Будівля зрозуміла. Її вбивають. І вона… кричала.
Мозок у центральній кімнаті різко “ожив”. Його поверхня почала рухатись швидше. Судини напружились, роздулись, ніби от-от луснуть. І раптом він почав пульсувати. Як серце. Різко. Агресивно. Ненормально. БАХ. БАХ. БАХ. Кожен імпульс проходив через підлогу. Через ноги. Через грудну клітку. Кабелі під ногами затремтіли сильніше. Деякі сіпались, ніби намагались втекти. Один навіть різко вдарив по підлозі, як хвіст.
Очі в капсулі смикнулись. Різко. Судомно. Вони почали рухатись швидше, хаотично, ніби панікували. Легені різко “вдихнули” — глибоко, ривком, як перед криком, який ніколи не прозвучить.
Тео видихнув, перекрикуючи сирени:
— О, супер! Воно вирішило не помирати!
Векс різко повернула голову, її очі блиснули холодно, але в зіницях вже горів адреналін:
— Вони не дадуть нам виграти по правилах.
Маркус коротко, крізь зуби:
— Тоді граємо не по правилах.
І в цю мить Альфа загарчав. Голосно. Різко. Глухо, як постріл. Його тіло напружилось до межі — і він смикнув важіль ще раз. Раніше за всіх. Сильніше. Зліше. І одразу стрибнув. Його лапи з глухим ударом врізались у капсулу. Тріщина. Глуха. Але справжня. Жива.
Векс усміхнулась. Криво. Жорстко. Майже з полегшенням.
— Ось це вже розмова.

І крикнула:
— БИЙ!
І все зірвалось.
Векс першою вдарила кулаком по капсулі. Скло глухо віддало в кістки. Біль миттєво прострілив руку аж до плеча.
— Та ти знущаєшся?! — прошипіла вона крізь зуби.
Ще удар. Шкіра на кулаках розірвалась. Кров виступила одразу, змішуючись із потом. Вона вдарила знову.
І ще.
— ДАВАЙ ЖЕ!
Поруч Тео вдарив своє.
— Ну нарешті нормальний план!
Удар. Ще один. Скло лише задзвеніло.
— Та ви з титану це зробили?!
Він озирнувся. Паніка в очах змішалась із азартом. І раптом — стілець.
— О, ідеально.
Він підхопив його, вдарив об підлогу. Раз. Два. Тріск. Ніжка погнулась.
— Та ти серйозно?!
Він наступив на сидіння, рвонув з усієї сили. Метал зі скреготом тріснув.
— Є!
Він вирвав ніжку, розмахнувся і вдарив по капсулі. Глухий удар. Тріщина пішла глибше.

— О, тепер ми говоримо!
Ерік не витрачав часу. Він бив точно. Кулаком. Ліктем. Плечем. Без емоцій. Без криків. Лише рух. Скло тріснуло під третім ударом. Його рука вже була в крові, пальці слизькі. Він навіть не подивився.
— Слабке місце зверху.
Удар. Ще. Тріщина розповзлась.
Маркус спочатку бив кулаками. Повільно. Важко. Кожен удар — як вирок. Кров текла по пальцях, капала на підлогу. Він не зупинявся. Потім різко обернувся, схопив пластиковий корпус монітора. Рвонув. Тріск. Вирвав шматок з металевим каркасом. І почав бити ним. Сильніше. Грубіше. Жорсткіше.
— ЛАМАЙСЯ!
Скло почало кришитись.
Вирій діяв інакше. Він кинув швидкий погляд на кабелі.
— Відійдіть!
Він вирвав провід, оголив контакти, замкнув. Іскри. Глухий вибух. Капсула здригнулась.
— Ще!
Він повторив. Тріщини пішли павутиною.
— Добивайте!
Лея і Тесса вже нишпорили по залу. Лея схопила важкий металевий брус. Підняла. Удар. Її  відкинуло назад.
— Дідько…
Вона стиснула зуби. В очах з’явились сльози — не від страху, від болю.
— Ще раз.
І вона вдарила знову.
Тесса знайшла зламаний перемикач. Гострий край.
— Ось так, значить…
Вона вдарила. Скло тріснуло. Уламок різко відлетів і порізав їй щоку. Кров пішла одразу. Вона навіть не моргнула.
— Швидше! Вона відновлюється!
Вирій поруч. Лея поруч. Їхні рухи — як одне. Без слів. Без пауз.
Альфа… він не зупинявся. Він бив лапами. Знову. І знову. Кігті ковзали по склу, залишаючи глибокі подряпини. Він гарчав. Скажено. До хрипоти. Один уламок вп’явся йому в лапу. Він смикнувся. Заскавчав. І… вдарив ще раз. Скло лопнуло. Різко. Гострі уламки розлетілись у всі боки. Декілька вп’ялися в шкіру. Хтось різко вдихнув від болю.
Рідина хлинула на підлогу. Холодна. В’язка. Липка. З різким металевим запахом. Органи почали падати. Серце — збилось. Ритм став нерівним. Судомним. Потім… слабшим. Легені — здригнулись. Один останній “вдих”… і завмерли. Очі — ще кілька секунд смикались. Шукали. Фокусувались. Потім… застигли. Печінка потемніла. Зморщилась. Нирки втрачали форму. Повільно стискались. Шлунок і кишечник рухались ще трохи… але хаотично. Без системи. Без сенсу. Трахея судомно скоротилась. Один раз. І завмерла. Без кисню. Без зв’язку. Без керування. Все почало… гаснути. Світло шаленіло. Сирени вили.
А потім — мозок. Різкий імпульс. Пауза. Ще один. Довша. Його поверхня ніби “попливла”. Зморщилась. Судини провалились. Ритм зламався.
Голос системи захлинувся:
— КРИТИЧНА ПОМИЛКА!
Альфа вдарив ще раз. Останню капсулу. Скло розлетілось остаточно. І в цей момент мозок… завмер. На секунду.
Тиша. Абсолютна. Навіть сирени… стали тихішими. Наче задихались. Червоне світло все ще мигало. Як щось, що… помирає. Вони стояли. Всі. У крові. Порізані. Дихання рване. Грубе. Уламки скла застрягли в шкірі. У руках. У плечах. У щоках.
І… першою засміялась Векс. Коротко. Різко. Нервово.
— Ми… серйозно це зробили?
Тео сперся на металеву ніжку, важко дихаючи. І теж засміявся.
— Це був найгірший план у моєму житті…
Пауза.
Він видихнув.
— І найкращий.