99.18 — Імпульс, який не можна втратити

Зал ще світився холодним білим світлом, коли все… стихло. Екрани не згасли повністю — але відступили на другий план, ніби зробили свою справу і тепер просто спостерігали здалеку. Тиша більше не тиснула, не душила — вона чекала. Наче наступний хід був за ними. Маркус першим відвів погляд від центрального екрана, повільно, ніби виривав себе з чогось липкого і небезпечного, і коротко сказав:
— Далі.
Це не звучало як наказ. Це було рішення, яке вже прийняте і не обговорюється. Векс уже стояла ближче до виходу — і навіть не озирнулась, коли рушила до дверей зі скла в кінці залу. Її рухи стали чіткішими, різкішими, ніби всередині щось клацнуло і стало на своє місце. Тео автоматично пішов за нею, майже синхронно, навіть не думаючи.
— О, чудово… — тихо пробурмотів він. — Тільки-но дізнались, що нас аналізують як лабораторних щурів — і одразу наступна кімната. Сервіс на рівні.
— Ти не щур, — сухо кинула Векс, не обертаючись.
— Дякую, — кивнув він. — Це була моя головна тривога на  сьогодні.
Але він не відставав. Ні на крок. Його погляд раз по раз ковзав по її спині — перевіряючи, чи вона тримається, чи не впаде знову. І це було настільки очевидно, що навіть Векс це відчувала, хоч і не подавала вигляду.
Тесса затрималась на секунду. Подивилась на екрани ще раз — на свій, на інші, на той, де Векс не було, і це дивно різало очі. Вона тихо видихнула, майже беззвучно:
— Я ненавиджу це місце…
Ерік зупинився поруч, не торкаючись її, але достатньо близько, щоб вона це відчула.
— Взаємно, — коротко відповів він. — Але поки що воно нас не відпускає.
Вона кивнула, ковтнувши щось важке, і рушила слідом. Вирій повів Лею за собою — не тягнув, не змушував, просто рухався так, щоб вона була поруч. Її пальці не відпускали його руку, навіть коли двері перед ними почали відкриватись самі, без звуку, наче чекали саме їх. Маркус ішов останнім, рівно, без поспіху. Альфа — біля нього. Пес тихо гарчав, не агресивно, але напружено, і в цьому гарчанні було більше розуміння, ніж у будь-яких словах.
За дверима їх зустрів інший світ. Не стерильний, не чистий. Технічний коридор — вузькіший, темніший, з грубими металевими стінами, де кабелі тягнулись вздовж стелі, як вени. Десь капала вода. Світло мигало нерівно, жовто-брудним відтінком, і повітря тут було важче, сиріше.
— О, так… — тихо сказав Тео. — Оце вже схоже на нормальний жах. Дякую, атмосфера повернулась.
— Замовкни, — пробурмотіла Векс.
Але її голос був напружений. Вона теж це відчула. Щось… не так. Ніби коридор дивився на них у відповідь.
Альфа різко зупинився. Його лапи завмерли, шерсть на  загривку піднялась, і він глухо загарчав.
— Що? — тихо сказала Тесса, озираючись.
Ніхто не встиг відповісти. Бо сталося це — миттєво. Крок. Ще один. І раптом — спалах. Різкий, білий. Металевий тріск. І звук, який пробирає до кістое.
ТРІЩЩЩЩ!
— ААА!
Ерік. Його тіло різко вигнулось, руки стиснулись, м’язи скрутило в неприродному спазмі. На мить він буквально завис у повітрі, притиснутий до електричної решітки, що вискочила зі стін, як пастка, яка чекала саме цього кроку. Світло пробігло по металу, по його тілу, по всьому коридору. І цей звук… він не був просто звуком. Він різав. Ще спалах. І його відкинуло назад. Глухий удар. Нерухомість. Тиша. На секунду.
А потім.
— ЕРІК! — голос Тесси зірвався так, ніби щось розірвалось разом із ним.
Вона кинулась до нього, впала на коліна поруч, навіть не відчувши удару.
— Ні, ні, ні… — її руки вже були на його обличчі, пальці тремтіли так, що вона ледве тримала їх на місці. — Ерік! Гей! Дивись на мене! Чуєш?!
Він не реагував. Очі заплющені. Груди… не рухались.
— Він не дихає! — її голос зламався. — Він не...
— Відійди! — різко кинув Тео, вже падаючи поруч.

Він перевернув Еріка на спину, швидко, різко, але обережно настільки, наскільки міг у цій паніці. Пальці на шиї. Пауза.
І ця пауза була страшнішою за будь-який крик.
—Дідько…
— ЩО?! — Тесса майже закричала.
— Пульсу немає.
Тиша впала важко, як удар.
Векс різко відвернулась, ніби це могло це скасувати.
— Ні.
Лея закрила рот рукою, очі широко відкриті, і в них уже стояв страх. Вирій стиснув кулаки так, що кістки побіліли, але не зрушив з місця — бо знав: зараз важливо не заважати. Альфа завив. Тихо. Розірвано. Він підскочив до Еріка, почав штовхати його носом, скавчати, лизати руку, обличчя, ніби намагався розбудити, витягнути назад.
— Альфа… — прошепотіла Тесса крізь сльози. — Ні… ні…
— Тесса, відійди! — жорстко сказав Тео.
Вона не рухалась.
— ТЕС!
Вирій підхопив її за плечі й відтягнув трохи назад. Вона виривалась, хаотично, безсилою люттю.
— Ні! Він же!
— Дай йому шанс! — різко кинув Вирій.
Тео вже працював. Руки тремтіли. Серце билося десь у горлі.
— Давай… давай…
Удар у груди. Раз. Ще. Вдих. Штучне дихання. Ще раз.
— Дихай… — прошепотів він. — Ну ж… ти ж не настільки впертий, щоб померти зараз…
Тесса схлипувала, не в змозі зупинити себе. Її пальці стискали повітря, ніби вона могла втримати його життя руками.
— Будь ласка… — тихо. — Будь ласка…
Альфа сів поруч. І завив знову. Цього разу голосніше, довше, ніби кликав його назад, тягнув. Секунда. Друга. Нічого. Тео знову. Удар. Вдих.
— Я не віддам тебе… — крізь зуби. — Чуєш? Не зараз. Не тут.
Векс стояла нерухомо. Але її пальці стислись так, що побіліли.
— Він… — тихо почала Лея.
— Замовкни, — різко сказала Векс. — Він не помер.
І це звучало не як надія. Як наказ. Ще один удар. Ще один вдих. Тиша. І раптом — здриг. Ледь помітний. Груди. Ще раз. І різкий, хрипкий вдих.
Ерік різко смикнувся. Повітря увірвалось у легені. Він закашлявся, різко, болісно, жадібно.
ЖИВИЙ.

— ДІДЬКО! — видихнув Тео і відкинувся назад, майже сміючись від напруги. — Ти серйозно зараз?! Я вже майже образився!
Тесса вже була поруч.
— Ерік! — вона схопила його за обличчя. — Ти… ти…
Він кашляв, намагаючись вдихнути рівно.
— Я… — хрипко. — Я… ненавиджу… це місце…
Тесса засміялась крізь сльози.
— Взаємно… ідіоте…
І різко обійняла його. Так, ніби якщо відпустить — він знову зникне.
Альфа підскочив, почав крутитись поруч, скавчати, лизати Еріка, майже збиваючи його знову.
— Ей… — Ерік ледь підняв руку і торкнувся його. — Я тут… спокійно…
Пес притиснувся до нього всім тілом, ніби перевіряв — теплий, живий, справжній.
Тео піднявся, важко дихаючи, проводячи рукою по обличчю.
— Ну все… — пробурмотів він. — Офіційно: я більше не люблю двері, коридори і все, що між ними. Особливо “сюрпризи”.
Векс повільно видихнула, дивлячись на решітку.
— Запізно.
Пауза.
— Це тільки початок.
Маркус кивнув, і його голос знову став холодним, чітким, майже безжальним:
— Так. Тепер вони перевіряють, чи ми здатні… не втрачати один одного.
Тиша.
Тесса все ще тримала Еріка, впершись лобом у його скроню, ніби заспокоювалась об його дихання.
— Тоді хай звикнуть… — тихо сказала вона. — Що ми не відпускаємо.