99.15 — Поверх, де дивляться і де тебе вже знають

Вони рухались коридором повільно. Не тому, що не могли швидше. А тому, що після всього тіло ніби саме відмовлялось поспішати. Кожен крок — перевірка. Кожен вдих — як після занурення.
Холод коридору пробирався крізь одяг, осідав під шкірою. Світло було глухим, ніби хтось спеціально приглушив його, щоб залишити тільки контури. І навіть звук їхніх кроків… звучав не так. Наче це не вони йдуть, а їхня копія, трохи запізніла, трохи чужа.
Альфа йшов першим. Спокійний. Зібраний. Час від часу він зупинявся, принюхувався, тихо видихав — і рухався далі. І в цьому було щось дивне: поки пес не панікує — світ ще тримається.
Векс ковзнула поглядом по стінах і тихо пробурмотіла:
— Якщо тут ще щось вирішить на нас подивитись… я не гарантуватиму культурної реакції.
— О, я дуже хочу це побачити, — тихо відгукнувся Тео. — Можеш попередити, щоб я встиг відійти на безпечну відстань?
Вона глянула на нього.
— Ні.
— Очікувано.
Попереду — ліфт. Старий. Металеві двері подряпані, місцями вигнуті, ніби їх колись намагались відкрити силою. І не один раз. Панель поруч — одна кнопка. Без підпису. Тесса зупинилась першою. Подивилась на кнопку.
Потім — на інших.
— Ну що… — тихо сказала вона. — Варіант “робимо вигляд, що ми цього не бачили” ще доступний?
Ерік тихо фиркнув:
— Якщо ми повернемось, нам просто дадуть ще один “експеримент”. І, судячи з тенденції, ще гірший.
— О, прекрасно, — буркнула вона. — Я люблю, коли варіанти вибору — це “погано” і “ще гірше”.

Тео нахилився ближче до панелі, вдивляючись.
— Мені подобається ця кнопка, — задумливо сказав він. — Вона така… чесна.
— У якому сенсі? — кинула Векс.
— Вона навіть не прикидається безпечною.
Пауза. Маркус зробив крок вперед. Спокійно. Без слів. Подивився на кнопку. І натиснув.
Клац. Звук був тихий. Але в тиші коридору він прозвучав, як постріл. Нічого. Секунда. Друга. І раптом — звук. Десь угорі. Металевий. Старий. Ліфт почав рухатись. Але не вгору. Вниз.
Тео повільно підняв брови.
— О. Оце вже… інтрига.
Векс різко глянула на нього:
— Чому це тебе радує?
— Бо це означає, що він не стояв тут порожній, — тихо відповів він. — Він приїжджає до нас. Звідкись.
Тесса ковтнула повітря.
— Тобто… хтось ним користувався.
Тиша.
Ніхто не озвучив наступну думку. А де ті, хто користувався? Звук ставав гучнішим. Метал скреготів, троси натягувались. Кожен цей звук проходив крізь тіло, як холод. Лея несвідомо зробила крок ближче до Вирія. Він не озирнувся. Просто трохи змістився, закриваючи її собою від дверей. Ерік це помітив. І нічого не сказав. Але його рука автоматично опустилась ближче до пояса.
Альфа тихо загарчав. Ледь чутно. Але достатньо, щоб у всіх напружились плечі.
І раптом — стоп. Тиша. Тихий “дзінь”. Двері почали відкриватись. Повільно. Занадто повільно. Тео зробив крок вперед, трохи закриваючи Векс. Ерік змістився ближче до Тесси. Вирій напружився. Маркус навіть не моргнув. Щілина ширшала. Світло всередині — тьмяне. І… порожньо. Нікого.
Тео видихнув:
— Ну хоч цього разу без глядачів.
— Не поспішай, — тихо сказав Ерік.
Вони не зайшли одразу. Дивились. Чекали. Нічого.
Маркус зайшов першим.
— Чисто.
Альфа — слідом.
Вирій кивнув Леї. Вона зайшла, ковзаючи поглядом по стінах.
Тесса провела пальцями по металу.
— Ненавиджу ліфти.

— Ти просто не любиш коробки, які можуть вбити, — тихо відповів Ерік.
— Дякую, ти дуже заспокоюєш.
Вони всі зайшли.
Тео — останнім. Обернувся на коридор. На секунду довше, ніж треба. Наче щось перевіряв. Потім — крок назад.
Двері почали зачинятись. І саме в цей момент він глянув на панель.
— Окей… — протягнув він. — І тепер питання дня.
Він повернувся до інших.
— Хто знає, яку кнопку натискати, щоб не здохнути?
— Інтуїція? — тихо сказала Тесса.
— Чудово, — кивнув він. — У мене вона сьогодні вже двічі привела до галюцинацій.
Векс склала руки:
— Нічого не чіпай.
— Мені це не подобається ще більше, — відповів він.
Вирій тихо сказав:
— Це не дасть нам вибору.
І — клац. Кнопка загорілась сама. Білим світлом. Всі завмерли.
— …я цього не натискав, — дуже спокійно сказав Тео.
— Ми в курсі, — сухо відповіла Векс.
Кнопка мигнула. І ліфт рвонув. Двері з гуркотом зачинились.
— О, ні… — видихнула Тесса.
— О, так, — тихо відповів Ерік.
Ліфт рвонув вгору. Різко.

Векс вчепилась у Тео. 
— Це нормально?!
— Абсолютно ні, — відповів він. — Але вже пізно скаржитись.
Світло мигнуло. І залишилось. Тьмяне. Жовте. Ліфт ніби “задумався”… а потім вирівнявся. Рух став плавнішим. І знову — тиша. Ніхто не говорив.
Векс тримала рукав Тео. Він не відсунувся. Лея торкнулась руки Вирія. Він стиснув її пальці. Тесса заплющила очі. Ерік дивився, чи вона дихає рівно. Маркус мовчав. Альфа сидів поруч. І тільки цифри змінювались.
Різка зупинка. Усіх хитнуло.
— Я починаю любити цей атракціон, — пробурмотів Тео.
— Замовкни, — тихо сказала Векс.
Двері почали відкриватись. Світло. Яскраве. Холодне. Стерильне. І — зал. Великий. Скляний. Металевий. І екрани. Десятки. Сотні. І на кожному — вони.
— …ви це бачите? — прошепотіла Тесса.
Ерік уже дивився. І не моргав.
Тео зробив крок.
— Та ну…
Векс підійшла ближче. І її обличчя змінилось. Бо на екрані — вони. Ламаються. Задихаються. Падають.
— Це… запис? — тихо сказала Лея.

— Ні, — відповів Маркус. — Це спостереження.
Він повільно пройшовся вздовж екранів.
— Вони дивились. Завжди.
Тиша стала важкою.
Тесса відступила.
— Це… не просто дивились.
Ерік нахилився до підпису. І завмер.
— Тес.
Вона подивилась. І побачила. Себе. Розкладену на дані.
— …ні…
Тео знайшов свій. І усміхнувся. Неправильно.
— О, я в цифрах. Мені подобається.
Але його кулак стиснувся.
Лея побачила свій. І замовкла. Вирій — теж. І просто став ближче.
Маркус дивився на центральний екран.
“ВІДБІР”
І список. Їх.
— Це не пастка, — сказав він.
— Це відбір.
— Для чого?.. — прошепотіла Тесса.
Пауза.
— Для наступного етапу.
Екран змінився. Голос. Ближчий. Живіший.
— “Вітаємо. Ви пройшли початкову оцінку.”
Ніхто не рухнувся.
— “З 27 кандидатів залишилось 7.”
Тиша стала мертвою.
— …що?.. — прошепотіла Тесса.
— “І тепер починається справжній етап.”
Тео тихо:
— А до цього ми що робили, грілись?
Маркус:
— Що далі?
Пауза.
І відповідь:
— “Тепер ви дізнаєтесь… навіщо ви тут.”
Світло мигнуло. Екрани змінились. І в цей момент стало по-справжньому страшно. Не через газ. Не через галюцинації. А тому що — їх знали. Краще, ніж вони самі.
І це тільки початок.