99.14 — Післясмак життя

Газ не зник одразу — він відступав повільно, неохоче, ніби не хотів відпускати їх зі своїх пазурів. Повітря ще було важким,  але вже… іншим: менш в’язким, менш чужим, менш агресивним. Світ почав збиратись назад — контури чіткішали, звуки повертались, простір переставав “плисти”, ніби хтось нарешті відкрутив реальність на правильну різкість.
І першою, хто не витримала, була Векс. Її ноги підкосились, і вона просто впала на коліна, навіть не встигнувши виставити руки. Дихання було рваним, коротким, наче вона щойно вирвалась із-під води, де провела занадто багато часу. Пальці судомно стиснулися, нігті впились у підлогу, ніби вона намагалась втриматись у цій реальності фізично.
Тео побачив це — і в нього все всередині різко обірвалось. Він не думав, не аналізував, не зважував — просто рвонув до неї, опустився поруч, різко схопив за плечі, підняв, притиснув до себе так, ніби це могло зібрати її назад.
— Векс! — його голос був хрипким, майже зірваним. — Гей… дивись на мене… ти чуєш?
Вона не відповідала. Її голова безсило відкинулась на його плече, дихання було нерівним, а очі — закритими. І в той момент у нього в голові не залишилось нічого, крім одного: він її втрачає.
— Ні… ні, ні, ні… — він притиснув її сильніше, майже боляче, наче страх проходив крізь руки. — Тільки не ти… тільки не зараз…
Його пальці тремтіли, серце билося так, що віддавало в горлі. І він зробив єдине, що навіть не встиг усвідомити — він поцілував її. Різко, відчайдушно, без дозволу і без плану, ніби це могло її повернути, ніби це було єдине, що мало значення в цей момент. Секунда. Друга. І раптом — вона вдихнула. Різко. Жадібно. З очима, що відкрились просто перед ним. Він завмер. Вона кліпнула, погляд сфокусувався — і вона дивилась прямо на нього, занадто близько, занадто свідомо. Кілька секунд — тиша. А потім вона тихо, хрипко буркнула:
— Якщо ми виживемо… я з тобою розберуся.
Тео моргнув. Раз. Другий. І різко видихнув, нервово усміхнувшись, не відпускаючи її до кінця.
— О, слава всім катастрофам одразу… — прошепотів він. — Ти жива і вже погрожуєш. Значить, все нормально.
Вона повільно підняла руку… і легенько, але дуже показово вдарила його в плече.
— Це за… самодіяльність.
— Прийнято, — він підняв руки в капітуляції, але пальці все одно залишились на її спині, ніби він ще не готовий її відпустити. — Але якщо що — це був героїчний порятунок.
— Це був імпульсивний дурний крок.
— І він спрацював.
Вона ледь скривилась, але кутик губ смикнувся — і в цьому було життя. Живе, вперте, трохи зле… але справжнє.
Він тихо видихнув і на секунду притулився лобом до її чола.
— Не роби так більше, добре?
Вона заплющила очі на мить.
— Постараюсь… не вмирати на твоїх руках. Без гарантій.
— Оце вже чесно, — буркнув він.
Трохи далі Вирій різко вдихнув, ніби щойно повернувся в тіло після довгого падіння. Його повело вбік, він на секунду втратив рівновагу, але встиг втриматись, спершися рукою об стіл. Світ ще “плив”, але перше, що він зробив — це озирнувся.
— Лея…

Голос був тихий, але напружений настільки, що він сам це відчув. Вона стояла за кілька метрів. Жива. Справжня. Дихала. І дивилась на нього так, ніби щойно вирвалась із кошмару. Кілька секунд вони просто дивились одне на одного. Наче перевіряли:
ти тут?
ти справжній?
Лея першою зробила крок. Потім ще один. І раптом — різко. Вона підбігла до нього і обійняла. Сильно. Майже боляче. Наче боялась, що він знову зникне, розчиниться, стане димом. Вирій завмер лише на мить. А потім обійняв її у відповідь. Ще сильніше.
— Ти… — вона тихо видихнула йому в плече. — Я думала…
Голос зламався. Він повільно провів рукою по її волоссю, притиснув ближче.
— Я тут.
Пауза.
— І не зникну.
Вона тихо хмикнула, майже нервово, але не відпустила.
— Спробуй тільки.
Він ледь усміхнувся.
— Не планував.
Вона трохи відсторонилась, подивилась йому в очі, ніби перевіряючи ще раз.
— Ти… це точно ти?
— На жаль, так, — тихо відповів він. — Без оновлень і покращень.
— Шкода, — пробурмотіла вона, але пальці не відпустила.
І десь у цьому була ніжність, страх і щось, що вони ще не готові були назвати.
Тесса повільно опустилась на підлогу — не тому, що не могла  стояти, а тому, що ноги просто відмовились. Вона дивилась перед собою, але вже не на ту кімнату з камерами. На справжню. Без голосу. Без контролю. Але її плечі все ще були напружені, ніби вона чекала, що зараз щось знову клацне.
Ерік опинився поруч майже одразу. Він присів навпроти, трохи нахилившись, щоб зловити її погляд.
— Гей, — тихо сказав він. — Тес…
Вона кліпнула, подивилась на нього і різко видихнула.
— Скажи… щось дурне.
Він підняв брову.
— Серйозно?
— Будь ласка. Мені треба перевірити, що ми ще не в симуляції.
Пауза.
Він зітхнув.
— Добре. Якщо це був кулінарний експеримент, то я ставлю йому нуль із десяти. Поганий післясмак, галюцинації і сервіс ніякий. І я хочу поговорити з менеджером.
Тесса завмерла. А потім… тихо видихнула сміх. Ледь чутний.
— Ідіот.
— Так, — кивнув він. — Але живий і поруч.
Вона повільно кивнула, провела рукою по обличчю.
— Вони… були як справжні.
— Знаю, — тихо сказав він.
— Я бачила… — вона замовкла. Потім тихіше: — Вас усіх… але без вас.
Він на секунду стиснув губи.
— Я теж бачив.

Пауза.
— Не хочу більше бачити.
— Домовились, — тихо відповів він. — Наступного разу галюцинуємо щось приємніше.
— Наприклад?
— Наприклад, нормальну відпустку. Без вибухів.
Вона хмикнула.
— Фантастика.
Маркус стояв осторонь, дихаючи глибоко і повільно, ніби кожен вдих був окремим рішенням. Його руки ще трохи тремтіли, але погляд став іншим — менш відстороненим, більш… людяним. Альфа підійшов до нього першим. Тихо. Без поспіху. Сів поруч і підняв голову. Маркус повільно опустив руку і провів по його шерсті.
— Ти відчуваєш, так? — тихо сказав він.
Альфа тихо пирхнув, ніби: ну очевидно ж. Маркус ледь видихнув щось схоже на усмішку.
— Я теж.
Пауза.
— І це… гірше, ніж я думав.
Альфа нахилив голову. Маркус провів пальцями по його шерсті ще раз, затримав руку.
— Але це означає, що ще не все втрачено.
Він підняв погляд на інших. Вони були живі. Зламані. Втомлені. Але живі. І цього було достатньо. Поки що. Він зробив крок вперед.
— Нам треба йти далі, — його голос був рівним, але теплішим. — Це не просто пастка.
Векс, яка вже стояла, сперлася на Тео, скривилась: