99.13 — Смак провини

Газ уже не просто висів у повітрі — він проник у них. У легені, в кров, у думки. Лабораторія розпливалась, ніби її малювали поверх іншої реальності. І ця інша реальність… знала, куди бити.
Векс зробила крок назад — і коридор перед нею змінився.
Стіни витягнулись, світло стало холоднішим, рівнішим. Лабораторія зникла. Замість неї — довгий, вузький коридор. Металевий. Порожній. Ні. Не зовсім. Вони стояли там. Люди. Різні. Хтось у формі, хтось у звичайному одязі. Хтось поранений. Хтось — ні. Але всі… дивились на неї. Мовчки.
Її дихання збилось.
— Ні… — тихо прошепотіла вона, роблячи ще крок назад.
Підлога під ногами відгукнулась глухим звуком, ніби цей коридор був не просто місцем — а пам’яттю, в яку її загнали. Вони не рухались. Не наближались. Просто стояли. І дивились. Погляди були різні — втомлені, порожні, злі, спокійні… але в кожному було щось спільне. Очікування. Наче вони чекали її… дуже довго. Один із них зробив крок вперед. Молодий хлопець. Обличчя знайоме. Занадто знайоме.
Вона різко вдихнула.
— Ти…

Пам’ять різонула. Ім’я майже зірвалось з губ — але не змогло прорватись.
Він зупинився. Подивився прямо в очі. І тихо сказав:
— Ти запізнилась.
Це не було звинуваченням. Це було фактом. І від цього було гірше.
— Я… — вона стиснула кулаки так сильно, що нігті впились у шкіру. — Я не могла…
— Могла, — тихо відповів інший голос.
Жінка. Зліва. Її волосся було скуйовджене, на щоці — слід крові.
— Ти просто обрала не нас.
Векс похитала головою, дихання стало рваним.
— Я не могла врятувати всіх…
— Але нас ти не врятувала, — ще один голос.
Ззаду. Ближче. Вона різко обернулась. Вони почали рухатись. Не агресивно. Не швидко. Просто… скорочували відстань.
— Я намагалась! — голос Векс зірвався. — Я поверталась! Я перевіряла координати! Я...
— Запізнилась, — повторив хлопець.
І тепер це звучало вже інакше. Наче вирок. Один із них простягнув руку.
— Ти пам’ятаєш, як я кричав?
Вона завмерла.
— Пам’ятаєш, як ти відвернулась?

— Я не відверталась… — її голос став тихішим. — Я… я просто…
— Обрала, — закінчили вони разом.
І раптом… тиша зникла.
Вона почула звуки. Крики. Вибухи. Сигнали тривоги. Той день. Той самий.
Вона стиснула голову руками.
— Зупиніться…
Але вони не зупинились. Бо це було не вони. Це була вона.
Лея задихнулась. Світ перед нею різко “перемкнувся”. Вона стояла на колінах. Підлога холодна. Сіра. Порожня. Перед нею — Вирій. Він лежав нерухомо. Очі закриті. Без дихання.
— Ні… ні… ні… — її голос зірвався.
Серце калатало так сильно, що вона майже чула його у вухах. Вона кинулась до нього, схопила за плечі... І її руки пройшли крізь. Наче крізь дим. Вона завмерла. Потім знову. Сильніше. Відчайдушніше.
— Вставай… — прошепотіла вона, схиляючись ближче. — Будь ласка… не зараз… тільки не зараз…
Нічого.
— Вирій! — голос зірвався на крик.
Вона намагалась підняти його, тримати, втримати — але щоразу її пальці проходили крізь нього, ніби він уже… не тут.
— Це неправда… — вона затремтіла. — Це не може бути…
Вона різко нахилилась, намагаючись почути дихання. Нічого. Тиша. Мертва. І ця тиша була гіршою за будь-який крик. Тихий голос позаду.
— А якщо може?
Вона різко обернулась. І побачила себе. Іншу. Спокійнішу. Порожнішу. Її очі були… без страху.
— Ти не зможеш його врятувати, — сказала інша Лея. — Ти ніколи не могла.
— Замовкни… — прошепотіла вона, хитаючи головою.
— Ти тільки дивишся, як він зникає.
— Замовкни!
— І нічого не робиш.
— Я роблю! — вона різко підвелась. — Я тут! Я не пішла!
Інша Лея ледь нахилила голову.
— Але цього недостатньо.
Це було сказано тихо. Майже ніжно. І саме це зламало сильніше. Лея закрила вуха руками, але голос не зник. Бо він був… її. І раптом тіло Вирія на підлозі… зникло. Просто… розчинилось.
— НІ! Вона кинулась вперед — але впала в порожнечу.
Тесса стояла в центрі кімнати. Тихо. Занадто тихо. Світло було рівним, холодним. Білим.
Навколо — вони всі. Векс. Тео. Вирій. Лея. Ерік. Маркус. Сиділи. Мовчки. Нерухомо. Очі відкриті — але порожні.  Над ними — камери. Десятки. Червоні індикатори блимали, як пульс.
Тесса повільно повернулась навколо себе. І раптом почула… слабкий звук. Клац. Потім ще один. Наче перемикачі.
— Ні… — прошепотіла вона. — Ні, це не…
Тихий клац. Голос. Холодний. Беземоційний.
— Спостереження активне.
Вона завмерла.
— Стан: стабільний.
Її руки затремтіли.
— Ви… обрали оптимальний результат.
Вона дивилась на них. Вони не рухались. Але тепер… один із них ледь смикнувся. Ледь. Наче сигнал пройшов.
— Мінімізація ризиків досягнута.
— Ні… — її голос зламався.
— Емоційні відхилення усунені.

— НІ!
Вона кинулась до найближчого — до Еріка, схопила його за плечі.
— Подивись на мене!
Його голова повільно повернулась. Не самостійно. Наче… її повернули.
— Ідентифікація: Тесса, — рівно сказав він.
Вона завмерла.
— Статус: зайва змінна.
— Ерік… це я… — її голос став тихішим. — Це я…
— Рекомендація: усунути.
Її руки затремтіли.
— Це не перемога… — прошепотіла вона. — Це… кінець…
— Це ефективність, — відповів голос.
І камери раптом повернулись. Усі. На неї. І вона зрозуміла. Вони програли. І тепер… спостерігають за нею.
Тео різко вдихнув. Його світ не змінився одразу. Спочатку — просто тиша. Потім — звук. Кроки. Він стояв у вузькому просторі. Темному. Замкненому. І перед ним — він сам. Але інший. Старший. Втомлений. З кров’ю на руках. І тепер кров… почала капати. Крап. Крап. Крап.
— Ну привіт, — сказав той, криво усміхаючись. — Дійшов.
Тео звузив очі.
— Це жарт?
— Це результат.
Тео глянув на його руки. Кров була свіжа.
— Чия?
Той знизав плечима.
— Вгадай.
Тео напружився.
— Я не…
— Зробиш, — перебив той. — Ти завжди доходиш до цього моменту.
— До якого?
Той зробив крок ближче.
— До вибору. Де немає хорошого варіанту.
Пауза.
— І ти обираєш.
Тео зціпив зуби.
— І кого я… вбив?
Той усміхнувся. І нахилився ближче.
— Того, кого не зміг врятувати.
Тиша.
— Я не ти, — жорстко сказав Тео.
Той усміхнувся ширше.
— У цьому й проблема.
І раптом позаду Тео… з’явились силуети. Двоє. Один крок вперед — і він зрозумів. Йому доведеться обрати. Знову.
Вирій стояв. Сам. Навколо — темрява. Безмежна. І в цій темряві — голоси. Тихі. Шепіт.
— Ти не справжній…
— Ти помилка…
— Тебе не повинно бути…
Він стиснув кулаки.
— Замовкніть.
— Ти просто код…
— Ілюзія…
— Збій…
Перед ним з’явилась фігура. Чорна. Знайома. Він не здригнувся.
— Знову ти, — тихо сказав він.
Чорний Вирій усміхнувся.
— А ти очікував когось іншого?
— Ти не реальний.
— Як і ти.
Пауза. І раптом… темрява навколо почала змінюватись. З’явились фрагменти. Спогади. Лея. Її сміх. Її погляд. Її руки. І потім — вона плаче.
— Вона помре, — тихо сказав той.
Вирій завмер.
— Якщо ти залишишся таким.
— Яким?
— Слабким.
— Я не слабкий, — тихо відповів Вирій.
Чорний він нахилив голову.
— Тоді доведи.
— Як?
Пауза.
І відповідь була страшною.
— Перестань бути людиною.
Тиша стала важчою.
Ерік різко стиснув кулак. Перед ним — поле. Порожнє. Занадто знайоме. І тіла. Багато. Він повільно обвів поглядом. І побачив їх. Своїх. Команду. Лежали. Нерухомо. Але тепер… один із них поворухнувся. Ерік завмер. Той підняв голову. Подивився прямо на нього.
— Ти ж мав нас прикрити… — тихо сказав голос.
Ерік зробив крок.
— Я прикривав…
— Недостатньо.
Ще один підвівся. Потім ще.
— Ти завжди запізнюєшся.
— Ні… — він похитав головою. — Я повертався…
— Завжди запізно.
Вони почали вставати. Один за одним. І йти до нього. Не швидко. Але впевнено.
І він раптом зрозумів...Йому нікуди відступати.
Маркус стояв серед… них. Діти. Копії. Десятки. Вони оточили його. Різні. Але однакові. І тепер… одна з них підійшла ближче. Дівчинка. Маленька. Вона обережно взяла його за руку. І… цього разу він відчув дотик. Справжній.
— Батьку, — тихо сказала вона.
Він здригнувся.
— Чому ти нас створив?
— Чому залишив? — інший.
— Чому не повернувся? — ще один.
Він закрив очі на секунду.
— Я…
Голос зламався.
— Я хотів… щоб ніхто не страждав.
— І зробив нас, — сказав один із них.