99.12 — Аромат пам’яті

Стара гастролабораторія не просто стояла — вона ніби  чекала, коли до неї знову торкнуться. І це відчуття було настільки чітким, що здавалося: якби тут були очі — вони б зараз дивились. Спокійно. Терпляче. Як на тих, хто рано чи пізно все одно повертається.
Після тієї важкої тиші, що повисла між ними, ніхто не поспішав говорити. Але й стояти без діла — теж не варіант. Повітря було густе, старе, насичене запахами, які не зникли навіть за роки — прянощі, метал, щось солодке й зіпсоване водночас. Дихати було дивно… ніби кожен вдих щось залишає всередині.
Першою зрушила Векс. Вона ковзнула до найближчого столу, провела пальцями по шару пилу і злегка скривилась, ніби від знайомого присмаку минулого. Пил залишився на її шкірі, і вона автоматично стерла його об штани, але це не допомогло — відчуття залишилось.
— Ну що, — тихо кинула вона, оглядаючи простір, — розбираємо цей музей жахів?
Її голос прозвучав майже звично. Майже. Але десь під цим було щось напружене, наче струна, яку зачепили й вона ще не перестала вібрувати.
Тео підійшов ближче, сперся стегном об край столу, підхопив одну з пробірок і підніс до світла. Всередині щось темне, густе, давно засохле, але навіть так воно виглядало… живим. Ніби пам’ятало, чим було. Він трохи нахилив голову, вдивляючись.
— Якщо тут є сувеніри, я беру магнітик, — пробурмотів він, злегка постукуючи склом нігтем.
— Візьми одразу два, — не дивлячись на нього, відповіла Векс. — Один на пам’ять, другий — щоб пригадати, як ти тут помреш.
Він ледь усміхнувся, але очі залишились серйозними.
— Романтика повернулась. Значить, все не так погано.
Вона не відповіла. Але кутик її губ ледь здригнувся —  настільки непомітно, що це могло здатися грою світла.
Тим часом Лея вже обійшла інший бік лабораторії. Вона відкривала шухляду за шухлядою, обережно, але швидко, ніби щось шукала… хоча сама не до кінця розуміла, що саме. Пальці ковзали по старих етикетках, по склу, по металу. Деякі написи були стерті, деякі — написані поспіхом, ніби їх залишали вже тоді, коли все виходило з-під контролю. Одна шухляда заїла. Вона стиснула зуби, ривком потягнула — і та різко вискочила, змусивши її трохи відступити.
— Тут… — вона нахилилась ближче до однієї з банок, відкрутила кришку і обережно вдихнула. — Ого.
Запах був різкий, але не неприємний. Навпаки — занадто приємний. Настільки, що викликав миттєву довіру… і це якраз лякало.
— Це “ого” в хорошому сенсі чи в “зараз вибухнемо”? — озвався Ерік, не відриваючись від огляду одного з реакторів. Його пальці вже знайшли панель керування, і він перевіряв її стан, рухаючись швидко, чітко, без зайвих емоцій.
— Це “ого, я пам’ятаю цей запах”… — тихо відповіла вона. — І це погано.
Вирій підійшов до неї, глянув у банку, але не поспішав нюхати. Його погляд був уважний, але обережний, ніби він уже знав, що тут не можна довіряти навіть дрібницям.
— І що це?
Вона закрутила кришку назад, трохи сильніше, ніж потрібно.
— Підсилювач емоційної реакції. Дуже стара версія. Її використовували, щоб… — вона затнулась, пальці на секунду стиснулись, — щоб їжа “впливала”.
— На смак? — з іронією кинув Тео, навіть не дивлячись у їхній бік.
Лея повільно перевела на нього погляд. Довго. Майже  холодно.
— На поведінку.
Тиша на секунду стала густішою. Наче хтось перекрив звук.
Тесса тим часом стояла біля високої металевої шафи. Вона відкрила дверцята, і ті протяжно заскрипіли, ніби не хотіли цього робити. Всередині — ряди маленьких контейнерів, акуратно підписаних, як у бібліотеці… тільки замість книг — запахи.
Вона витягнула один, обережно провела пальцем по напису, ніби боялась стерти щось важливе.
— “Синтетичний аромат №47… варіація страху”… — тихо прочитала вона.
— Прекрасно, — пробурмотів Ерік, підходячи ближче. — Тепер страх ще й у банках продають.
— Можливо, зі знижкою, — додала Лея, не відводячи погляду від своїх знахідок.
Тесса ледь усміхнулась, але в її очах була напруга. Вона відкрила контейнер і дуже обережно вдихнула. Завмерла. Її плечі трохи піднялись, дихання збилось.
— Тесса? — тихо покликав Ерік.
Вона моргнула, ніби поверталась.
— Це… дивно. Воно пахне… як спогад.
— Який? — запитав він тихіше, вже уважніше дивлячись на неї.
Вона закрила контейнер, трохи різкіше, ніж хотіла.
— Не впевнена, що хочу це озвучувати.
Ерік не наполягав. Просто став трохи ближче. Його рука ледь торкнулась її ліктя — коротко, майже випадково. Але вона не відсунулась.
З іншого боку Маркус уже стояв біля головного реакторного блоку. Його пальці швидко ковзали по панелі, перевіряючи, аналізуючи, ніби він читав стару, знайому мову. Десь  всередині механізмів щось ще жило — дуже тихо, але стабільно.
Поруч Альфа повільно ходив між столами, обнюхував усе — уважно, методично, як справжній слідопит. Його рухи були спокійні, але хвіст трохи напружений.
— Тут усе ще є залишкові процеси, — тихо сказав Маркус. — Система не повністю мертва.
— Тобто вона може нас… приготувати? — кинула Векс, відкриваючи ще одну шухляду.
— Теоретично — так.
Вона хмикнула.
— Чудово. Я не люблю бути інгредієнтом.
Альфа раптом різко зупинився біля одного з відкритих контейнерів. Нахилився. Вдихнув. І… голосно чхнув. Різко. Гучно. Несподівано. Звук відбився від металевих стін і повернувся луною.
Усі здригнулись.
—Дідько! — Тео автоматично вихопив зброю. — Що це було?!
— Це був пес, — сухо сказала Векс, але сама теж напружилась, плечі трохи піднялись.
Лея нервово засміялась, коротко, уривчасто.
— Окей, якщо навіть Альфа не витримує — нам точно сюди не треба було лізти.
Альфа фиркнув, трохи струснув головою і відійшов від контейнера, явно невдоволений. Він глянув на Маркуса, ніби щось повідомляв без слів.
— Він відчуває щось, — тихо сказав Маркус. — І це його дратує.
— Мене теж уже дратує, — буркнув Тео, опускаючи зброю, але не прибираючи її далеко.
І саме в цей момент — тихий гул.
Спочатку ледве чутний. Наче десь далеко запрацював старий  механізм. Потім — сильніший. Вентиляція. Старі решітки під стелею здригнулись, і з них почало виходити щось… легке. Майже невидиме. Але достатньо густе, щоб змінити повітря. Газ.
— О ні, — видихнула Лея, і цього разу без жартів.
— Всі назад, — різко сказав Ерік, уже рухаючись до Тесси.
Але було пізно. Перші секунди — нічого. Абсолютно. Навіть занадто нормально.
— Може, це просто повітря, — невпевнено сказав Тео, але сам уже напружився.
— У цьому місці? — Векс глянула на нього. — Ти серйозно?
І тоді почалось. Лея першою схопилась за голову. Пальці вп’ялися в волосся, дихання стало різким.
— Стоп… — прошепотіла вона. — Це… знову…
Вона озирнулась — і її погляд став іншим. Розфокусованим. Наче вона дивилась крізь них.
— Вирій… — тихо сказала вона. — Ти… зникаєш.
Він одразу взяв її за плечі, міцно, але обережно.
— Я тут.
— Ні… — вона похитала головою, сльози блиснули в очах. — Ти… як тоді… ти розсипаєшся…
Він стиснув сильніше, притягнув ближче.
— Дивись на мене.
Але її вже “тягнуло” кудись глибше. Вона ніби провалювалась у щось, що бачила тільки вона.
Тим часом Тесса різко відступила назад, ніби на щось  наступила.
— Ні… ні… це не тут… — прошепотіла вона, дивлячись у кут.
Ерік миттєво обернувся до неї, зробив крок, ще один.
— Тесса?
Вона дивилась у порожній простір… але її погляд був живий, наляканий.
— Вони… тут… — її голос затремтів. — Чому вони тут…
Він підійшов ближче, обережно торкнувся її руки, стиснув.
— Тут нікого немає.
— Є, — прошепотіла вона. — Я їх відчуваю… вони дивляться…
Він нахилився ближче, тихіше:
— Дивись на мене. Тільки на мене.
Її погляд на секунду смикнувся до нього… але знову “поплив”.
Векс різко вдихнула, притиснула пальці до скроні.
— О, це вже не смішно… — пробурмотіла вона. — Я клянуся, якщо я зараз знову почну щось “відчувати”…
Вона замовкла. Її погляд завмер. Повільно піднявся.
— Тео… — тихо сказала вона.
Він одразу повернувся.
— Що?
Вона дивилась на нього… але якось інакше. Наче вперше.
— Ти… не той.
Пауза.
Він напружився, щелепа стиснулась.
— Поясни.
Вона зробила крок назад, майже несвідомо.
— Ти не той, кого я знаю.
— Векс, — його голос став жорсткішим, але тихішим, — дивись на мене.
— Я дивлюсь, — прошепотіла вона. — І це проблема.