99.11 — Збір після розлому (усі разом, але вже не ті)

Стара гастролабораторія зустріла їх тишею. Не тією мертвою, як у залах випробувань. І не тією тривожною, що змушує обертатися. Ні. Це була тиша місця, яке вже пережило занадто багато — і більше не дивується.
Світло тут працювало уривками. Десь лампи мерехтіли, десь гасли назавжди. Металеві столи стояли під пилом і слідами чогось, що давно висохло. Скляні капсули вздовж стін були порожні… або виглядали порожніми. Десь у глибині повільно капала вода — монотонно, як зламаний метроном.
І саме сюди вони приходили. Не разом. Але однаково.
Першою з’явилась Векс. Вона вийшла з вузького коридору, обережно, майже безшумно, хоча зазвичай її кроки були впевненими й швидкими. Зараз — ні. Її плечі були трохи напружені, пальці стиснуті, ніби вона щось тримала… хоча руки були порожні. Вона зупинилась посеред залу, ковзнула поглядом по знайомих конструкціях. І на мить її обличчя змінилось. Наче щось тепле… майже материнське… промайнуло і одразу зникло. Її погляд зачепив одну з капсул — і затримався довше, ніж варто.
У голові на секунду спалах: маленька рука, тепла, жива. Дихання поруч. Голос, який вона не чула… але пам’ятала.
Вона різко кліпнула.
— Ну звісно, — тихо видихнула вона. — Куди ж іще.
Кроки позаду. Вона різко обернулась. Тео. Він стояв на вході, сперся плечем об металевий косяк, дивився на неї уважно. Надто уважно. Наче шукав у ній щось. Наче перевіряв, чи вона… та сама. Вона теж дивилась. Кілька секунд. Занадто довгих. Потім вона першою відвела погляд.
— Живий, — сказала вона, ніби констатуючи факт.

Він повільно кивнув, ковзнувши поглядом по її руках, по плечах, ніби шукав сліди поранень… або змін, які не видно зовні.
— Як бачиш, — тихо відповів він. І, після паузи, додав: — Ти теж.
Вона хмикнула.
— Поки що.
Він ледь стиснув губи. Хотів щось сказати — і не сказав.
Знову тиша.
Він зробив кілька кроків ближче. Зупинився. Не торкнувся. Хоча хотів. Це було видно по тому, як ледь здригнулась його рука, і як він одразу сховав її в кишеню.
— Ти… — він почав, але замовк.
Вона підняла брову, але не дивилась на нього.
— Я що?
Він вдихнув, ніби підбирав слова… і зрозумів, що жодне не підходить.
— Нічого, — видихнув він. — Просто… ти інша.
Вона ледь усміхнулась. Криво. Захисно.
— Ти теж.
І в цьому “теж” було значно більше, ніж слова.
На секунду їхні погляди перетнулись знову. І в цій короткій миті було все: страх, провина, щось невимовлене… і щось, що вони обидва не ризикнули назвати.
Кроки з іншого боку. Лея буквально “ввалилась” у простір, ніби її викинуло сюди. Вона на секунду втратила рівновагу, але Вирій миттєво підхопив її за лікоть. Його рух був надто швидким. Наче він чекав цього моменту.
— Обережно, — тихо сказав він.
Вона глянула на нього. Довше, ніж треба. І в її погляді було щось дивне — ніби вона перевіряла, чи він… реальний. Її пальці ледь стиснули його руку. На секунду довше, ніж  просто для рівноваги.
— Я ще тут? — тихо спитала вона.
Він ледь нахилив голову, уважно дивлячись на неї.
— Якщо це глюк, то дуже переконливий.
Вона тихо засміялась. Коротко. Але в цьому сміху була втома.
— Тоді я залишаюсь.
Він не відпустив її одразу. І вона не забрала руку. Тільки коли вона обернулась до інших — зв’язок розірвався.
— О, — вона кліпнула. — Вечір зустрічей травмованих?
— Без алкоголю, — сухо кинув Тео.
— Оце вже жорстоко, — пробурмотіла вона, потираючи скроню.
Вирій перевів погляд на Векс і Тео. Потім — на простір. Його очі на секунду затримались на одному зі столів, де колись стояли інкубаційні капсули. Його щелепа ледь напружилась. В голові — фрагменти. Код. Лея, яка розпадається. Його власний вибір. Він повільно видихнув.
— Символічно, — тихо сказав він.
— Що саме? — запитала Лея, трохи примружившись.
— Нас привело туди, де все починалось.
— Ага, — відгукнулась вона. — Дуже “весела” точка відліку. Я прямо відчуваю, як моє психічне здоров’я дякує за тур.
Нові кроки. Тесса й Ерік зайшли разом. Не тримаючись за руки. Але близько. Занадто близько, щоб це було випадково. Ерік одразу окинув приміщення поглядом, оцінюючи, шукаючи загрози. Його рухи були точні, контрольовані. Але в них було щось жорсткіше, ніж раніше. Наче він більше не  дозволяв собі сумніватись. Тесса ж навпаки — завмерла. Вона дивилась на це місце так, ніби чула щось, чого інші не чули. Її пальці ледь здригнулись.
— Тут… — тихо сказала вона.
Ерік одразу напружився, став трохи ближче, майже непомітно закриваючи її собою.
— Що?
Вона похитала головою, але не одразу. Її погляд ковзнув по капсулах.
— Нічого. Просто… відчуття.
— Чудово, — зітхнув Тео. — Відчуття. Саме цього нам і бракувало. Може ще хтось щось “передчуває”?
Тесса кинула на нього погляд.
— Ти завжди такий приємний після апокаліпсису?
— Я ще стримуюсь.
— О, не треба, — вона склала руки. — Нам усім потрібен твій шарм.
— Діти, не сваріться, — тихо вставила Лея, піднімаючи руку. — Я тільки-но пережила екзистенційну кризу, не хочу ще й це слухати. У мене ліміт.
— Ти? — Тео глянув на неї. — Я думав, це в тебе стандартний режим.
— Ображаєш, — вона скривилась. — І трохи правий. Але сьогодні я навіть для себе занадто.
І раптом тихий звук. Кроки. Повільні. З іншого боку залу. Маркус. Він вийшов із темряви так, ніби був її частиною. Спокійний.  Занадто спокійний. Але це вже не була холодна відстороненість. Це була… тиша після рішення. Поруч — Альфа. Пес одразу зупинився. Його погляд пройшовся по кожному. Повільно. Уважно. Наче він не дивився — зчитував. Маркус теж оглянув їх. І на мить в його очах промайнуло щось… людське. Втома. І ще — прийняття.
— Здається, нас сюди зібрали, — тихо сказав він.
— А ти, як завжди, з запізненням, — кинув Тео.
Маркус ледь повернув голову в його бік.
— Я прийшов, коли перестав тікати.
Тиша. Це прозвучало… інакше.
Навіть Тео не одразу знайшов, що відповісти.
Альфа раптом підійшов до Векс. Обнюхав. Затримався. Ледь нахилив голову.
Вона напружилась.
— Що? — тихо сказала вона. — Не подобаюсь?
Альфа не відреагував. Просто… дивився. Довше, ніж треба. Потім — тихо фиркнув і відійшов.
— Це було образливо, — буркнула вона, але голос трохи зрадив.
— Він ніколи не помиляється, — тихо сказав Маркус.
— Тоді мені ще гірше, — сухо відповіла вона, відводячи погляд.
Пес пішов далі. До Тео — коротко, різко. До Леї — він ледь торкнувся носом її руки, ніби перевіряючи, чи вона “ціла”. Вона нервово посміхнулась.
— Я жива, якщо що. Поки що.
Біля Вирія він затримався довше. Дуже довго. Їхні погляди зустрілись. І щось між ними пройшло — тихе, напружене. Вирій повільно опустив очі.