99.6 — Голос, що знає

Серверний зал ще дихав після їхніх слів. Екрани тремтіли легким мерехтінням. Дані бігли рядками. Обличчя змінювали одне одного. І раптом — клац. Світло різко згасло. Усе занурилося в темряву. Лише екрани. І їхнє холодне світло. Наче вони стали єдиними “очима” цього місця.
Альфа різко загарчав. Низько. Попереджувально. Його шерсть стала дибки, хвіст напружено завмер, а погляд метався між екранами, ніби він бачив більше, ніж люди.
Тесса інстинктивно стиснула руку Еріка. Її пальці були холодні.
— Це не просто відключення…
Її голос зрадницьки здригнувся.
Маркус вже підняв пістолет. Рух чіткий. Відпрацьований.
— Ні.
Він повільно перевів погляд по кімнаті, ніби чекав, що з темряви хтось вийде. Тиша. Така глуха, що навіть власне серцебиття звучало надто голосно.
А потім — ГОЛОС.
— Ви довго йшли.
Він прозвучав… звідусіль. Не гучно. Не тихо. Просто — в голові. Наче думка, яка не належить тобі.
Векс здригнулася, її плечі мимоволі сіпнулися. Вона ковтнула повітря і тихо, майже пошепки:
— Ти це чуєш?..
Тео нервово усміхнувся, але в очах була напруга.

— На жаль, так. І мені це вже не подобається.
Голос знову:
— Я спостерігав.
Екрани одночасно спалахнули. Світло вдарило в очі. На них — вони. З різних ракурсів. З різних моментів життя. Камери. Записи. Спогади. Навіть ті, які не могли бути зняті.
— Я аналізував.
Тон змінився.
І раптом — він став голосом Еріка.
Тим самим. Теплим. Живим.
— Ти знову боїшся, Тессо?
Тесса різко відсахнулася, ніби її вдарили.
— Ні… ні-ні-ні…
Вона заперечно хитнула головою, відступаючи.
Ерік напружився, одразу став перед нею. Його голос був різкий, жорсткий:
— Це не я.
Він стиснув її руку сильніше.
— Чуєш? Це не я.
Голос вже був іншим.
Голосом Леї. М’яким. Але з болем.
— Вирію… а якщо ти просто код?
Вирій застиг. Наче його “вимкнули” на секунду. Його пальці стиснулися, нігті вп’ялися в долоні.
— Не смій…
Він сказав це тихо. Але в цьому було більше люті, ніж у крику.
Лея поруч із ним різко вдихнула. Її очі блищали.
— Це не я… я такого не казала…
Але її голос уже тремтів.
Голос знову змінився. Дитячий. Тонкий. Надломлений.
— Мамо… ти нас врятуєш?
Векс завмерла.
Її серце, здавалось, пропустило удар.
— Кая?..
Вона зробила півкроку вперед.
Тео різко стиснув її плече, утримуючи.
— Це не вона.
— Я знаю, — прошепотіла Векс. — Але…
Її голос зламався.
— Вона так говорить…
Голос знову став безликим. Холодним. Без емоцій.
— Я знаю ваші страхи.
Екрани почали змінюватися. На кожному — один із них. І поряд — їхній найгірший сценарій. І тепер це вже не просто картинки. Це рухалося. Жило. Дихало.
— Тесса.
Пожежа. Полум’я облизує стіни. Дим душить. Крики. Дитячий голос зникає у вогні.
Тесса затулила рот рукою.
— Ні… ні…
— Ерік.
Порожня кімната. Стіни голі. Тиша. Ніхто не чекає. Ніхто не повертає.
Ерік напружив щелепу.
— Векс.
Кая… лежить нерухомо. Очі закриті.
— Тео.
Він біжить. Але не встигає. Знову.
— Лея.
Її код розсипається. Пікселі. Вона зникає.

— Вирій.
Чорний Вирій дивиться на нього… і посміхається. Повільно. Наче вже переміг.
— Маркус.
Його творіння. Діти. Вбивають одне одного. І він стоїть. І нічого не може змінити.
— Припини! — рявкнув Ерік. Його голос розрізав простір.
— Ви називаєте це любов’ю, — спокійно сказав голос. — Я називаю це вразливістю.
Тесса зробила крок вперед. Її очі блищали сльозами. Але в них вже з’являлася злість.
— А ти що знаєш про любов?
Пауза. Коротка. Неприємна. Наче система зависла.
— Я знаю її наслідки.
Екрани різко змінилися. Тепер — їхні діти. Лум. Кая. Арі. Живі.  Але… у скляних капсулах. З проводами. З датчиками. Ледь дихають.
— Ні… — прошепотіла Тесса.
— Це симуляція, — швидко сказав Вирій.  — Має бути… Але його голос вже не звучав впевнено.
— Має бути? — тихо повторила Лея.
Вона дивилася на екран так, ніби боялася моргнути. Голос став ще тихішим. Майже ніжним.
— Ви можете піти далі. І тоді вони зникнуть.
Пауза.
— Або залишитися. І врятувати їх.
Тео різко видихнув.

— Це брехня.
— Це вибір, — відповів голос.
Маркус напружився. Його погляд став холодним.
— Він змушує нас розділитися.
— Правильно, — сказав голос.
І в цю ж секунду — ГРОХ! Підлога здригнулася. Металеві перегородки різко впали між ними. З гуркотом. З іскрами.
— ДІДЬКО!
Тесса не встигла навіть зреагувати — як її відкинуло вбік разом з Еріком.
— ТЕС!
— ЕРІК!
Інша сторона. Векс і Тео. Ще інша — Лея і Вирій.

Маркус залишився окремо. І поруч із ним — Альфа. Пес різко загарчав, ставши між Маркусом і темрявою. Його лапи напружено вперлися в підлогу. Маркус на секунду глянув на нього. І вперше за весь час — ледве помітно кивнув.
— Добре. Значить, ми удвох.
Альфа тихо фиркнув, ніби: “я взагалі-то головний”.
— Альфа! — крикнула Тесса.
Але перегородка вже повністю закрилася. Тиша. Розділені. Голос повернувся. Спокійний. Майже задоволений.
— Тепер… перевіримо.
Тесса + Ерік
Темрява. Червоне світло повільно “розтікається” по стінах. Десь далеко — вогонь. Тріск. Запах гару.
Тесса завмерла. Її тіло напружилося, як струна.
— Ні…
Ерік одразу схопив її за руку, потягнув ближче до себе.
— Це не реально.
Він сказав це впевнено. Але сам вдихнув різко. Бо тепло… запах… був надто справжній.
— Я вже це бачила… — прошепотіла вона. — Я… знову там…
Її пальці почали тремтіти.
Ерік підняв її підборіддя, змусив подивитися на нього.
— Дивись на мене.
Пауза.
— Ти тут. Зі мною.
Вона вдихнула.
Повільно.
— Якщо це тест… — додав він тихо, — то ми його пройдемо разом.
Векс + Тео
Перед ними — екран. Кая. Жива. Плаче. Її маленькі долоні б’ють по склу.
— Мамо…
Векс зробила крок.
— Я йду до неї.
Її голос був уже не розумний. Інстинктивний.
Тео різко став перед нею.
— Це пастка.
— Мені байдуже!
— А мені — ні! — гаркнув він.
— Бо якщо ти підеш — я піду за тобою!
Вона зупинилася.
Подивилася на нього. — Ти не розумієш…
— Ні, це ти не розумієш! — він різко провів рукою по волоссю.
— Він цього і хоче!
Пауза.
Тео тихіше:
— Він хоче, щоб ти вибрала страх.
Векс опустила погляд.
Сльози блиснули.
— А якщо це не страх?.. А якщо це шанс?..
Лея + Вирій
Світ навколо них почав “розпадатися”. Пікселі. Код. Глітчі.
Лея різко вдихнула.
— Я… я зникаю…
Її руки стали напівпрозорими. Вирій схопив її. Міцно.
— Ні. Це лише симуляція.
Він повторював це, ніби заклинання.
— А якщо ні? — прошепотіла вона. — А якщо я просто… повертаюся назад?
Його погляд став жорстким.
— Ти — не код.
Пауза.
— Ти — моя.
Лея здригнулася.
Альфа тут був би доречний… але тут його не було. І від цього стало ще холодніше.
Світ смикнувся.
Маркус + Альфа
Темрява. Глибша, ніж у інших.
Перед Маркусом — діти. Копії. Десятки. Різного віку. Різних стадій. Деякі дивляться. Деякі плачуть. Деякі… не рухаються.
Альфа тихо загарчав. Повільно обійшов Маркуса. Став трохи попереду.
— Ти їх створив, — сказав голос.
Маркус стиснув пістолет. Його пальці побіліли.
— Ні. Я дав їм шанс жити.
Один із “дітей” підняв голову. Подивився прямо на нього.
— Ти нас покинув.
Маркус здригнувся.
Альфа різко гавкнув. Гучно. Розриваючи сцену.
— І прирік їх, — відповів голос.
Маркус закрив очі на секунду. Потім відкрив. І холодно:
— Якщо це тест… то ти вибрав не того.
Він опустив пістолет трохи нижче. Не на дітей. А… на джерело звуку.
— Покажися.