99.3 — Двері, які чекали

Вітер повільно гуляв між деревами.
Гілки старого лісу тихо скрипіли, ніби хтось повільно крутив іржаві шарніри великого механізму.

Лабораторія стояла перед ними — темна, мовчазна, величезна. Бетонні стіни виглядали старими і потрісканими. Деякі вікна були вибиті. Деякі — закриті металевими листами.
І попри це…
У всьому цьому місці було щось дивне. Ніби будівля дивилася на них. Не просто стояла. А чекала.
Векс стояла першою. Її руки лежали на поясі, але пальці вже машинально торкалися кобури. Вона довго дивилася на темний вхід. Її очі рухалися по будівлі — від вікон до даху, від тріщин у бетоні до темного провалу дверей.
— Ненавиджу такі місця.
Ерік тихо фиркнув. Він стояв трохи позаду, закинувши руки в кишені куртки, але його плечі були напружені.
— О, чудово. Бо ми зараз зайдемо всередину.
Тео перевірив пістолет. Клац. Звук у тиші прозвучав майже занадто голосно. Він тихо сказав:
— План той самий. Очі відкриті. Якщо щось рухається — спочатку думаємо, потім стріляємо.
Ерік підняв брову.
— Тобто стріляти все ж можна?
Тео коротко глянув на нього.
— Якщо дуже треба.
Ерік задоволено кивнув.
— Прекрасно.
Вирій перевірив ліхтарик.Промінь світла ковзнув по темному фасаду лабораторії.
— Альфа.
Пес одразу став поруч. Його вуха стояли. Хвіст був опущений, але напружений. Він тихо гарчав. Не голосно. Ледь чутно. Наче щось відчував.
Лея нахилилась і поклала руку йому на шию. Її пальці повільно ковзнули по густій шерсті.

— Тихо, хлопче. Ми разом.
Альфа коротко фиркнув. Але гарчати не перестав.
Тесса дивилась на лабораторію. Довше, ніж усі інші. Її очі рухалися по темних вікнах. По металевих листах. По тріщинах у бетоні. В її очах було щось напружене.
— Тут щось не так.
Маркус тихо відповів:
— Тут все не так.
Він дістав пістолет. Перевірив магазин. Вставив його назад. Його рухи були спокійні. Надто спокійні.
— Йдемо.
Гравій тихо хрумтів під ногами. Вітер свистів у старих металевих конструкціях. Десь високо скрипнула труба.
Ерік озирнувся. Його очі ковзнули по темних деревах.
— Ви теж це відчуваєте?
Векс не обернулась.
— Так. Що за нами дивляться.
Лея тихо сказала:
— Я теж.
Вирій нахмурився. Його рука трохи сильніше стиснула ліхтарик.
— Альфа відчуває.
Пес тихо гарчав. Його погляд постійно рухався. Ліворуч. Праворуч. На дах. На темні вікна. Він раптом різко підняв голову. Подивився на третій поверх. Його шерсть трохи стала дибки.
Ерік помітив це.
— Мені не подобається, коли пес знає щось раніше за нас.
Маркус коротко сказав:
— Якщо тут хтось є — він дуже добре ховається.
Ерік тихо пробурмотів:
— Супер. Я просто обожнюю невидимих ворогів.

Вони підійшли до головного входу.
Старі металеві двері стояли прочиненими. Повільно гойдалися від вітру. Скрип. Скрип.
Векс зупинилась. Її очі звузилися. Вона подивилась на щілину між дверима. На темряву всередині.
— Це погано.
Тео тихо сказав:
— Дуже.
Ерік подивився на двері.
— Він нас чекає.
Маркус кивнув.
— Так. І навіть не приховує цього.
Вирій тихо сказав:
— Тоді не будемо змушувати господаря чекати.
Векс повільно відчинила двері. Метал тихо скрипнув. І вони зайшли всередину.
Темрява. Густа. Холодна. Повітря було старе. Затхле. Пахло пилом, металом і чимось ще… Медичним.
Пилюка одразу піднялася у світлі ліхтариків.
Тео клацнув кнопкою. Конус світла прорізав темряву. Потім ще один. І ще. Сім вузьких променів ковзнули по приміщенню.

Перед ними відкрився великий хол. Старий. Запущений. Підлога була покрита товстим шаром пилу. Коли вони зробили перші кроки — пил піднявся хмарками. Скрізь висіла павутина. На стінах — облуплена фарба. Деякі лампи на стелі висіли на проводах. Одна повільно гойдалася. Посеред залу стояла розбита рецепція. Стійка була перекинута. Комп’ютери розбиті. Екрани вкриті тріщинами. Один монітор лежав на підлозі. Його екран був чорний. Але крізь тріщину в ньому відбивався промінь ліхтарика.
Тесса тихо сказала:
— Тут давно нікого не було.
Маркус похитав головою.
— Ні.
Він посвітив ліхтариком на підлогу. Сліди. Свіжі. Чіткі.
Векс тихо сказала:
— Він тут.
Ерік оглянув стелю. Його ліхтарик ковзнув по темних кутах.
— І я вже відчуваю, що він дивиться на нас через якусь камеру.
Лея посвітила у бік старих ліфтів.
Вони стояли в кінці холу. Двері були напіввідкриті. Всередині — темрява.
Вирій підійшов ближче. Його ліхтарик ковзнув по старій панелі кнопок. Більшість кнопок були розбиті. Деякі висіли на проводах.
— Це не працює.
Він спробував натиснути одну кнопку. Нічого.
Тесса підійшла до стіни. Там висіли старі медичні каталоги. Папки. Документи. Деякі розсипалися від часу. Вона провела пальцем по одній з них. Пил залишив темну лінію.
— Психологічні експерименти.
Вона відкрила папку.
— Нейростимуляція.
Перегорнула сторінку.
— Поведінкові тести.
Ерік тихо сказав:
— Чудово. Лабораторія для створення психопатів.
Маркус тим часом обійшов рецепцію. Його ліхтарик ковзнув  по стіні. І раптом він зупинився.
— Сюди.
Усі підійшли.
На стіні висіла стара схема комплексу. Папір пожовтів. Кути були відірвані. Але лінії ще було видно.
Тесса підійшла ближче.
— Ого.
Векс нахилилась.
— Що?
Тесса посвітила ліхтариком.
— Це не просто лабораторія.
Вона провела пальцем по схемі.
— Перший рівень — адміністративний. Другий — дослідницькі лабораторії. Третій…
Вона замовкла.
Ерік нахилився ближче.
— Що третій?
Тесса тихо сказала:
— Підземний комплекс.
Вирій насупився.
— Наскільки глибокий?
Тесса посвітила вниз по схемі.
— Четвертий рівень. П’ятий. Шостий.
Ерік повільно випрямився.
— Та ви жартуєте.
Маркус похмуро відповів:
— Ні.
Векс повільно сказала:
— Він побудував підземне місто.
У цей момент вони рушили далі коридором. Кроки луною відбивалися від стін. Пил здіймався під ногами.