99.2 — Дорога до місця, де закінчуються відповіді

Осіння ніч зустріла їх холодним вітром. Листя ковзало асфальтом, ніби маленькі тіні, що тікали від фар. Десь далеко, за містом, глухо пролунало гудіння поїзда, і це звучало так, ніби світ повільно відсувається назад, залишаючи позаду щось знайоме й безпечне. Місто поступово тануло за спиною. Вогні будинків рідшали. Вікна перетворювалися на поодинокі жовті точки, що  губилися в темряві.
Ніч була з тих, у яких звуки здаються гучнішими, ніж удень. Кожен порив вітру. Кожен шурхіт листя. Кожен скрип гілки. Ніби світ уважно прислухався до того, що зараз станеться.
Дві машини виїхали з темної вулиці, де стояло агентство «Пі і Ца». Фари прорізали ніч вузькими світловими доріжками.
Старий будинок агентства швидко зник за поворотом, але на мить здалося, що його темні вікна дивляться їм услід. Наче мовчки проводжають. Наче знають — цієї ночі все зміниться.
У першій машині за кермом сидів Тео. Поруч із ним — Векс. На задньому сидінні — Тесса і Ерік.
Друга машина їхала трохи позаду. Там були Вирій і Лея.
І ще хтось.
На задньому сидінні другої машини, розтягнувшись майже на всю ширину сидіння, лежав великий білий пес. Альфа. Швейцарська вівчарка з густою коричневою шерстю, яка у світлі фар здавалася майже сріблястою. Його голова лежала між передніми сидіннями, і він уважно дивився вперед. Величезні лапи іноді трохи ковзали по оббивці, коли машина підстрибувала на нерівностях дороги. Його темні очі блищали. Він не спав. Він теж їхав на справу.
Дорога за місто була майже порожня. Лише іноді повз пролітали рідкісні машини, а потім знову починалася темрява.
Дощ не почався, але в повітрі висіла важка волога.
Фари освітлювали мокрий асфальт, який блищав, наче чорне скло. Час від часу колеса проїжджали по калюжах, і вода розліталася в боки тихими сріблястими бризками. У машині було тихо.
Тео крутив кермо повільно й уважно. Його руки лежали на кермі впевнено, але пальці іноді трохи стискалися — майже  непомітно.
Векс дивилась у вікно. Темні дерева пролітали повз, мов примари. Її пальці лежали на коліні, але іноді ледь помітно стискалися.
Тесса сиділа позаду з планшетом.
На екрані була карта. Червона точка повільно наближалася до позначеного місця. Карта іноді миготіла — слабкий сигнал.
Тесса тихо торкнулася екрану, збільшила масштаб. Порожні поля. Стара промислова зона. Ліс. І там, у самому центрі темної плями — координати лабораторії.
Ерік дивився вперед. Потім зітхнув. Довго. Наче людина, яка вже знає, що попереду буде погано, але все одно їде туди. Він потер обличчя долонями, ніби намагаючись прогнати втому, і тихо пробурмотів:
— Хтось ще відчуває, що ми їдемо прямо у фільм жахів?
Тео не відводячи погляду від дороги відповів:
— Так.
Ерік трохи підняв брову.
— І?
— І ми ті люди, які у фільмах кажуть: "давайте зайдемо в цю покинуту будівлю".
Ерік усміхнувся.
— Чудово.
Він драматично відкинув голову на сидіння.
— Просто прекрасно.
Векс тихо сказала:
— Принаймні ми знаємо, що там буде небезпечно.
Тесса не підняла очей від планшета.
— Зазвичай люди у фільмах цього не знають.
Ерік задумливо кивнув.
— Тобто ми розумніші.
Тео знизав плечима.

— Не факт. Дякую за підтримку.
Ерік повернувся до Тесси.
Він нахилився трохи ближче, щоб подивитися на планшет.
— Скільки ще?
Тесса швидко глянула на карту.
— Тридцять хвилин.
Пауза.
— Якщо дорога нормальна.
Ерік фиркнув.
— Якщо.
Він подивився у темряву за вікном.
— А щось мені підказує, що вона буде не нормальна.
Векс тихо усміхнулась.
— Інтуїція?
— Досвід.
На кілька хвилин у машині знову запала тиша. Вітер бився у скло. Фари ковзали по голих деревах обабіч дороги. Гілки іноді виглядали так, ніби намагаються схопити машину.
Тео тихо сказав:
— Якщо це справді він…
Векс не обернулась.
— То сьогодні все закінчиться.
Тео трохи повернув голову до неї.
— Ти впевнена?
— Ні.
Пауза.
— Але відчуваю це.
В її голосі було щось інше. Не страх. Скоріше… втома. Довга, глибока втома людини, яка дуже довго переслідувала одну тінь.

Тесса раптом тихо сказала з заднього сидіння:
— Я читала його старі записи.
Ерік повернув голову.
— І?
— Він не планує відступати.
— Тобто?
Тесса підняла очі.
Світло планшета зробило її обличчя блідим.
— Якщо він там… він чекає нас.
Це зависло у повітрі. Наче важка хмара.
Ерік тихо видихнув.
— Чудово. Люблю коли ворог готує нам сюрпризи.
Векс повернула голову.
— Ти нервуєш.
— Звісно нервую.
Він провів рукою по волоссю.
— Ми їдемо до геніального психопата, який будував пастки для людей. У лабораторію. Уночі.
— І я маю не нервувати?
Векс трохи усміхнулась.
— Ти ще й жартуєш.
— Це мій спосіб не кричати.
Тео тихо засміявся.
— Ти дивна людина.
— Дякую.
Ерік відкинувся на сидіння.
— Я сприйму це як комплімент.
У другій машині атмосфера була іншою. Там було тихіше. Глибше. Наче слова важили більше.
Вирій тримав кермо. Його погляд був зосереджений на дорозі. Але час від часу він поглядав у дзеркало — перевіряючи, чи перша машина все ще попереду.
Лея сиділа поруч. Вона дивилася на темні поля за вікном.
Іноді далекі ферми миготіли поодинокими вогнями.
Альфа підняв голову. Його вуха трохи сіпнулися. Пес тихо втягнув повітря носом. Наче щось відчув.
Лея тихо сказала:
— Думаєш, ми всі повернемося?
Вирій не відповів одразу.
Він лише трохи сильніше стиснув кермо.
— Я хочу вірити.
— Це не відповідь.
Він видихнув.
— Ні.
Лея опустила погляд.
— Я іноді думаю…
— Що?
— Що ми занадто довго йшли до цього.
Вирій усміхнувся.
— Це правда.
— І що буде після? Якщо ми виживемо?
Вона тихо кивнула.
Він на секунду подивився на неї.
— Тоді… я хочу нарешті пожити нормально.
— Нормально?
— Без маніяків. Без лабораторій. Без куль.
Лея усміхнулась.
— Звучить нереально.
Вирій тихо засміявся.
— Так.
Пауза.
— Але можна спробувати.