Розділ 99 - Передчуття бурі; 99.1 — Осінній вечір перед бурею

Кінець жовтня завжди мав особливий запах.
Повітря було холодне, трохи вологе, і пахло мокрим листям, землею та димом далеких камінів. Вітер повільно котив по вулиці жовто-червоне листя, яке шурхотіло по асфальту, ніби хтось тихо перегортав старі сторінки старої книги.
Десь далеко хтось грюкнув дверима. Пролунав поодинокий звук машини, що проїхала мокрою дорогою. Потім усе знову стихло.
Над будівлею агентства «Пі і Ца» висіло темне осіннє небо. Хмари повзли повільно, важко, наче готувалися до дощу, але поки що лише іноді сипали холодною мжичкою.
Краплі тихо стукали по підвіконнях.
Інколи вітер зривався різкіше, і тоді листя кружляло у повітрі маленькими вихорами.
Всередині було тепло.
Світло ламп падало на дерев’яну підлогу, на старі шафи з папками справ, на карту міста з десятками кольорових ниток, що тягнулися між фотографіями, датами і підозрілими місцями.
На деяких фото були закреслені обличчя. На інших — питання. На кількох — лише червона нитка, що вела кудись далі.
Усе виглядало майже мирно. Майже.
Бо всі тут знали: цей спокій — тимчасовий.
На кухні щось тихо шипіло на плиті.
Векс стояла біля каструлі й повільно помішувала вечерю. Її темне волосся було зібране у недбалий хвіст, а рукав светра трохи закочений. Вона виглядала спокійною, але час від часу  погляд її ковзав до вікна. Наче вона чекала чогось. Або когось. Вона підняла кришку каструлі, понюхала пару й тихо пробурмотіла:
— Якщо це знову підгорить, я звинувачу Тео.
За столом сидів Тео.
Перед ним лежала ціла купа паперів зі справи Нуль-Арбітра. Але насправді вже хвилин десять він дивився на одну і ту ж сторінку.
Врешті він важко зітхнув і потер очі.
— Я починаю ненавидіти слово "Арбітр", — пробурмотів він.
Векс навіть не обернулась.
— Запізно. Ми з цим словом тепер майже родичі.
Тео тихо хмикнув.
— Погана родина.
— Згодна.
Він перевернув сторінку, але навіть не глянув на текст.
— Ти коли-небудь помічала, — сказав він, — що найгірші люди завжди називають себе дуже серйозними словами?
— Типу?
— Суддя. Арбітр. Архітектор. Спаситель.
Векс тихо пирхнула.
— Не забудь "геній".
— О, так. Це обов'язково.
Вона нарешті обернулась і подивилась на нього.
— Якщо цей тип справді назвав себе Нуль-Арбітром…
— То або він геній, — сказав Тео.
Пауза.
— Або псих.
Векс повільно кивнула.
— Я ставлю на друге.

У сусідній кімнаті панував значно гучніший світ.
Кая і Лум будували на підлозі ціле місто з кубиків.
Кольорові башти вже займали половину кімнати.
Лум дуже серйозно встановлював високу вежу. Його язик трохи визирав від концентрації.
— Це штаб детективів, — пояснив він.
Кая схрестила руки.
— Ні. Це в’язниця для злодіїв.
— Штаб.
— В’язниця.
— Штаб!
— В’язниця!!
— Там будуть комп’ютери!
— Там будуть камери!!
— Штаб!!
— В'язниця!!!
Їхню суперечку перервав гучний гав. Пес Альфа лежав поруч і уважно стежив за будівництвом. Йому явно не подобалось, що вежа стає надто високою. Ще одне гавкання — і хвіст. Хвіст, який випадково зачепив будівлю. Вежа впала.
Лум широко відкрив очі.
Кая повільно повернулася до пса.
— Альфа…
Пес негайно ліг на спину, виставив лапи і зробив вигляд максимально невинної істоти у світі.
Кая глибоко вдихнула.
— Я… не злюся.
Пауза.
— Але я дуже розчарована.

Лум серйозно кивнув.
— Дуже.
Альфа тихо заскавулів і спробував лизнути Луму руку.
Лум трохи подумав… і здався.
— Добре, — зітхнув він. — Але наступного разу ти будуєш.
Пес радісно махнув хвостом.
На дивані сидів Вирій. На руках у нього була Арі — маленька дівчинка, якій було лише рік і сім місяців. Вона тримала у руках дерев’яну машинку і час від часу намагалася запустити її прямо у повітря.
— БРУУУУМ! — урочисто вигукнула вона.
Машинка впала прямо на підлогу.
Лея тихо засміялась.
Вирій підняв її і знову дав малій.
— Ти майбутня гонщиця, — сказав він.
Арі серйозно подивилась на нього.
— Бум.
— Так, — погодився Вирій. — І це теж.
Арі раптом почала плескати в долоні.
Альфа негайно підбіг.
Арі захоплено сказала:
— Гав!
— Так, це гав, — усміхнулась Лея.
Потім дівчинка серйозно показала на Вирія.
— Па.
Вирій підняв брови.
— Я? Па?
Лея тихо засміялась.
— Вітаю. Тебе щойно підвищили.
Тесса сиділа біля вікна з ноутбуком. Вона переглядала старі файли справи. Файли, які всі вони вже бачили десятки разів.
І все ж… Нуль-Арбітр залишався тінню. Завжди на крок попереду.
Вона тихо постукала пальцями по столу.
— Мені це не подобається, — сказала вона.
Ерік підняв голову з іншого кінця кімнати. Він чистив пістолет.
— Що саме?
— Тиша.
Ерік на секунду задумався.
— Так.
Він клацнув затвором.
— Це справді підозріло.
І саме в цей момент задзвонив телефон. Різко. Голосно. Наче розірвав повітря.
Усі завмерли.
Тесса підняла слухавку.
— Агентство «Пі і Ца».
Кілька секунд вона слухала. Її обличчя змінилося.
— Маркус?
Векс і Тео одразу обернулися.
— Ти впевнений?
Тиша.
Потім Тесса повільно сказала:
— Де?
Всі вже дивилися на неї.
Тесса повільно поклала слухавку.
— Він знайшов.

У кімнаті стало тихо.
Векс перша заговорила.
— Що саме?
Тесса вдихнула.
— Схованку Нуль-Арбітра.
Слова впали в кімнату, як камінь у воду.
Ерік повільно встав.
— Нарешті.
— Він каже, — продовжила Тесса, — що це стара лабораторія за містом.
Тео підвівся.
— Він там?
— Ні. Каже, що чекатиме неподалік.
Вирій тихо запитав:
— І?
Тесса подивилася на них.
— Він сказав взяти все. Зброю. Інструменти. І все, що може знадобитися.
Пауза.
— І… дітей не брати.
Лея повільно опустила погляд на Арі.
Векс видихнула.
— Значить, це воно.
Вони ще не знали, що їх підслуховують.
За дверима коридору стояв Лум. Він тихо штовхнув двері.
— Знову небезпечна місія?
Усі повернулися.
Кая з’явилась поруч.
— І схоже без нас.
Лум насупився.
— Це несправедливо.
Арі раптом підняла руку.