Розділ 98 — Червона нитка; Повна карта 98.1 — Ранок перед ниткою

Осінь у Гастронімі завжди приходила трохи театрально.
Не просто холодом — а з настроєм.
Ранок був золотистий, трохи туманний, ніби місто прокинулося і ще не вирішило, чи варто сьогодні бути серйозним. За великими вікнами повільно кружляло листя — помаранчеве, червоне, інколи навіть фіолетове (у Гастронімі таке траплялося). Десь далеко дзижчала ранкова доставка кави, а з сусіднього будинку тягнувся аромат свіжого хліба з корицею.
Вітер іноді легенько торкався вікон, ніби перевіряв:
— А ви вже прокинулись?
У будинку детективів було тепло.
Не просто тепло — живо. Таке тепло буває лише там, де одночасно вариться кава, сміються діти і хтось намагається розгадати загадку, яку всесвіт залишив на кухонному столі.
На кухні тихо шипіла кавоварка, бурмочучи щось на кшталт старої опери.
Час від часу вона голосно видихала пару, ніби ображено зітхала:
— Фшшшшшшш…
Тесса стояла біля столу, розгорнувши товстий блокнот із нотатками.
Її волосся було зібране в недбалий вузол, кілька пасм вибилися і спадали на щоку, але вона навіть не помічала. Погляд уже працював — швидко, чітко, логічно.
Вона проводила пальцем по сторінці, на якій були стрілки, кола, цифри і якісь позначки, зрозумілі тільки їй.
Тихо бурмотіла:
— Ні, це не сходиться… якщо той сирний інцидент був у вівторок…

— …то фінансовий слід з’являється на день раніше…
Вона перевернула сторінку.
— Або хтось бреше…
— …або хтось дуже погано веде бухгалтерію.
Навпроти сидів Ерік.
Він тримав велику чашку кави так, ніби це був маленький переносний камін, який рятує від усіх життєвих труднощів. Пара повільно піднімалася вгору, і Ерік дивився на неї так само уважно, як на Тессу.
Нарешті він сказав з легкою усмішкою:
— Я люблю ці ранки.
Тесса навіть не підняла голови.
— Ти любиш ранки чи мою боротьбу з логічними парадоксами?
Ерік зробив довгий ковток кави.
— І те, і те.
Він трохи нахилив голову, спостерігаючи за нею.
— Але особливо твоє обличчя, коли ти знаходиш помилку у всесвіті.
Тесса підняла очі.
— Якщо я знайду помилку у всесвіті, я її виправлю.
Ерік безтурботно знизав плечима.
— Оце і лякає.
Вона пирхнула.
— Не драматизуй.
— Я? — він театрально притис руку до грудей. — Я ніколи не драматизую. Я просто живу поруч із жінкою, яка одного разу може переписати закони причинно-наслідковості.
— Якщо вони погано написані — чому б і ні.
Ерік тихо засміявся.
— От бачиш. Саме це я і мав на увазі.
В іншому кінці кімнати Векс сиділа за ноутбуком.

Перед нею лежала купа фінансових звітів, роздруківок і одна тарілка з недоїденим тостом, який виглядав так, ніби він уже давно змирився зі своєю долею.
Тео стояв за її спиною, тримаючи планшет.
Векс швидко клацала клавішами.
— Слухай… якщо хтось витрачає стільки грошей на сирні дослідження… — сказала вона, не піднімаючи голови, — то або він геній…
клац
— …або псих.
Тео нахилився ближче до екрана.
— У Гастронімі ці дві категорії часто збігаються.
Векс усміхнулася.
— Так.
Вона прокрутила таблицю.
— Але фінансові потоки ніколи не брешуть.
клац
— О, дивись.
Вона розвернула ноутбук до нього.
— Благодійний фонд “Крем-Брюле Майбутнього”.
Тео на секунду мовчав.
Потім розсміявся.
— Це звучить як організація, що фінансує злочини проти десертів.
— Ні.
Векс закрила ноутбук.
— Це звучить як організація, що фінансує злочини проти нас.
Тео поклав руку їй на плече.
— Ми ще не знаємо.
Векс подивилася на нього з тим знайомим поглядом, який означав: я вже майже знаю.
— Інтуїція фінансиста.

— Інтуїція параноїка.
— Це професійна навичка.
Вони тихо усміхнулися одне одному.
Біля вікна Вирій сидів із ноутбуком на колінах.
Його пальці рухалися по клавіатурі швидко й точно, а на екрані миготіли рядки коду. Інколи він зупинявся, задумливо дивився на символи, а потім знову починав друкувати.
Лея лежала на дивані поруч із ним, загорнувшись у плед.
У руках у неї була велика чашка гарячого какао, з якої піднімалася солодка пара. У какао плавали маршмелоу, які вже починали танути.
Вона дивилася на Вирія так, як дивляться на людину, що одночасно працює і думає занадто багато.
— Ти знову не спав? — тихо запитала вона.
Вирій не відводив погляду від екрану.
— Спав.
— Скільки?
— Три години.
Лея підозріло примружилася.
— Вирію.
Він зітхнув.
— Добре. Дві.
Лея зробила ковток какао.
— Ти знаєш, що мозок без сну працює гірше?
— Мій мозок працює на каві і сарказмі.
— Я серйозно.
Він нарешті повернув голову до неї.
Його усмішка була трохи втомлена, але тепла.
— Я теж.
Лея потягнулася і легенько торкнулася його плеча.
— Ти коли-небудь відпочиваєш?
— Коли система падає.

— Це не відпочинок.
— Це вимушена пауза.
Вона тихо засміялася.
— Я колись сховаю всі твої ноутбуки.
— Я знайду.
— Я сховаю їх дуже добре.
— Я все одно знайду.
— Я їх замурую.
— Тоді я напишу код на стіні.
Лея подивилася на нього.
Потім нахилилася і легенько поцілувала його в скроню.
— Невиправний.
І саме в цей момент із коридору пролунав шалений тупіт.
— АЛЬФАААААА!
— ЛУМЕ, НЕ ВІДПУСКАЙ ЙОГО!
До кімнати влетіли Лум і Кая.
Лум — шість років і сім місяців — тримав у руках канатик, який, очевидно, колись був іграшкою для собаки.
Кая — на тиждень за Лума молодша — бігла за ним, сміючись так голосно, що навіть кавоварка на мить образливо замовкла.
А за ними, ковзаючи по підлозі, нісся пес Альфа — великий, щасливий і абсолютно переконаний, що це найважливіша місія в історії.
Лум різко зупинився посеред кімнати і підняв канатик.
— Я впіймав хвіст!
Кая вперла руки в боки.
— Це не хвіст! Це канат!
— Але він думав, що це хвіст!
— Це не робить його хвостом!
Альфа різко повернувся і почав бігати за власним хвостом.
Кая показала пальцем.