97.5 — Дорослі, які пам’ятають занадто багато

Кімната ще дихала магією, яку діти створили без жодного плану. Дорослі стояли навколо, кожен із власним сумнівом, кожен із власним «вчора», яке тягнулося за ними, мов тінь. Світло пробивалося крізь шибки, створюючи на підлозі довгі золотисті смуги, що рухалися разом із легким колиханням жалюзі. Кожен промінь наче підкреслював вагу їхніх думок, роблячи паузи ще відчутнішими.

Кая сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і спостерігала за дорослими. Її очі блищали, але слова, які вона нарешті вирішила вимовити, змусили всіх завмерти:
— Коли ви пам’ятаєте — ви сумні, — сказала вона тихо, але впевнено, ніби проговорюючи стару істину, яку дорослі забули.

Лум сів поруч із подругою, нахилився до неї і спробував посміхнутися, але у нього теж відбивалося розуміння: діти бачили більше, ніж дорослі могли зрозуміти. Він стиснув кулаки, ніби це допоможе контролювати хвилю емоцій, яка почала підніматися.

Векс стояла, мов зціпивши серце, і раптом сльози пробилися крізь очі. Вона опустила голову, а потім нахилилася, обережно торкаючись чола Каї губами.
— Все добре, маленька, — прошепотіла вона крізь сльози. — Я… я не хочу, щоб ти коли-небудь сумувала через нас.

Кая дивилася на неї широко розплющеними очима, не розуміючи повністю глибину почуттів, але відчуваючи їх усім тілом. Вона притиснула щоку до долоні Векс і тихо зітхнула, відчуваючи, що щось велике починає переплітатися між ними — щось, що не можна пояснити словами.

Тео підійшов до Векс, взяв її за руку, підвівся на носочки і тихо, майже ковтнувши повітря, поцілував її. Довго, впевнено, як обіцянку, яка не потребує слів. Його рука легенько стисла її, а погляд залишався твердим, наче він промовляв: «Я тут. Ми разом».
— Ми впораємось, — пробурмотів він, доторкаючись лобами до неї, щоб заспокоїти серце, яке ще биття перебирало хвилі сумнівів.

Вирій і Лея стояли поруч, обіймаючи Арі між собою. Її маленькі ручки торкалися обох, наче створюючи живу пам’ять, маленьку містичну ланку, яка поєднувала їхні серця у єдиному ритмі.

— Арі, — тихо сказала Лея, — ми будемо пам’ятати це завжди.

— Ми завжди, — додав Вирій, злегка похитуючи її на руках.
Вони тримали її ніжно, обережно, щоб не порушити крихке відчуття безпеки, яке діти створили самі. І у цьому обіймі було більше, ніж просто тепло — там було усвідомлення, що пам’ять може бути ніжною і не обтяжливою, якщо її ділити.

Тесса притиснулася до Еріка. Її щока торкнулася його грудей, де серце билось рівно і спокійно.
— Ми не хочемо забувати вас, — прошепотіла вона, — навіть у важкі дні.

Ерік обвів її руками, пальці ніжно спліталися з її, і в цьому обіймі було все: підтримка, ніжність, спогад про минулі негаразди та віра в те, що попереду — лише разом.

— Тесса… — його голос був тихим і теплим — ми пройдемо через усе, що б не сталося.

Кая сіла на коліна Векс, обережно притискаючи її долоні.
— А ми будемо вам допомагати… завжди, — сказала вона, і її прості слова прозвучали сильніше за будь-які аргументи.

Лум, стоячи поруч із Тео, потягнувся до нього й обійняв.
— І я теж, — пробурмотів він, злегка піднімаючи голову, щоб глянути на Тео. — Я не хочу, щоб ви забули мене.

Дорослі усміхалися, але це була сумна усмішка: вони пам’ятали занадто багато. Кожна дрібниця, кожна помилка, кожен страх — все це тяжіло на них, поки діти стояли поруч, легкі, щасливі і впевнені, що світ можна робити кращим лише зараз, не чекаючи минулого.

Тихо, майже непомітно, Векс знову притягла Каю до себе, цілувала в чоло, і сльози розтіклися по обличчю дорослих, змішуючись із світлом, сміхом і маленькою магією, яку створювали діти.

— Ми можемо все пережити, — прошепотіла Тесса, притискаючись до Еріка, — якщо будемо разом.

— Разом, — відповів він, стискаючи її руку сильніше.

Повітря навколо ніби стало густішим, теплішим, наповненим безліччю маленьких обіцянок, які ніхто не вимовляв, але всі відчували.

На кухні Арі продовжувала плескати в долоні, сміючись від власного відображення в металевих ложках, а Кая хитала головою, сміючись над новими маленькими трюками з порошком часу, розсипаючи його між плитками, створюючи іскри, які на мить виглядали як зірки.

Векс подивилася на Тео і, ледве посміхаючись, сказала:
— Гадаю, настав час дізнатися, як правильно зварити борщ спогадів…

Тео посміхнувся, нахилився і поцілував її в скроню, як підкріплення тих маленьких обіцянок, які вже звучали між ними.

Всі дорослі зрозуміли, що тепер настав момент, коли вони разом із дітьми зроблять щось більше — ритуал, який об’єднає їх у новому світі, де пам’ять — не ворог, а ключ, а любов і сміх стають інгредієнтами найсильнішої магії.