97.2 — Записка з минулого, яке було вчора

Першою зреагувала не логіка.
Першою зреагувала звичка.
Векс, яка ще п’ять хвилин тому не була впевнена, що знає власне ім’я, вже ходила по двору так, ніби тут щойно вчинили злочин. Вона підбирала погляди, помічала дрібниці, зупинялась раптово — і знову рушала, ніби її тягнула невидима нитка.

Вона машинально нахилилась, підняла з трави зламану шпильку, повертала її в пальцях, насупившись, а потім так само машинально поклала на край столу.
— Дивно, — пробурмотіла вона. — Я не пам’ятаю, навіщо це роблю. Але знаю, що це важливо.

Тео тримався поруч. Не тому, що вирішив. А тому, що не відійшов.

Він ішов за нею пів кроку позаду, весь час ловлячи себе на думці, що саме так і має бути. Що його місце — тут. Навіть якщо він не міг пояснити чому.

Він це помітив тільки тоді, коли Векс різко зупинилась, а він майже врізався в неї.

Вона обернулась. Їхні обличчя опинились надто близько.
Тео відчув запах її парфумів — знайомий до дивного болю під грудьми.

У Векс на секунду сіпнулась брова — не роздратовано, а… задумливо.

Ніби вона дивилась на нього не як на людину, а як на гіпотезу.
Вона повільно нахилила голову набік, прижмурилася, уважно вивчаючи його реакцію.

— Цікаво… — пробурмотіла вона. — Ти мені чомусь не здаєшся чужим.

Тео ковтнув. Обережно.
Він раптом усвідомив, що хвилюється. Справжньо. Так, ніби на кону було щось значно більше, ніж просто знайомство.
— Це… комплімент? — невпевнено поцікавився він.
Векс не відповіла.

Замість цього вона зробила крок уперед — різко, без попередження — і поцілувала його.
Не романтично.
Не ніжно.
А чітко, впевнено, коротко — як людина, яка натискає кнопку, щоб подивитись, що станеться.

На секунду у дворі ніби зник звук.

Навіть Альфа перестав шурхотіти лапами.
Тіло Тео здригнулось раніше, ніж думка.

Десь глибоко щось клацнуло — не пам’ять, ні, рефлекс.
Руки самі ледь сіпнулись, ніби звикли відповідати, але він стримався в останній момент.

Коли вона відступила, він стояв із широко розплющеними очима й абсолютно червоним обличчям, ковтаючи повітря, як після занурення у воду.
Векс уважно дивилась. Аналізувала.

Потім ледь помітно всміхнулась — куточком губ.
— Ага, — задоволено кивнула вона. — Підтверджено.
— Що… — голос Тео зірвався, — що підтверджено?!

— Що я тобі довіряю, — спокійно відповіла вона. — І що ти до цього звик.

— Я?! — він спалахнув ще сильніше. — Я взагалі нічого не пам’ятаю!

— А тіло пам’ятає, — відрізала Векс і, подумавши, додала: — І реагує швидко. Це… заспокоює.

Вона глянула на нього ще раз. 
— Записуємо.
Тим часом у будинку почався організований безлад.

Кая повзала під столом із серйозністю археолога, який шукає загублену цивілізацію. Вона здувала пил, бурмотіла щось собі під ніс і зрештою витягла з-під ніжки стола зім’ятий аркуш із кольоровими стрілками й схематично намальованою кухнею.

— О! — радісно вигукнула вона. — Тут підказки! Як у квесті!

— Це не квест, — озвався з кухні Лум. — Це змова.

Лум, який уже відкрив холодильник, стояв перед ним і дивився всередину з виразом людини, що щойно дізналась щось надто особисте про власне життя.

На внутрішній стороні дверцят маркером було написано:
«НЕ ЇЖ ТОРТ ДО ТОГО, ЯК ЗНАЙДЕШ ЗАПИСКУ ПІД РАКОВИНОЮ»
Поруч — намальований смайлик із дуже серйозним обличчям.
— Це… — Лум повільно озирнувся, — це жорстоко.

— Там стрілка! — Кая вискочила з-під столу й ткнула пальцем у малюнок. — Бачиш? Вона веде сюди!

Вона відкрила шафку під раковиною й тріумфально дістала маленький згорнутий папірець.
— Я знайшла! Я перша! Мені приз!

— Приз — це вижити, — буркнув Лум, не відводячи погляду від тортів. — Не розслабляйся. Тут явно працював дорослий із фантазією.

Альфа в цей час поводився підозріло адекватно.
Він не бігав. Не гавкав.
Він нюхав. Повільно. Зосереджено.

Час від часу піднімав голову й дивився на людей так, ніби оцінював їхні версії.

Потім зник за рогом будинку, тихо, без звичного тупоту.

— Мені це не подобається, — пробурмотіла Тесса, спостерігаючи за ним.

Ерік стояв поруч, тримаючи ту саму першу записку. Він перечитував її вже втретє, і кожного разу його щелепа стискалась трохи сильніше.
— Мені теж, — сказав він тихо. — Бо це надто акуратно.
Він підняв очі. — Хтось залишив нам не просто підказки. 

Хтось розрахував наші реакції.

Тесса перевела на нього погляд.
— Ти теж це відчуваєш? — запитала вона.

Він кивнув.
— Це не амнезія, — сказав він повільно. — Амнезія — це хаос. А тут… порядок. Сценарій. І ми в ньому — актори, які забули репліки.

Вона видихнула, притискаючи записку до грудей, ніби та могла втекти.
— Отже, — підсумувала вона, — хтось дуже постарався.