Розділ 97 — День бабака навпаки, або Сьогодні знову вперше; 97.1 — Доброго ранку, хто ви всі такі?

Липень увірвався у двір без стуку — теплий, нахабний, сонячний, із запахом нагрітої трави, вишень і лінивого ранку, який ніяк не підозрював, що сьогодні він стане проблемою.
Повітря було густе, майже солодке, наче день спеціально прикинувся святом, аби ніхто не одразу помітив пастку.

Прокинулись вони… неправильно.

Не в сенсі «болить голова» чи «чому я в одязі».

І навіть не в сенсі «хто поставив тут намет».

А в сенсі — щось фундаментально з’їхало з рейок.

Тесса відкрила очі й побачила над собою не стелю, не знайомі тріщинки штукатурки, не лампу, яку давно хотіла замінити, — а небо.

Синє. Безтурботне. Липневе.

З такими хмарами, які зазвичай нічого не приховують… і тому особливо підозрілі.

Вона різко сіла. Трава вколола долоні, серце вдарилося об ребра, а мозок, не витримавши навантаження, видав першу думку — коротку, без фільтрів і пояснень:

— Хто всі ці люди?..
Голос прозвучав хрипко, ніби вона не спала тиждень.

А може, й справді не спала — просто не пам’ятала.

Навколо, просто на траві й пледах, починали ворушитися інші.

Хтось стогнав. Хтось тихо лаявся. Хтось, навпаки, надто бадьоро потягнувся — і одразу ж зупинився, зрозумівши, що це чужий ранок.

Ерік підвівся на лікоть, примружився і з підозрою оглянув двір, наче прокинувся на пікніку, на який його запросили, але забули сказати — хто саме.

Він провів рукою по волоссю, потім по обличчю, ніби перевіряючи, чи це все ще він.

Його погляд упав на Тессу.

Він насупився, але… не злякано. Швидше — насторожено, як людина, яка бачить когось знайомого, але не має жодного дозволу це визнати.

Він прокашлявся. Ввічливо. Абсолютно серйозно.
— Перепрошую… — він зробив паузу, підбираючи інтонацію, — ми знайомі?

Тесса кліпнула. Один раз. Другий.

Потім повільно вдихнула — так, ніби повітря могло дати відповідь.

— Я… — вона на секунду замовкла, дивлячись йому просто в очі, — хотіла б знати те саме.

Це не було агресивно.

Це було лякаюче рівно.

Десь поруч Векс уже стояла, заклавши руки в боки. Вона була босоніж, із трохи скуйовдженим волоссям і виразом обличчя людини, яка прокинулась готовою до конфлікту — і тепер шукає, з ким саме.

Вона дивилась на Тео так, ніби бачила його вперше в житті…
і їй категорично не подобалось, що він існує.

Тео, у свою чергу, повільно підняв руки — жест був настільки автоматичний, що виглядав підозріло професійно.
— Добрий ранок, — сказав він обережно. — Я не знаю, що я зробив, але якщо щось — я перепрошую заздалегідь.

Векс примружилась.
— Хто ти такий? — суворо поцікавилась вона, нахиливши голову.

Він зітхнув. Щиро.
— Це… боляче, — відповів він після короткої паузи. — Але справедливо.

— Ти щойно погодився, що винен, — холодно зазначила Векс.

— Я просто знаю, як зазвичай це працює, — знизав плечима Тео.
На ґанку дзенькнула дверна ручка.

Звук був звичайний. Домашній.

І від цього — ще більш недоречний.

Лея вийшла надвір, притискаючи до себе Арі.

Вона ступила на сходинку… і завмерла.

Погляд ковзнув по дворі. По людях. По пледах. По столу.
По тортах.

— Добре… — повільно мовила вона, — або це сон, або я щойно стала частиною дуже дивного культу.

Арі, не обтяжена екзистенційними сумнівами, уважно подивилась на Вирія, який стояв трохи осторонь — надто спокійний для незнайомця й надто напружений для звичайного ранку.

Вона радісно лепетнула щось своє і простягнула до нього ручки.

— О! — здивувалась Лея, переводячи погляд з дитини на чоловіка. — Вона до вас іде. Ви… привабливий?

Вирій моргнув. Опустив погляд на Арі.

Його губи здригнулися, ніби він не знав, чи має право усміхатись.

— Це… — він обережно простягнув палець, — взаємно?

Арі задоволено засміялась, торкнулась його пальця й, очевидно, ухвалила внутрішнє рішення: цей незнайомець дозволений.
І саме в цей момент простір розірвав гавкіт.

Альфа.

Він стояв перед Тео. Шерсть настовбурчена, хвіст напружений, зуби наполовину оголені.
Гавкав так, ніби перед ним був не просто ворог, а підозрілий листоноша з темним минулим і неоплаченими рахунками.

— Гей, гей, — Тео зробив крок назад, — я не несу рахунків! І рекламних буклетів теж!
Альфа гавкнув ще раз.

Гучніше.
Особистіше.

— Мені здається, — пробурмотів Тео, — що я йому не подобаюсь.

— Повір, — сухо сказала Векс, — це ще не найгірше, що може статись сьогодні.