96.11 — Один день у чужому житті: красиво, солодко… і штучно

Ранок у цьому світі не настає.
Він вмикається.

Світло з’являється одразу всюди — рівне, чисте, без жодної тіні. Сонце не піднімається, не ковзає по небу — воно просто є. Повітря тепле з першого вдиху, ідеальне, ніби налаштоване вручну. Не свіже, не прохолодне — саме приємне. Таке, що не потребує куртки й не змушує тіло прокидатися по-справжньому.

Пташки співають синхронно.
Не перекрикують одна одну.
Не збиваються з ритму.
Наче домовилися заздалегідь.

Тесса прокидається в ліжку, яке пам’ятає тіло.

Матрац підлаштовується під спину ідеально. Подушка знайома до сантиметра. Ковдра — правильна вага, ні більше, ні менше. Навіть повітря під нею не застояне.

Вона лежить кілька секунд, дивлячись у стелю, і ловить себе на дивному відчутті:
тілу добре.
душі — тривожно.

З кухні долинає дзенькіт посуду.

— Добрий ранок, сонечко, — мама з’являється в дверях із тарілкою оладок. Шоколад на них ідеально розтоплений, гладкий, блискучий, без жодної тріщини. — Ти так міцно спала.

У голосі — тепло. У погляді — любов.
Занадто рівна.

Тато вже сидить за столом. У руках — газета, якої не існує в жодному реальному світі: без дати, без новин, без країв, що мнуться. Він підводить очі й усміхається — м’яко, спокійно, без зморшок навколо них.

— Сьогодні гарний день, — каже він. — Усі дні тут гарні.

Тесса усміхається у відповідь. Автоматично.
І тільки за мить у голові клацає:

Він сказав “тут”.

Не “сьогодні”.
Не “в нас”.
А — тут.

Векс виходить на вулицю — і світ ніби відступає, розсувається, поступається місцем.

Галерея виростає просто на сусідній вулиці. Білий камінь. Скло без жодної плями. Її ім’я на афіші — великими, впевненими літерами, так, ніби воно завжди там було.

— Ого, — хмикає вона, складаючи руки. — Ну… я тут, значить, не зірвалася.

Всередині — її картини.
Її стиль.
Її ідеї.
Навіть ті, які вона ще не встигла домалювати в реальності.

Люди дивляться з захватом. Купують. Кивають. Усміхаються саме там, де потрібно.

— Ви геніальна, — каже хтось.

— Ви змінили мистецтво, — додає інший.

Векс слухає… і відчуває порожнечу під грудьми.

Немає спротиву.
Немає сумніву.
Немає того знайомого внутрішнього “а раптом ні”.

— Мені тут надто легко, — бурмоче вона собі під ніс, відвертаючись від полотен. — Я собі так не довіряю.

Тео прокидається в будинку, де все працює.

Кран не тече.
Підлога тепла.
Світло вмикається з першого разу.

Кава в чашці саме така, як він любить — і вона не закінчується, скільки б він не пив.

На столі — плани подорожей. Дати відкриті. Грошей вистачає. Робота цікава, стабільна, без дедлайнів і нервів.

— От і все, — каже він у порожнечу, дивлячись у вікно. — Я щасливий.

Пауза.

Він морщиться.

— Чорт. Я щасливий без зусиль. Це підозріло.

Лея йде містом — і вперше ніхто не дивиться на неї з острахом.

Ніхто не ховає очей.
Ніхто не чекає, що вона щось скаже, відчує, передбачить.

— Тут безпечно, — каже до неї жінка з дитиною. — Тут ніколи нічого не стається.

Лея усміхається — і всередині щось здригається.

— Ось саме, — каже вона тихо. — Ніколи.

Ерік стоїть у дворі, повному дітей.

Вони бігають, кричать, тягнуть його за руки. Сміються без надриву. Падають — і не плачуть. Сваряться — і одразу миряться.

— Тату!
— Тату, дивись!
— Тату, а можна ще?

Він сміється. Щиро.
А потім помічає:

жодна дитина не боїться.
жодна не ховається.
жодна не злиться по-справжньому.

— Ви… якісь надто зручні, — каже він обережно.

Діти дивляться на нього ідеальними усмішками.
Занадто симетричними.

Лум і Кая знаходять друзів миттєво.

Ті сміються з усіх жартів. Грають у будь-що. Завжди погоджуються.

— Круто, — каже Лум.
Мовчить секунду.
— А чого вони ніколи не кажуть “ні”?

Кая дивиться на свою “подругу”, яка усміхається вже п’яту хвилину поспіль.

— І чого вони ніколи не сердяться? — додає вона.

Альфа йде поруч із Тессою.

Він не грається.
Не лягає.
Не бігає.

Він нюхає повітря — і гарчить тихо, майже нечутно. Його шерсть настовбурчується, коли поруч проходять “ідеальні” люди.

Тесса бачить усе це.
Крок за кроком.
Як фільм, змонтований спеціально для них.