96.10 — Вриваємось усередину: команда ідеальних дебілів рятує подругу

Рішення не оформлюється словами.
Воно навіть не виглядає як рішення.

Це швидше той момент, коли всі одночасно перестають дихати — і роблять крок.

Векс рухається першою. Півкроку. Майже ліниво. Наче просто перевіряє, чи справжня підлога під ногами.
Цього достатньо.

Повітря навколо полотна тремтить. Воно вже не просто картина — це щілина. Запрошення без згоди.

— Арі залишаємо вдома, — кидає Лея коротко, не обертаючись. — З нянею. Без варіантів.

Її голос не тремтить. Але пальці — так. Вона стискає їх у кулак, ховаючи це від усіх.

Тео криво усміхається, натягує куртку, ніби збирається не в інший вимір, а в магазин за хлібом.

— Я протестую, — зітхає він. — Суто формально. Для протоколу. Бо якщо ми всі помремо, хтось має знати, що я був проти й узагалі людина розумна.

— Ти будеш епітафією, — сухо кидає Векс. — “Він казав, що це погана ідея”.

Лея машинально торкається комунікатора. Звичка. Рефлекс. Палець зависає.

Екран гасне.
Не з помилкою.
Просто… ніби його тут ніколи не було.

Вона хмуриться.

— Усередині зв’язку не буде, — каже спокійно, але надто тихо. — Як у відпустці. Тільки без пляжу. І з високим шансом смерті.

— О, — Ерік криво хмикає. — Я завжди мріяв про такий all inclusive.

Він дивиться на полотно. Довше за інших.
У його погляді — злість, страх і щось дуже особисте.

— Добре, — каже він нарешті. — Поїхали забирати мою кохану з картини, яка вирішила вкрасти її життя. Звучить стабільно. Майже як весілля, тільки з апокаліпсисом.

Лум уже стоїть найближче до полотна. Воно відбивається в його очах, як у воді.
Ні страху.
Чистий азарт.

— Мама точно там? — питає він, навіть не обертаючись.

Вирій підходить ближче. Його тінь накриває хлопчика, але голос м’який.

— Там, — каже він. — І… — пауза. — Вона може не захотіти виходити.

Лум стискає губи.
Кая міцніше хапає його за руку — так, ніби боїться, що він стрибне сам.

— Тоді ми будемо гучні, — заявляє вона серйозно, з тією дитячою логікою, яка інколи точніша за дорослу. — Вона завжди виходить, коли ми шумимо.

Альфа стоїть перед полотном, шерсть настовбурчена.
Він гарчить. Низько. Особисто.

Так, ніби це не магічний артефакт, а щось живе, що загрожує його людині.

— Гаразд, — Векс різко вдихає. — Разом. Без геройства поодинці. Якщо хтось зникає — ми всі зникаємо красиво і колективно.

— Це найгірший тост у моєму житті, — бурмоче Тео. — Але я п’ю.

І вони стрибають.

Не по черзі.
Не обережно.
Без відліку.

Просто всі разом — як люди, які давно зрозуміли, що ідеальними вони вже не стануть, зате можуть бути вірними.
Полотно не розривається.
Воно розтягується.

Як гума.
Як шкіра води.

— Ой, — встигає сказати Лея, коли світ на мить стає рідким.

— О, ні, — каже Вирій, і в його голосі вперше за довгий час з’являється щире здивування.

Бо Альфа застрягає.

Буквально.

Його перед уже всередині — морда зникла в яскравому світлі альтернативного світу, лапи зникли теж…
А от хвіст — ні.

Хвіст затиснутий рамкою.
Натягнутий.
І пес зависає, як дивна, дуже сердита пухнаста фіранка між світами.

— …серйозно? — голос Еріка ламається між сміхом і панікою.

Альфа гарчить. Глухо. Ображено.
Так гарчать, коли порушили гідність.

— Тягни! — кричить Лум.

— Я тягну! — Кая впирається ногами в раму і хапає хвіст двома руками.

— Не за хвіст! — одночасно волають Векс і Тео.

— А за що?! — верещить Кая, вже майже плачучи.

Вирій схоплює Альфу за задні лапи, Лея — за нашийник, Ерік — за все одразу, що потрапляє під руку, включно з шерстю, яка не мала бути ручкою.

Картина протестує.
Рама скрипить.
Світ тягнеться назад.

Хвіст сіпається.

І з гучним хлюп Альфа вилітає всередину, падає на траву, ковзає…
І тут же встає, обтрушується, гордо задирає хвіст і дивиться на всіх із виразом:

— Ви це бачили? Я герой.

— Я… — Тео витирає очі. — Я ніколи нікому не розповім про це. Але пам’ятати буду до смерті. І, можливо, згадувати в найгірші моменти.

Світ стабілізується.

Сонце — в зеніті. Не пече. Гріє ідеально, ніби хтось підкрутив його вручну.

Небо — надто синє.
Трава — надто зелена.

Навіть тіні виглядають… гарними.

Повітря пахне червнем, жасмином і яблуками — так, ніби хтось узяв спогад і викрутив повзунок «приємно» до упору.