96.9 — Картина-Темптація: світ, де Тесса живе з батьками

Це кульмінаційний початок.

Не той, де оркестр.
І не той, де грім.
А той, де серце стискається так, що навіть дихати страшно — раптом сполохаєш мрію.

Повітря у дворі стає густішим, ніби хтось повільно наливає мед у легені. Звуки глухнуть, далекі кроки міста зникають, лишається тільки шелест фарби й тихе, майже родинне тепло.

Тесса торкається кінчиками пальців полотна.

Фарба не холодна.
Вона тепла.
Жива.

Під подушечками пальців — ледь відчутний ритм, не серцебиття, а щось схоже на домашній годинник у коридорі, який вона колись чула, засинаючи. Тік… так… тік… так…

Картина не чинить опору.
Навпаки — трохи подається вперед, як тепла вода, що приймає ногу, коли заходиш у річку повільно, без страху.

Усередині — її дитинство.

Не абстрактне.
Не ідеалізоване.

А конкретне до болю.

Двір із кривою яблунею, де одна гілка завжди чіплялася за куртку.
Підвіконня з подряпиною, яку вона колись замазала пластиліном, бо «так буде красиво».
Кухня, де завжди тісно і тепло, і хтось постійно каже: «Не крутись під ногами».
Мамин сміх — трохи хриплий, живий.
Татовий голос — спокійний, рівний, як якір, який тримає світ на місці.

— Сонечко, підеш обідати? — лунає звідти, так буденно, що світ тріщить.

Не ехо.
Не відлуння.
Просто голос.

Тесса ковтає.
Горло зрадливо стискається.

Очі зволожуються миттєво — без пафосу, без істерики, просто тому, що організм не витримує. Плечі ледь тремтять, і вона ненавидить себе за це… і водночас ні.

Вона робить крок уперед.

Полотно ковтає її по щиколотки.

Фарба обтікає шкіру, як теплий пісок. Не липка. Не в’язка. Наче завжди чекала саме на неї. Ноги важчають — не від страху, від небажання повертатися.

— Ні, — видихає Ерік.

Це слово виривається з нього, як поріз.

Він зривається з місця так різко, що Векс рефлекторно хапає його за плече, пальці впиваються в тканину куртки.

Вона не каже нічого — просто дивиться й відпускає. Бо вже бачить: його не втримати.

— Тесса, — каже він голосно, надто голосно для цього місця. Голос зривається, але він стоїть рівно. — Подивись на мене.

Вона обертає голову.
Повільно.
Наче крізь воду, де кожен рух — опір.

Її очі світяться — не магією.
Спокоєм.

І саме це лякає більше за будь-які ефекти, портали й збої реальності.

— Я вдома, — каже вона тихо. — Ерік… я вдома.

У нього серце пропускає удар.
Потім другий.
Потім б’ється занадто швидко.

Він підходить ближче — занадто близько до картини. Вирій уже напівкроком рухається, рука напружена, готова схопити, але Ерік не зупиняється.

Він дивиться не на полотно.
На неї.

— Твій дім тут, — каже він і торкається її плеча. Долоня тепла, жива, трохи тремтить. — Там, де ти жива. Де ти з нами. Де ти… — голос ламається, ковзає, — де ти не одна.

Картина реагує.

Повітря навколо згущується ще більше, ніби ображене. Полотно ледь тремтить, рамка тихо скрипить, як старі двері, яким не подобається, що їх зачиняють.

Тесса здригається — не від його дотику, а від контрасту.

Там — безпечно.
Тут — боляче, але справжньо.

Векс робить крок уперед. Очі блискають, губи стиснуті в тонку лінію.

— Тесса, — її голос рівний, командний, але пальці стиснуті так, що біліють кісточки. — Подивись на ноги. Воно вже тримає.

Тео стоїть поруч, напружений, як струна, готова порватися.

Він дивиться на полотно не як на диво — як на механізм.

— Це не світ, — каже він твердо. — Це обіцянка. А обіцянки не обіймають. Вони вимагають плату.

Лея не рухається.

Вона просто дивиться.
Довго.
Так, ніби розкладає реальність на формули, але жодна не сходиться.

І раптом тихо, майже беззвучно каже:

— Вони не дивляться на тебе так, як дивляться живі люди.

Ці слова — як лезо.

Тесса здригається вдруге.

Вона дивиться на «маму».
На «тата».

Вони усміхаються.
Усмішка не зникає, не міняється.

Вони не кліпають.
Не зводять погляду.

Їхні очі — занадто уважні.
Занадто… спрямовані.

Наче дивляться не на неї.
А крізь неї.
Наче вона — двері.
— Тесса, — знову Ерік, тепер тихіше, ближче, майже шепіт. — Якщо це пастка… то вона найкраща. Я знаю. Я б теж хотів. Але ти не мусиш бути в ній одна. І не мусиш залишатися.

Лум раптом виходить уперед.