96.8 — Криза: картини починають тягнути людей у себе (це вже неприємно)

Все починається з дрібниці.

Не з вибуху.
Не з крику.

А з тихого, майже чемного дотику.

Полотно ліворуч від Леї ледь ворушиться. Рама скрипить — так, ніби хтось ізсередини незграбно змінює позу. Край картини злегка випинається, тканина полотна хвилею йде вперед… і торкається її рукава.

Не рве.
Не смикає різко.
Просто чіпляється.

Лея відчуває це миттєво — холод уздовж передпліччя, ніби тканина стала вологою.

Вона дивиться вниз.

Рукав її куртки повільно, майже делікатно, тягне всередину фарби.

— Стоп, — каже вона спокійніше, ніж почувається. — Це вже новий рівень порушення особистого простору.

Полотно відповідає… тиском. Легким, але наполегливим. Рукав зсувається ще на сантиметр.

— Лея, — різко каже Вирій і робить крок до неї.

У ту ж мить інша картина — навпроти Тео — реагує.

Світло на її поверхні згущується, кольори стають глибшими, контури чіткішими. Повітря біля неї ніби прогинається всередину.
Тео відчуває це не шкірою — грудьми.

Наче хтось узяв його за серце і дуже акуратно потягнув.

— Окей, — видихає він. — Мені це не подобається. Абсолютно.

Його ноги самі роблять півкроку вперед. Не тому, що він хоче — а тому, що тіло раптом згадує щось знайоме: впевненість, спокій, цілісність.

— Тео, не рухайся, — швидко каже Векс, хапаючи його за руку.

Її пальці стискають міцно, майже боляче — якір у реальності.

Картина відповідає ривком.

Не агресивним.
Звабливим.

Наче каже: та навіщо тобі ця напруга, ходи, тут легше.

— Вона тягне, — крізь зуби каже Тео. — Як обіцянка, від якої важко відмовитись.

Лум хапає Каю за плече й автоматично відтягує назад.

— Відходимо всі, — каже він швидко. — План «подивимось, що буде» скасовується.

Альфа різко стає між картинами й дітьми, корпус напружений, вуха насторожені. Він гарчить — глухо, попереджувально, не на людей. На сам простір.

Картини відповідають тремтінням.

І тоді Тесса відчуває це.

Не дотик.
Не тиск.

Поклик.

Він не звучить у вухах — він виникає всередині грудей, теплий, знайомий, небезпечно ніжний.

Тут твій дім.

Вона затримує подих.

Тут нічого не згоріло.

Картина перед нею змінюється ледь-ледь. Кольори теплішають. Лінії стають м’якшими. Запах… ні, не запах — спогад про запах: мамин борщ, татові креслення, старе дерево підвіконня.

Тут батьки живі.

Тесса робить крок — і одразу зупиняється, ніби хтось різко потягнув її за серце назад.

— Тесса? — Ерік.

Він бачить її обличчя й одразу все розуміє.

— Не слухай, — каже він твердо, але в голосі прослизає страх. — Це не вони. Це… пастка.

Картина ніби чує це слово.

Її поверхня теплішає ще більше. Вона не тягне фізично — вона чекає. Терпляче. Упевнено.

— Я… — Тесса ковтає. — Вона нічого не робить. Вона просто… кличе.

Аурель різко блідніє.

Так, ніби в нього забрали всю кров одразу.

Він робить крок вперед — і зупиняється, ніби боїться підійти ближче.

— Ні, — каже він хрипко. — Ні-ні-ні.

Він піднімає руки, ніби хоче закрити всіх одразу.

— Слухайте мене. Зараз. Якщо хтось увійде туди… — він ковтає, — він може не повернутися.

Тиша знову лягає на двір.

Картини тягнуть. Люди тримають. Повітря напружене, як струна.

І кожен уже відчуває — це більше не попередження.

Це початок.

Початок поводиться нетерпляче.

Тріщини в повітрі, які раніше були лише відчуттям, тепер ніби злегка світяться — тонкими, майже сором’язливими лініями, як подряпини на склі. Вони повільно розходяться від рам, повзуть по стінах, торкаються землі.

Лея різко смикає руку назад. Рукав виходить із полотна з тихим, вологим звуком, ніби тканину вирвали з фарби.

На манжеті залишається слід — не фарба, а щось схоже на тінь.

— Окей, — каже вона вже без жартів. — Воно пам’ятає, що торкалось мене.

Вирій стає ближче, майже плечем до плеча з нею.

— І йому це сподобалось.

Картина біля Тео знову пульсує. Світло в ній йде хвилями, як дихання.

Векс стискає його руку ще сильніше.

— Дивись на мене, — каже вона різко. — Не на неї. На мене.