96.7 — Детективи підозрюють: Аурель, можливо, сам не розуміє, що робить (дуже можливо)

Першою насторожується тиша.

Не та, що після поцілунків.
І не та, що перед бурею.
А та, що виникає, коли мозок раптом каже
— Стоп. Тут щось не сходиться.

Вона лягає на двір, як тонка плівка. Не душить — але й не відпускає. Звуки стають глухішими, навіть цвіркуни десь за парканом ніби зменшують гучність, поважаючи момент.

Вирій робить крок убік, ніби дивиться на двір під іншим кутом. Його погляд ковзає по полотнах, по світлу між ними, по повітрю, яке здається… щільнішим. Він повільно вдихає, ніби перевіряє, чи взагалі можна тут дихати.

— У вас теж відчуття, що нас зараз хтось слухає, але без вух? — тихо каже він.

Лея здригається — не різко, але помітно. Її плечі напружуються.

— Таке саме відчуття було в бункері перед витоком, — каже вона. — Коли ще нічого не пищить, але шкіра вже знає.

Векс уже стоїть біля найближчої картини. Не торкається — просто дивиться, примружившись, як перед складним мазком, який може або стати шедевром, або зіпсувати все полотно.

— Вони не просто рухаються, — каже вона. — Вони реагують. На нас.

Її погляд ковзає по поверхні рами, і фарба ніби трохи тьмяніє там, де вона затримує погляд. Ледь помітно. Але достатньо, щоб Векс це побачила.

— Бачите? — додає вона тихіше. — Ніби… чують увагу.

Тео ковтає й проводить долонею по повітрю, де ще хвилину тому було порожньо. Його рука рухається обережно, як у лікаря, що пальпує місце, яке може боліти.

— Тут… фон нерівний. Наче пульс. Повільний. Але сильний.

— Серцевий, — бурмоче він сам до себе. — І не наш.

Лея напружено стискає руки в кишенях, пальці біліють.

— Я відчуваю це, як у лабораторії перед аварією. Коли ще нічого не вибухнуло, але всі формули вже кричать.

Вона дивиться на Ауреля довше, ніж потрібно.

— І зазвичай у цей момент хтось уже зробив помилку. Просто ще не зрозумів яку.

Аурель стоїть трохи осторонь. Кокон у його руках світиться нерівно — не красиво, не магічно, а так, як світяться дроти перед коротким замиканням. Світло сіпається, іноді ніби «спотикається», кидаючи дивні тіні на його обличчя.

Його пальці нервово перебирають край полотна, потім тканину кокона, потім знову полотно — ніби він не знає, за що триматися.

— Це не мало зайти так далеко, — швидко каже він. — Я… я просто відкрив можливості.

— Можливості зазвичай не дивляться у відповідь, — сухо зауважує Вирій.

Він схрещує руки, але не агресивно — швидше захисно, ніби інстинктивно закриває груди.

Тесса повільно обертається навколо себе, ніби ловить щось периферійним зором. Її погляд раз у раз чіпляється за картини — і кожного разу їй здається, що вони встигають відвести очі.

— Аурелю… — починає вона. — Ти впевнений, що ти тут єдиний, хто щось відкрив?

Вона не звинувачує. У її голосі більше тривоги, ніж підозри.

Він не відповідає одразу.

Це й лякає.

Лум, який досі мовчав, піднімає руку. Обережно, але впевнено, як у школі, де вже знаєш відповідь, але підозрюєш, що вона всім не сподобається.
— Можна я скажу очевидну річ? — і, не чекаючи дозволу: — Картини поводяться, як я після трьох годин без їжі.

На мить напруга тріскається.

Кая миттєво підхоплює, повертаючись до нього з серйозним обличчям:

— Тобто злі, нетерплячі й готові з’їсти когось емоційно?

— Саме так, — киває Лум. — Дуже емоційно. І без вибачень.

Векс різко повертається, ніби хтось клацнув вимикач.

— Почекай. Емоційно.

Вона дивиться на Тео, на Лею, на Тессу, на Еріка — усі ще тримають у собі сліди того, що щойно бачили. Недосказані слова, затримані сльози, серця, що ще не заспокоїлися.

— Альтернативні життя, — повільно каже вона. — Найболючіші версії нас.

Лея різко вдихає, ніби їй стало важче стояти.

— Вони не просто показували. Вони… підживлювалися.

Її голос тихий, але впевнений. Це не гіпотеза — це висновок.

Альфа проходить уздовж стін. Його коричнева шерсть ледь ворушиться, він зупиняється біля одного полотна, принюхується, тихо гарчить і відходить, стаючи між ним і дітьми. Хвіст опущений, корпус напружений — це не агресія. Це охорона.

Ерік спостерігає за ним і киває сам собі.

— Він не хоче, щоб ми були близько, — тихо каже Ерік. — І я йому вірю.

Аурель нарешті піднімає очі.

Вони втомлені. Нервові. І дуже не схожі на очі людини, яка все контролює. У них є страх. І ще щось — провина, яка тільки починає оформлюватися.

— Картини… — каже він. — Вони голодні.

— Голодні? — перепитує Тео, повільно, ніби пробує слово на смак.