96.5 — Кожен герой бачить свою альтернативну долю (і трохи хоче її вкрасти)

Тріщини в повітрі стали ширшими.
Не видимими — відчутними.

Світ раптом навчився торкатись із середини.

Полотна більше не говорили вголос.
Вони дивились.
І кожному відповідали по-своєму.
Повітря ніби шепотіло імена — не звуком, а пам’яттю.
Червень стояв навколо, теплий і байдужий, як завжди, коли світ ламається не для всіх одразу.

Тесса

Тесса моргнула — і двір зник.

Замість нього — будинок.
Цілий.
З вікнами, що не чорніють від диму.
З ґанком, який не пам’ятає пожеж.

На кухні хтось сміється.
Голос матері — живий, звичайний, трохи втомлений.
Батько бурмоче щось про креслення й каву.

Тесса — молодша.
З рюкзаком, у якому пахне папером і маркерами.
На столі — макет. Архітектурний.
Місто, яке вона придумала сама.

— Ти знову не спала? — питає мама.

— Трохи, — сміється Тесса. — Але подивись, я знайшла ідеальну пропорцію!

Вона щаслива.
Без «якщо».
Без «але».

І це болить так, що хочеться вкрасти цей сміх собі — просто заховати в кишеню й утекти.

Вона різко видихає — і повертається назад.
У двір.
До Еріка.
Зі сльозами, які з’явилися надто пізно.

Тесса стоїть, не рухаючись кілька секунд.
Руки тремтять.

Ерік робить півкроку до неї, але не торкається — дає їй право дихати.

— Тес… — дуже тихо.

Вона стискає губи, киває, ніби каже «я тут», але очі ще повні того дому.

— Вони… навіть не кричали, — видихає вона. — У них усе було нормально.

Ерік ковтає.

— І все одно ти повернулась.

Вона дивиться на нього.
І в цю мить стає зрозуміло:
вона могла б украсти ту реальність…
але вибрала цю.

Векс
Векс бачить інше.

Галерея.
Біла, величезна, з людьми, які шепочуть її ім’я, ніби це пароль.

Її картини — на стінах.
Сміливі. Нахабні. Без страху бути незрозумілими.

— Це революційно, — каже хтось із критиків.

— Це небезпечно, — додає інший.

Векс усміхається — впевнено, трохи криво.

— Це чесно, — відповідає вона.

Вона не ховає рук.
Не сумнівається.
Не зменшує себе, щоб поміститися.

На мить у грудях з’являється заздрість до самої себе.
Потім — тиха злість.
А потім — рішучість.

— Я ще дійду, — шепоче вона вже тут, у дворі. — Просто іншим шляхом.

І стискає пальці Тео, ніби якір.

Тео дивиться на неї знизу вгору, хоч вони стоять на одному рівні.
— Вона… крута, — каже він чесно.

— Вона самотня, — відповідає Векс так само чесно.

І їхні пальці зчіплюються міцніше.

Лея

Лея бачить стерильне світло лабораторії.

Жодних сирен.
Жодних шрамів у пам’яті.

Колеги сперечаються про формули, а не про виживання.
На столі — кава, а не медикаменти першої допомоги.

Вона в халаті.
Спокійна.
Її руки не тремтять.

— Лея, — каже хтось. — Ти геніально вирішила проблему.

Вона посміхається.
Легко.

І в цій усмішці немає тіні.

Її серце стискається.
Бо це прекрасно.
І бо це не її шлях.

Вона повертається до Вирія — і її реальність важча, але жива.

Лея ще мить дивиться на свої руки — ті самі, що в іншому світі не знали крові.

Потім хапає Вирія за рукав, ніби якір у штормі.

— Я не хочу туди, — каже вона різко, майже злякано.

Він нахиляється до неї, лоб до лоба.

— Я знаю.

Тео

Тео бачить лікарню.
Не ту, що пахне страхом.
А ту, де пахне шансами.

Він — сімейний лікар.
Діти тягнуть до нього руки.
Старі дякують.

— Ви врятували мені життя, — каже жінка.

Він знає, що робить.
І не боїться спогадів.

Тео стоїть там — сильний, цілий.
І хоче… трохи забрати цю впевненість із собою.

— Я ще стану таким, — каже він уголос, повернувшись. — Просто я вже в дорозі.

Векс чує ці слова й усміхається — без іронії.

— Я в тебе вірю, — каже вона просто.

І цього достатньо.

Ерік

Ерік бачить дім.
Спокійний.
Без катастроф.