96.4 — Портрети починають себе вести як квартирні поселенці на карантині

Повітря у дворі раптом змінилося.
Не різко — ні.
А так, як міняється атмосфера в квартирі, коли хтось каже
— Я тільки на хвилинку
і лишається жити.
До цього двір ще дихав нормально: вечірнім теплом, травою, пилом, собачим спокоєм.
А тепер у повітрі з’явилося щось зайве — наче чужі думки почали тертися об реальність, залишаючи подряпини.

Полотна, що ще хвилину тому мовчали, почали поводитися… самовпевнено.

Спершу вони просто злегка ворушилися.
Мазки фарби текли, як ліниві думки перед сном.
Фігури всередині картин змінювали пози, ніби розминалися після довгого сидіння.

Дерево рам тихо поскрипувало, немов хтось у середині перевертався з боку на бік, шукаючи зручніше.

— Вони… — Векс примружилася. — Вони що, влаштовуються?

Вона інстинктивно обійняла себе руками, ніби це могло захистити від того факту, що мистецтво вирішило пожити окремо від музеїв.

— Як у гуртожитку, — буркнув Тео. — Перший день без комендантської години.

— Або як родичі, що приїхали на тиждень і вже переставили меблі, — додав Ерік, але голос у нього був напружений.

З першого портрета дівчина з цигаркою вже сиділа боком на рамі, звісивши ногу назовні, ніби це був балкон.

Попіл не падав.
Він зависав у повітрі дрібною сірою пудрою, порушуючи всі закони пожежної безпеки й фізики.

— Тут у вас затишно, — протягнула вона ліниво. — Але світло кепське. І реальність тісна.

Вона ковзнула поглядом по двору, дітях, собаці, по обличчях дорослих — як людина, що оцінює квартиру перед орендою.

Лея напружено всміхнулася, зціпивши пальці.

У неї ця усмішка була відпрацьована роками — та сама, що казала «я тримаю себе в руках», навіть коли всередині здіймався шторм.

— Це… тимчасово.

— Усе тимчасове, люба. Деякі речі просто не знають про це.

Вирій машинально зробив півкроку ближче до Леї.
Не демонстративно.
Інстинктивно.

І тут сталося головне.

З третього полотна — того, яке досі виглядало просто як темна пляма з нечітким контуром — почав виринати силует.

Спершу — тінь.
Вона виповзла з глибини картини, як сутінки з-за гір.

Потім — масивні лапи.
Великі. Важкі. З кігтями, які виглядали так, ніби могли дряпати сам час.

Потім — грива.

Величезна.
Сіра, мов грозова хмара.
Очі — бурштинові, розумні й небезпечно спокійні.

Мега-Альфа.

Пес майбутнього.
Розміром із лева.
Поставою — як генерал, який звик, що його слухають ще до наказу.

Реальний Альфа зреагував миттєво.

Коричневий швейцарський вівчар рвонувся вперед без жодного наказу.
Його міцне тіло напружилось, мов струна.
Темно-шоколадна шерсть стала дибки вздовж хребта, ловлячи світло так, що він здавався ще більшим.

Він встав між дітьми й портретом.
Чітко.
Без сумнівів.

Груди наповнилися глухим, низьким гарчанням — не злим, а попереджувальним.
Таким, яке означає: далі — тільки на власний ризик.
— Гррррр…

Діти миттєво стихли.

Арі припинила сміятися.
Кая перестала коментувати.
Лум навіть перестав дихати надто голосно.

Мега-Альфа нахилив голову.
Повільно.
З цікавістю.

Його рух був схожий на жест істоти, яка бачить не ворога, а… версію себе.

— Гав? — глибоко й низько відгукнувся він, ніби це було не питання, а діагноз.

Альфа зробив крок вперед.
Потім ще один.
Лапи впевнено втиснулися в землю.

Очі в очі.

— Грр.

Переклад КаЇ, пошепки, але з повною впевненістю:

— Він каже: це мій двір.

Мега-Альфа дивився довго.

Ніби зважував не силу, а характер.

Потім ледь помітно махнув хвостом.

— Гав… — із повагою. — Гідно.

І… ліг. Просто ліг біля рами, наче визнаючи територіальний договір.

Земля під ним ледь здригнулась.

Альфа кліпнув.
Сів.
Пихато.

Хвіст злегка вдарив по траві — раз.

— Перемога, — констатував Лум. — Наш пес домовився з майбутнім.

— Я не знаю, чи це добре, — прошепотіла Тесса. — Але це дуже… по-нашому.

Вона дивилася на Альфу з ніжністю й гордістю, яку відчувають лише ті, хто знає: цей пес піде до кінця.

Тим часом інші портрети теж оживали.

Один персонаж почав стукати зсередини, вимагаючи:
— Хтось може зробити каву?
Інший сперечався з рамкою, що вона його обмежує як особистість і творчу свободу.