95.2 — Розслідування №1: «Хто з’їв нічну лазанью?»

Кухня Агентства у нічні години завжди жила своїм життям:  холодильник гудів так, ніби сперечався сам із собою, лампа блимає в ритмі «я все ще тут, але не надовго», а плитка на підлозі іноді тихо потріскує, ніби коментує вибір взуття тих, хто по ній ходить.

Цієї ночі все це разом створювало атмосферу «ми або знайдемо привида, або привид знайде нас першим».

А посеред столу стояла лазанья.

Не якась там, а велична, ароматна, підозріло ідеальна — така, ніби її готували з дикою пристрастю і помпезністю, гідною цілої оперної арії. Вона ще й парувала, паскудниця, хоча годину тому її не було.

Всі стояли навколо, як археологи перед артефактом, який може або відповісти на всі питання Всесвіту, або вибухнути.

Альфа — медіум століття

Пес сидів перед порожнім стільцем.
Абсолютно порожнім.

І виглядав… зайнятим.

Голова трохи набік.
Вуха підняті.
Погляд зосереджений, ніби він слухає інструкції з приготування яєшні на французький манер.

Потім він… кивнув.

Дуже переконливо.

Лея хапається за Вирія:

— Ти це бачив? Він… він реально погодився!
— Ага, — Вирій обіймає її за талію, легенько сміючись. — Альфа в нас той ще дипломат.
— Він погодився з пустотою, Вирію! З невидимим кимось! Це вже навіть не дивно. Це — тривожно!
— Любов моя, це Агентство. Тут тривожно — норма.

Альфа знову киває стільцю, бурмоче низьке «рррм-в», і всі відчувають, як шкіра на руках вкривається мурашками.

Навіть у холодильника лампочка моргає з виглядом: «Ну-у, удачі вам, люди».

Вирій запускає аналізатор енергетичних слідів.

Він дістає дивний прилад — напіврація, напівфен, напівщось-вкрадене-в-теслі.

Лея підозріло підглядає:

— Це точно безпечно?
— Абсолютно.
— Ти так казав і про той детектор привидів, що потім зробив вибух і наповнив кухню запахом карамелі.
— Ну… запах карамелі був приємний, — знизує плечима Вирій.

Прилад оживає:

піііп — піііііп — брррррр — брюк! — ТІНЬ!

— О, — каже Вирій. — Оце вже нове.
— Нове? — Лея хапає його за рукав. — У приладу є звук, якого ти не знаєш?
— Ем… тепер знаю.

Лампочки блимають, стрілки скачуть, прилад скрипить, ніби він старий, розсерджений робот.

Лея шепоче, вже притискаючись до нього щільніше:

— Якщо воно почне диміти, ми тікаємо.
— Ми? — усміхається він. — Добре, я нестиму тебе.
— От тільки не зараз романтик! Тут лазанья дихає!

Вірій дуже серйозно киває:

— Саме тому і романтика — раптом у нас останні хвилини.

Вона тихо бухкає його кулачком у плече.
Насправді — від страху, але виглядає мило.

Векс і Тео ловлять “духову прохолоду”.

Векс стоїть у коридорі з термодатчиком, що схожий на апарат, яким можна було б вимірювати температуру у дракона.

Тео стоїть ззаду, тримаючи її за плечі:

— Обережно, тут слизько.
— Не слизько, а «аномально ковзко», — поправляє вона. — Це різні речі!

Датчик пищить.

— Мінус дев’ятнадцять… двадцять… двадцять один…
— Це ж як морозиво! — дивується Тео.
— Ні, — каже Векс. — Це як морозиво, яке образилось на тебе й хоче помсти.

Тео сміється і цілує її в щоку:

— Моя хоробра крижанка.
— Я не крижанка! Це духова прохолода! Відчуваєш? — вона робить крок уперед, і повітря вібрує. — Це як кондиціонер, але з характером.

Тео шепоче їй на вухо:

— Хочеш жахливу новину?
— Яку?
— Твоє волосся стоїть дибки.
— НЕ МОЄ! — Векс починає себе перевіряти руками. — Блін! Це все привиди! Я виглядаю як електричний їжак!
— Красивий їжак, — усміхається Тео.

Вона червоніє.

Тесса й Ерік: найнебезпечніший тандем дегустаторів.
Тесса нахиляється над лазаньєю, вдихаючи аромат.
Ерік уже готовий впасти обличчям у страву.

— Так, я просто…
— Ні, — каже вона.
— Але я лише…
— Ні.
— Ну-у…
— Ерік.

Він піднімає руки:

— Гаразд, гаразд! Професійність так професійність.

Але через секунду він уже тягнеться до ложки.

Тесса ловить його руку:

— Ти що робиш? Яка частина слова «ні» тобі не зрозуміла?
— Мені завжди було складно з відмовами… особливо коли вони пахнуть базиліком.

Тесса видихає і дає йому ложку.

— Один маленький шматочок. Для науки.
— Для науки! — радо повторює Ерік.

Вони куштують разом.
І світ навколо зупиняється.

Тесса повільно відкриває очі:
— Це…
— Так, — видихає Ерік. — Це їжа богів.
— Це не може існувати.
— А ми це їмо.
— І ми досі в реальності?
— Поки що. Хоч я відчуваю, що моя душа хоче написати заповіт.