94.13 — Хвилина до видалення

Система видала звук…
той самий звук, від якого в будь-якому фільмі глядачі перестають жувати попкорн.

Пік.
Пік.
Пік.

Віртуальний міст здригався, наче під ним хтось відривав шари реальності один за одним.
Код навколо став червоним.
Панелі миготіли.

І голос, холодний, механічний, беземоційний, оголосив:

“SELF-DESTRUCT: 60 SECONDS.”

Лея різко вдихнула:

— Хвилина?.. Лише хвилина?!

Пі прошепотіла:

— Треба щось зробити…

— Треба триматися разом, — сказав Ца, міцніше обіймаючи її руку.

Перед ними, над мостом, розгорнувся гігантський таймер із червоним відліком:

60… 59… 58…

І саме в цю мить система вистрілила флешем світла.

Не білим. Не червоним. А якимось дивним — спогадним.

І навколо кожної пари почали відкриватися маленькі віконця.
Фрагменти.
Пам’ять, яку не можна втратити, бо вона — те, що тримає всесвіт разом.

Вирій і Лея — перший страх, перший поцілунок, перше "я тут"

Перший кадр був темним.

Ніч.
Гроза.
Маленький офіс, де вони колись працювали разом уперше.

Лея тремтіла — не від холоду, а від виснаження. Ділова інформація сипалась на них тоді, ніби хтось відкрив мішок із хаосом.

Вирій поклав пальці на її плечі.

— Я поряд, — сказав він тихо. — Завжди.

Вона тоді вперше дозволила собі нахилитись до нього — хоч трохи.
Його тепло тоді врятувало їй ніч.

Другий кадр — їхній перший поцілунок.
На даху.
Серед мокрого асфальту.
Смішний, незграбний, бо Лея спіткнулась, а Вирій її підхопив, і вони зіштовхнулися губами випадково.

— Ой! — тоді скрикнула вона.

— Це… я… — він розгубився.

— Це… працює, — сказала вона і потягнулась знову.

І третій — той, де він вперше сказав:

— Пробач, якщо я здавався холодним. Я просто не хотів зіпсувати те, що між нами.

А вона відповіла:

— Ти його не зіпсуєш. Ти — його частина.

На серверному мості Лея стиснула його руку так міцно, що пальці побіліли.

— Ми витримаємо, — сказав Вирій.

— Разом, — продихнула вона.

Таймер мигнув:
47… 46…

Векс і Тео — перше «не бійся», перший сміх, перше «пробач, дурнику»

Світло спалахнуло біля них.

Перший кадр — їхня перша зустріч.
Тесна кімнатка ремонтної майстерні.
Векс у мазуті, Тео у блискітках від невдалого хакерського експерименту.

Вона подивилась на нього і сказала:

— Ти хто такий і чому пахнеш карамеллю?

Він відповів, червоніючи:

— Я… е-е… упав у розчин. Це був… експериментальний цукор.

Векс так розреготалась, що перекинула на себе ящик з інструментами.

Другий кадр — їхній перший поцілунок.
Тео переживав, що все зіпсує.
Векс просто взяла його за підборіддя й сказала:

— Замовкни вже.

І поцілувала так впевнено, що він забув, як дихати.
Третій кадр — їхня перша сварка.
Векс кинула гайковий ключ на стіл:

— Я втомилась, коли ти зникаєш у своїх кодах і забуваєш поїсти!

Тео опустив голову:

— Пробач, дурнику… тобто, пробач мені. Я просто боюсь, що одного дня ти зрозумієш… що я не…

Векс притягнула його до себе.

— Ти не маєш бути ідеальним. Ти маєш бути моїм.

На мості Векс прошепотіла:

— Тео…

— Я тут, — сказав він, торкаючись її губ своїм чолом.

Таймер:

42… 41…

Тесса й Ерік — перше “о Господи”, перший сміх, перше “я люблю твою дивність”

Світ навколо них мигнув теплим, золотим спалахом.
Перший кадр — той момент, коли вони зустрілись уперше.
На кухні агентства.
Ерік намагався приготувати чай… але випадково запустив чайник у режим «турбореактор».

Тесса зайшла й побачила, як чайник літає.

— Боже, що ти робиш?! — вигукнула вона.

— Це експеримент! — відповів він.

— Це пожежа через три секунди! — крикнула вона і вимкнула все з розетки.