94.11 — Арі натиснула все

У будинку було тихо.
Підозріло тихо.
Така тиша, яка може бути тільки перед дуже великим «БААА».

Арі сиділа на підлозі біля роутера, немов маленький хранитель домашнього інтернету. В неї під ручкою був планшет — той самий, через який діти злетіли в мемосвіт. Він блимав, пищав, розсипав пікселі й поводився так, ніби от-от попросить довідку з психотерапії.

Арі ж просто… дивилась на нього.

Чоло трохи зморщене.
Пальчики розведені.
Очі великі — як у кота, що щойно надумав скинути вазу, але ще вдає, що думає про філософію.

Вона нахилилась до екрана і тихо сказала:

— Ма…

Планшет пискнув у відповідь.

Арі вирішила, що то — знак.

Тому вона розвела пальчики ще ширше.

І натиснула все. Одразу. Геть. Усюди.

Планшет завив, видихнув, блиснув — і на секунду в кімнаті стало світліше, ніж на кухні, коли тато включає всі лампочки, шукаючи, куди поділась ложка.

— Ма-ааа! — гордо проголосила Арі, впевнена, що це вона й створила це сяйво.

Портал немовлят

На екрані щось хруснуло, ніби він розтріскався — але не зовні, а зсередини.
Тріщина розійшлася — і в ній почало світитися.

Із планшета вилетіли перші смайлики.

Малесенькі.
Жовті.
Пухкенькі.

З круглими щічками та величезними очима.

Потім — ще більше.
Потім — сотні.

Вони випливали з екрана, ніби пузирці мильного шоу, але кожен із них відкривав ротик і промовляв одне й те саме:

— Мама.
— Мама.
— Маааа.
— Мммм-мааа.

Кімната наповнилася немовлячим хором, що чомусь звучав не страшно, а тепло — так, ніби сама реальність раптом пригадала дитинство.

Арі аж завмерла.

Один смайлик обережно полетів до її носика й м’яко торкнувся.

— Ма, — повторив він.

Арі видала маленьке переможне:

— Ааааааааа!

І почала плескати в долоні.

Сервер відчув її.

Десь далеко, у глибинах цифрового ядра, майже за тисячі кілометрів і одночасно за один пакет даних відстані, почало відбуватись щось дивне.

Сервери, які хвилину тому глючили, пікселювали, зависали, стогнали, роблячи бееееп, і взагалі поводилися як драматичні актори в театрі на районі…

…враз стабілізувались.

Графіки вирівнялись.
Пульсації системи заспокоїлись.
Помилки зникли.
Червоні індикатори стали зеленими.

Наче хтось поклав дитячу долоньку серверу на щоку і сказав:
«Та не ной… все нормально».

У кабелі прокотилась одна пряма, м’яка, рівна хвиля сигналу.
Чиста.
Бездоганна.
Надзвичайно рідкісна — як сміх немовляти посеред бурі.

І ця хвиля мала ім’я.

Арі.

Кімната світиться

Смайлики кружляли по кімнаті, немов міні-янголятка.

Один сів на роутер і гладив його маленькою піксельною ручкою.
Інший намагався обійняти подовжувач.
Третій вклав себе у зарядку, як у ліжечко.

Арі піднялась на ніжки, трохи похитуючись, але впевнено, і пішла поміж них, подібна до маленької королеви власної смайлової армії.

З кожним її кроком планшет відгукувався м’яким:

бум-бум,
пум,
маааа,
біп.

— Ма-ма-ма, — повторила Арі, ніби пробуючи слово на смак.

Смайлики у відповідь:
— Мама!
— Мама!
— Маааа!

Вони стали утворювати коло навколо неї — не повністю замкнуте, а трепетне, як обійми тих, хто ще не до кінця знає, як їх робити.

Системний прорив

У цей момент сервер відчув щось нове.

Сигнал Арі не просто стабілізував систему —
він з'єднав те, що раніше не з'єднувалося.

Протокол, який лежав напівмертвим.
Гілка коду, яка була вважалася втраченою.
Шлях між цифровим ядром і реальним світом, який досі навіть не був виявлений.

Смайлики піднялися в повітря.
Екран планшета вигнувся, наче вдихнув.
І у центрі почав відкриватися новий портал.

Не такий, як мемний.
Не такий, як хмарний.
Не такий, як той, де Лея співала, а Вирій тримав її за талію.

Цей був…

дитячий.
Ніжний.
Світлий.
Теплий.

І водночас — неймовірно потужний.

З нього линуло світло, ніби хтось засвітив зоряне небо просто в кімнаті.

Арі торкнулася його пальцем.

Портал тремкнув.