94.7 — Любов у стилі Ctrl+Z

Світ повернувся білим спалахом, наче хтось різко натиснув «скинути сцену».
Векс і Тео приземлились не на підлогу серверної, а…
…на м’який рожевий пісок.

Пісок був теплим.
Повітря пахло вишневою пудрою.
Над головою висів штучний цифровий небосхил, де цифри ледь помітно текли по синьому полотну, немов хмари з нулів і одиниць.

Векс першою підвелась, різко, інстинктивно, як хижак.

— ЩО це за лайно. — сухо сказала вона, обтрушуючи пісок з рукавів.

Тео сів, озирнувся навколо й засяяв:

— Ого. Це що — VR з романтичним пресетом? Подивись! Там глітчонаві пальми!

Пальми справді блищали, немов хтось змішав їх із глітчовими фрагментами коду.
І ще…
Поруч стояв столик.
Свічка.
Дві чашки какао.
І в повітрі тихо грала мелодія тихого ретро-диско з легким натяком на інтимні вечори.

Векс сплюнула у повітря:

— Хтось вирішив зробити нам романтичну сцену. Для чого? Ми що, в серіалі?

Тео всміхнувся — тим самим, своїм хитро-півмісяцевим:

— Ну… могли б і розслабитись. Для сюжету.

Векс насупилась:

— Для сюжету? Я тобі зараз дам сюжету.

Вона підвелася різко, тінь упала через обличчя.
Але коли повернулась до Тео — у цифровому небі щось мигнуло.

Сцена…
перезавантажилась.

ВЖУХ.

І вони знову стояли там, де щойно були.
Дві чашки какао.
Свічка.
Пісок.
Рожеве небо.

Тео кліпнув:

— Емм. А ми… це… тут уже були, так?

Векс зітхнула:

— Петля.

— Романтична петля! — радісно підняв руки Тео.

— Я вб’ю все, що її створило.

— А мене? — запитав він грайливо.

Вона повернулась.

На мить — трохи м’якше.

— Тебе… поки ні.

Тео повільно підійшов.
Пісок під його ногами світився легкими цифровими іскрами — романтика в стилі VR.

Векс сказала:

— Нам треба знайти вихід. Логічно.

І тут він узяв її за руку.

Вона різко сіпнулась, але не відняла руку — чисто психологічний баг.

— Знаєш, — тихо сказав Тео, наближаючись, — можливо, система показує нам те, від чого ми всіляко тікаємо.

— Від чого це я тікаю? — процідила вона. — Я ні від чого не тікаю.

Тео підняв палець:

— Раз. Ти тікаєш від сну. Два — від відпустки. І три… від цього.

Він нахилився трохи ближче.

Векс підняла підборіддя так, ніби збиралася сказати лекцію про професійну етику.

— Тео…
— Та? — він уже усміхався, як той, хто знає, що буде далі.

І тоді…

…вона поцілувала його.

Не ніжно.
Не обережно.
А рішуче, різко, як натискання гарячої клавіші.

І

ВЖУХ.

Світ скинувся назад.

Знову пісок.
Знову какао.
Знову пальми.

Тео застиг:

— …Ти бачила це?

Векс витріщилась на нього:

— Так. Я поцілувала тебе — і нас перекинуло на початок.

Тео провів рукою по волоссю, абсолютно шоковано:

— Це що, любов із функцією Ctrl+Z?
Векс почервоніла.
Ледь.
Зовсім трішечки.
Але Тео це помітив.

— Тобто… кожен поцілунок… — він почав усміхатись ширше, як той, хто знайшов безсмертний жарт. — …відміняє сцену?

— О НІ. — Векс ступила назад. — Ні. Ні-ні-ні. Це пастка.

— Але приємна пастка, — хитро сказав Тео. — Якби всі пастки були такими — я б сам у них стрибав.

Векс закотила очі.

— Нам треба знайти точку розриву сценарію. Не цілуватись.

— А можна трохи цілуватись? Науково? Для експерименту?

— НІ.

— Науково ж!

— НІ.

Він підійшов ще ближче:

— А якщо це… “момент істини”? Що, як вихід — це не уникати, а зробити щось, що не повториться?

Векс зупинилась.
Його слова зависли між ними — тихо, глибоко, надто чесно.

Цифровий вітер пройшовся пальмами.
Пісок повз ногами засвітився рожевим світлом.

Вона зробила крок ближче.

— Може, момент істини… — Векс торкнулась його коміра, обережно, упевнено, — …це те, що не можна відмінити?