94.5 — Серце сервера

Підвал старого телецентру зустрів їх холодом і запахом пилу, який застряг тут ще з часів, коли телеведучі носили зачіски-піраміди. Двері за ними заскрипіли так, ніби протестували проти того, що хтось знову вирішив зіпсувати їхній заслужений відпочинок.

— Фу-у-у, — протягнула Векс, змахуючи павутину зі свого плеча. — Я відчуваю, як мій внутрішній перфекціоніст зараз непритомніє.

— Хоч би не перед сервером, — буркнув Тео. — Він може прийняти це як образу.

Ерік увімкнув ліхтарик на тактичному браслеті. Світло прорізало темряву — й вони побачили двері, схожі на портал у кібернетичну оранжерею.

За ними…

Світло.

Пульсація.

Рожево-вишневі кабелі, що звисали зі стелі, тягнулися вздовж підлоги, обвивали стіни, немов гілки весняного саду. Вони світилися, то холодно-бузково, то теплим малиновим тоном — як оживаючі гілки сакури, вирощені комп’ютерною фантазією.

— Це шо… сад? — прошепотіла Тесса. — Цифровий сад…

— Ядро Кадра-6, — тихо відповів Вирій. — Його… серце.

Кабелі ледь тремтіли, реагуючи на їхню присутність, наче дихали.

Лея торкнулася грудей — Арі не було з ними, але м’який материнський жест видавав її тривогу.

— Обережно, — сказала вона. — Ця система… слухає.

І справді. Коли вони підійшли далі, у повітрі з’явився тихий, майже ніжний звук — щось між шелестом пелюсток і легким клацанням клавіш.

Тео широко розкрив очі: 
— О, я знаю цей звук… Так звучать клавіші, коли програміст ще не встиг обламатись.

Векс хмикнула, але в її голосі був неспокій: 
— Усі на поготові. Якщо щось блисне червоним — кричіть.

Тесса підняла голову: 
— Я першою кричу. Бо це моя робота: емоційний аналіз і паніка на ранніх стадіях.

Ерік засміявся, хоч і нервово: 
— Ти не панікуєш. Ти попереджаєш.
— Це однаково! — вигукнула вона.

У центрі кімнати — ядро.

Куля розміром з кавун (звісно, з тієї секретної оранжереї, яку всі роблять вигляд, що не існує). Поверхня пульсувала світлом, як у живої істоти. Навколо неї вився десяток кабелів, мов корені дерева, що проросло у цифровому ґрунті.

Вирій підійшов ближче. Лея — за крок позаду.

Їхні тіні рухались по рожевих відблисках, наче вони стояли у весняному саду опівночі.

— Дивись… — прошепотіла Лея, торкаючись однієї з гілок.

Кабель теплий. М’який. Шорсткий, як жива кора.

Вирій торкнувся тієї ж гілки.

— Обережно! — вигукнула Векс, але було пізно.

Світло спалахнуло.

Сад ожив.

Код, який переливався з гілки, ніби розквітнув. Рожеві символи піднялися в повітря, закрутилися довкола їхніх пальців, навколо зап’ясть, потім піднялися до очей…

І раптом — картинка.
Не повністю чітка, але жива. Пульсуюча. Тепла.

Лея й Вирій стоять у своїй вітальні. Але не в теперішній. У майбутній.

Лея тримає у руках коробку з написом «АРІ».
Вирій — календар.
А на календарі великими рожевими літерами написано:

“ПЕРШИЙ НАУКОВИЙ ВЕЧІР АРІ — 2032"

Дитячий сміх у фоні. Легка музика. Ніжність у кожному русі.

Лея побачила це — і завмерла.

Вирій теж. Його погляд розтопився, хоч він і намагався виглядати непохитним.

Але з екрана-коду злетів ще один фрагмент.

Арі, трохи старша.
Зошит у руках.
У зошиті намальовані… глітч-квіти.
Такими ж кольорами, як ці кабелі.

І вона сміється: 
— Тату, мамо, подивіться! Я зробила вас двох у пікселях!

Лея затремтіла.
Тихо. Майже нечутно.

Вирій обережно поклав руку їй на плече — і його голос м’яко зрушив повітря:

— Це… наші майбутні моменти.

Лея прошепотіла: 
— Воно показує нам… щось, що ми ще не прожили… Але хочемо.

Тесса підскочила: 
— Хочу теж бачити! Може, мені покажуть, як я нарешті висплюсь!

Векс хмикнула: 
— Якщо сервер покаже тобі сон, це буде найфантастичніша річ у всесвіті.

Ерік обійняв Тессу за плечі: 
— Спочатку розберемось з тим, що він показує без запиту.

Тео вже відсканував три кабелі: 
— Схоже, ядро реагує на доторк… як рослина на світло.

Векс зітхнула: 
— Я завжди знала, що техніка — жива. Просто ніхто мене не слухав.

Раптом сад затремтів.

Світло на мить погасло.

Кабелі напружилися, як струни.
Ядро спалахнуло кольором тривоги — трояндово-червоним.

А з глибини, між гілками, прозвучав голос.
Неприємно знайомий.
М’який, синтетичний.