94.3 — Дощ із глітчу

Пік…
Пік…
Пік…

Звук, якого не повинно існувати у дощі, прострілював тишу Гастроніма.
За вікном місто виглядало так, ніби його злегка… перезавантажили.

Дощові краплі падали повільніше, ніж мали б.
Трохи квадратніші, ніж хотілось би.
І коли перша з них торкнулась асфальту на вулиці — пролунало:

“Enter.”
Не “кап”.
Не “плюх”.
А чітке, сухе, комп’ютерне “Enter”.

Векс підскочила так різко, що окуляри підстрибнули і з’їхали на кінчик носа: — Це зараз було… КНОПКА?

Тео стояв із кухлями чаю, розлитими на 40% від потрясіння: — Це… це… це звук мого комп’ютера, коли я зберігаю проєкт!
— Ти зберігаєш кожні 5 секунд, — пробурчала Векс. — Це жах, а не робочий процес.

Вирій підійшов до вікна.
Пильно.
Небезпечно спокійно.

За вікном світ тремтів.
Не так, як від вітру — а як екран, що не встигає оновлюватися.

Лея взяла Арі на руки — та навіть не злякалась, а навпаки: простягнула ручку до вікна, ніби хотіла піймати блискучий глюк на склі.

— Що… це? — прошепотіла Лея.

Тесса притиснулася плечем до Еріка. Він поклав руку їй на спину — автоматично, захисно. — Це… не погода, — сказав він. — Погода так не звучить. Навіть у нашому місті.

Лум перший побіг до дверей:
— МИ НА ВУЛИЦЮ! ПЕРЕВІРИТИ ГЛЮК!

— СТОП! — гаркнули одночасно Векс, Тео, Лея і Вирій.
— Ми з вами! — додали Тесса та Ерік.

Але діти уже стояли біля виходу, як маленький спецзагін.

На вулиці

Коли двері будинку відчинилися, всі відразу замовкли.

Гастронім виглядав так, ніби його малював художник, який раптом вирішив додати… 8-бітності.

Повітря блищало квадратними пікселями.
Пелюстки вишні… зависали в повітрі на частку секунди, наче зависли у буфері.
А дощ падав повільно, кожна крапля майже світлася зсередини.

Кая підняла голову і просто прошепотіла:

— Це… красиво…

І справді — було в цьому щось гіпнотичне.
Магічне.
Трохи моторошне.
Але прекрасне.

Перша крапля впала Луму в долоню.

“Enter.”

І просто в його маленькій руці… засвітилася крихітна сцена.

Його сон із минулого тижня: він, Кая і Альфа — їдуть на великах по мосту з желе, а зверху летить величезний рожевий дирижабль у формі дині.

— ОГО! — Лум аж підскочив. — МІСТ ЖЕЛЕ! Я ПРО ЦЕ СНІВ!

Кая простягнула долоньку, піймала краплю — і всередині засяяла її мрія:
вона стоїть на вершині Гастронімської вежі, у костюмі чарівниці, і керує усіма вітрами города.
— Я… я так хочу… — прошепотіла вона. — Це правда красиво…

Арі піймала краплю щічкою.
У тій краплі був кадр, де вона сидить на величезному білому вовкові, махає руками і кричить:
“Ба! Ба! Ба!”
і вовк слухається.

Арі задоволено вирячила очі:

— Ба!

Тесса й Ерік обмінялися поглядом — одночасно вражені й стурбовані.

Альфа та його… він?

Альфа обережно підійшов до найближчої калюжі.
Калюжа світилась, як дзеркало монітора.

Він нахилив голову…

І побачив там себе.

Тільки цифрового.
Трохи квадратнішого.
І з таким виразом, ніби той другий Альфа вже десять хвилин розмірковує про сенс буття.

Альфа гавкнув.

Цифровий Альфа гавкнув у відповідь.

Альфа ще раз гавкнув — гучніше.

Дзеркальний Альфа теж — гучніше.

Потім обидва підняли одну лапу — одночасно.

Тео ахнув:
— Це найкраще, що я бачив у житті.
Векс:
— Це найгірше, що я бачила у житті. Якщо в світі буде два Альфи — нам кінець.

Альфа накрутив хвіст.
Його цифрова копія накрутила теж.
Синхронно.
Зловісно синхронно.

— Я… не знаю, хто кого зараз контролює, — прошепотала Тесса.

Дорослі під дощем, що не слухається фізики.

Дві краплі впали на плече Тео.

“Enter.” “Enter.”

На секунду над його плечем завис маленький кадр:
він — у кумедній сукні з танцювального шоу, що обертається на сцені з блискітками.

— О БОЖЕ, — Векс схопилася за голову. — Це… це сценарій катастрофи…
Тео гордо:
— Це була хороша сукня.

Вирію на долоню впала крапля.
Там засвітилась картина:
він стоїть серед нічного лісу, у тумані, з вогниками навколо.
Сцена була тихою, спокійною, але тривожною.

Він тихо поклав пальці на долоню:
— Це не сон… Це попередження.