92.15 — Ми повернулися… та час на нас ще поглядає

Ранок прийшов так тихо, що здавалося — він босоніж ступав по підлозі. Наче боявся розбудити тишу, яка нарешті повернулася після днів, що нагадували нескінченну метафізичну карусель.

Світло просочувалося крізь фіранки тонкими смужками, наче хтось розливав світанок через пальці. Воно злегка хиталося — як світло, яке ще не впевнене, чи варто сьогодні бути звичайним.

Повітря було спокійним, звичайним… надто звичайним, щоб не насторожувати після всього, що сталося. Десь у домі навіть пахло трошки ваніллю — Лея вчора ввечері впустила баночку есенції на теплу підлогу, і запах досі блукав кімнатами.

У домі детективів панувала тиша.

Аж до...

ТРІНЬ! ТРІНЬ! ТРІНЬ!

Будильник Вирія задзвонив з такою точністю, що навіть атомний годинник би позаздрив. Він пищав урочисто, майже радісно, як пес, який нарешті навчився приносити тапки.

Вирій рвучко розплющив очі, ніби хтось його знову кинув у паралельний вимір. На секунду навіть озирнувся — чи він у себе, чи знову між шарами часу.

Лея лежала поруч, тепла, розтріпана, з тінню усмішки на губах — вона прокинулася ще до дзвінка, хоча й робила вигляд, ніби ні. Її волосся лежало на подушці темним сяйвом, а пальці м’яко ковзнули по ковдрі в його бік.

— Він працює… — видихнув Вирій, дивлячись на будильник так, ніби той щойно зізнався в божественному походженні. — Він реально працює…
У голосі було і здивування, і полегшення, і трішки тріумфу, ніби він щойно переміг босса у грі.

— Я казала, — вона ніжно ковзнула пальцями по його щелепі, відчуваючи, як вона напружена. — Час більше не жує тебе.

Він на мить заплющив очі від доторку — наче це стирало залишкові тіні всіх спіралей часу, що ним пройшли.

— Але він ще не вибачився, — пробурмотів він, бо навіть у спокійних ранках йому треба було трошки побуркотіти. — Міг би хоч відкритку прислати.

— Від часу? — Лея засміялася тихо-тихо, її сміх лоскотав повітря, як теплий ранковий бриз. — Уявляєш: “Вибач, що мало не розірвав тебе. Цілую, Твій хуліган”?

— Я б оцінив, — сказав він серйозно, але очі сміялися.

Вона потяглася до нього, торкнулася губами його скроні.

— Я теж тебе оцінила б. Щодня.

Його рука ковзнула їй за спину.
І світ знову став правильним.

Альфа і його… тінь

У коридорі щось гупнуло.
Потім ще раз.

Потім пролунав крик — той, що зазвичай лунає, коли світ збирається подарувати нову проблему:

— АЛЬФА, ТИ ЗНОВУ БІЖИШ, А ТІНЬ — НІ!!

Тесса вибігла з кімнати з такою швидкістю, ніби знову тікала від чайника-психопата. Двері лишилися хитатися за нею, як перелякана пластинка.

І справді.

Альфа мчав коридором, язик назовні, хвіст колише повітря, подушечки лап весело шльопають по підлозі. А його тінь — виразно, демонстративно — запізнювалася на секунду.
Виглядало так, ніби хтось поставив на відео ефект «лаг 1000 ms».

Собака підскочив, ловлячи повітря, а тінь зробила це за мить опісля, з виглядом «вибач, я ще трішки в минулому».

Альфа сердито гавкнув у власну тінь.

Тінь теж… гавкнула.
Запізніло, але цілком чітко.
І з ноткою образи, ніби казала: “Ну я стараюся!”

— Ну чудово, — Тесса протерла лице долонями. — Тінь теж з характером. Це офіційно. У нас тепер дві собаки, і одна з них — з лагом.
Ерік підійшов позаду, обійняв її ззаду, теплою рукою накривши її живіт. Його доторк був твердим, надійним, заспокійливим — як якір.

— Мені здається, це мило.

— Мило? Це? — вона показала на тінь, що саме зараз “вважала”, що стіна — це двері, і намагалася пройти крізь неї. — Ти подивись, вона ж… вона ж думає! Вона проклята тінь, але вона думає!

— Ну… — Ерік нахилився, поцілував Тессу в маківку, його дихання ковзнуло по її волоссю теплим дотиком, — …це краще, ніж коли вона ходила на секунду наперед.

— Теж вірно, — буркнула вона, але усмішка прорізала її шкіру сама. — Хоч якась стабільність у житті.

— Я можу бути ще трохи стабільнішим, — прошепотів він їй у вухо.

Тесса відчула, як по спині побігли теплі мурашки.

— Мм… доведеться перевірити.

Альфа тим часом з ентузіазмом гавкнув у шафу.

Його тінь зробила це трохи пізніше.

— Здається, ми всі трохи відновлюємося, — зітхнула Тесса.

Лум і шоколадне сонце

Лум сидів на підлозі у кухні, оточений пазлами, цеглинками і… мискою вівсянки, яку він тримав не ложкою, а виделкою. Бо чому б ні? Час повернувся на місце — але дитяча логіка нікуди не зникла.

Він колупав вівсянку з таким пафосом, ніби це була алхімічна речовина, що здатна вибухнути від неправильного руху.

Хлопчик підняв голову, побачив маму — і одразу ж почав активно махати руками: