92.14 — Берег ріки часу

Світ, у який вони вийшли з Зали, не був схожим ні на один інший.

Повітря тут повільно текло, як теплий мед.
Світло було не сонячним — а таким, що нагадувало спогад про сонце.
Берег був м’яким, гладким, немов його полірували століття хвиль.

І сама ріка…
Ріка часу була не водою.

Вона текла прозорими нитками.
У кожній — відблиск маленької миті:
— усмішка,
— сльоза,
— падіння,
— надих,
— прощання,
— початок.

Вона шуміла низько, глибоко — мов хтось грає на велетенському камертоні.
Але звук був теплим. Домашнім. Таким, що знімав із грудей той невидимий тягар, який кожен носив у собі.

Вирій зупинився першим.
Стиснув долоню Леї.
Лея торкнулася краю води, і тоненькі нитки часу ніжно лоскотнули її пальці, вплітаючись між ними.

— Вона… тепла, — прошепотіла вона.

— Бо тут немає страху, — відповів Аурель, йдучи позаду. — Лише те, що мало статися… і те, що сталося правильно.

Його голос був спокійний, майже втомлений.
Але у тій втомі було щастя.

Діти й камінці «від завтра»

На березі бігали діти.

Саме вони — ті, кого Тесса й Ерік бачили на майбутніх стежках, ті, що були в історії, як світлі тіні майбутнього.

Вони сміялися, босоніж шльопали по піску, збирали круглі камінці.
Камінці світилися зсередини теплим блакитним — як маленькі, тихі «завтра».

Маленька дівчинка з кучериками підійшла до ріки, підняла камінчик і впевнено кинула у воду:

— Це… щоб мама завтра не боялась.

Її камінець тихо зазвучав і розчинився в нитках.

Інший хлопчик кинув свій:

— Це щоб тато знайшов свій сміх.

Ще один:

— А я хочу, щоб час не злився на мене!

Ріка приймала все — лагідно, мов добра втомлена жінка, яка обіймає кожну дитину.

Ерік тихо прошепотів:

— Хотів би я бути таким сміливим у дитинстві.

Тесса ледь усміхнулась і взяла його руку:

— У тебе попереду ще багато завтра, Еріку.

Він нахилився й торкнувся її чола.

— І я хочу прожити їх із тобою.

Тиха розмова Ауреля

Аурель стояв на краю берега, вдивляючись у ріку так, ніби там текло щось його власне.
Може, спогади.
Може, помилки.

Лея тихо підійшла до нього:

— Ти не повернешся туди, де був?

Він усміхнувся слабко — і вперше за увесь час у його усмішці не було хитрості чи гри.

— Ні. Я більше не буду гратися з долею.

Пауза.

Довга.

Спокійна.

Трохи жартівлива тиша промайнула між ними.

Вирій, який стояв трохи далі, тихо буркнув:

— Він бреше.

Аурель хитнув головою:

— Я… намагатимусь не гратися.

Тесса підняла брову:

— Це хоч щирий варіант?

— Це… найближче, що я можу дати, — розвів він руками.

Його очі блиснули.
Очі людини, яка обіцяє бути обережнішою…
Але точно захопиться знов.

Прощання

Аурель підійшов до кожного.

До Леї

Поклав руку їй на голову.

— Тримай Вирія за серце. Воно в нього палке, але інколи він забуває, що воно живе.

Лея засміялася тихо, ніжно.

До Вирія

— І ти… тримай її за сміх. Це твій компас.

Вирій кивнув, не довіряючи власному голосу.

До Векс

— Ти бачила більше вимірів, ніж я. Це диво. Не губи цього.

Векс підморгнула:

— А ти не губи себе, ясненько?

До Тео

— Ти — центр усіх хаосів, уявних і реальних. Але саме такі рятують реальності.

Тео скромно знизав плечима:

— Я ще й чай заварювати вмію.

До Тесси й Еріка

Він зупинився перед ними найдовше.
Дивився так, ніби бачив у них щось дуже важливе.

— Ви двоє… — його голос теплішав із кожним словом. — Ви навчили мене, що час не має сенсу, якщо його нікому розділити.

Тесса відчула, як тепло підіймається до горла.
Ерік притягнув її трохи ближче.

— Бережіть одне одного.
Бо нічого сильнішого за ваше «разом» я ще не бачив.
Навіть у майбутніх майбуттях.